Пані Боварі - Флобер Гюстав
А потім заговорив улесливо:
— То ви кажете, ми можемо дійти згоди?..
— На яких завгодно умовах!
Тоді він заплющив очі, подумав, накидав на папері якісь цифри і, заявивши, що все це йому дуже неприємно, що справа ця паскудна, що він робить це на свою голову, продиктував чотири векселі по двісті п'ятдесят франків: сплачувати їх треба було щомісяця по одному.
— Аби тільки Венсар згодився почекати. А втім, ви знаєте, моє слово тверде, я не люблю нікого водити за ніс.
Потім він показав їй, ніби між іншим, новий крам; на його думку, нічого тут не заслуговувало на її увагу.
— Ви тільки гляньте, — оця матерія на плаття іде по сім су метр, та ще й з гарантією, що не линюча. А люди все-таки беруть! Ви ж розумієте — не буду я їм говорити, що це справді за штука!
Признаючись, що він обдурює інших покупців, Лере хотів остаточно переконати Емму в своїй чесності.
Потім він знову затримав її і показав три метри гіпюру, — він придбав його нещодавно на розпродажі.
— Чудесний матеріал! — говорив Лере. — Тепер його всі беруть на накидки для крісел; це останній крик моди.
І тут же з спритністю фокусника загорнув гіпюр у синій папір і всунув Еммі в руки.
— Та скажіть же хоч…
— Потім, потім, — відмахнувся Лере і попрощався з нею.
Того ж вечора вона примусила Шарля написати до матері, щоб та якнайскоріше вислала їм усе, що залишилось від спадщини. Свекруха відповіла, що в неї нема більше нічого; ліквідацію закінчено, і, крім Барневіля, на їхню долю припадає шістсот ліврів річного доходу, який вона акуратно сплачуватиме.
Тоді пані Боварі понадсилала рахунки кільком пацієнтам і незабаром почала дуже часто вдаватися до цього заходу. В постскриптумі вона обов'язково дописувала: "Не говоріть про це чоловікові; ви знаєте, який він самолюбний… Прошу ласкаво пробачити… Готова до послуг…" Деякі пацієнти запротестували. Вона перехопила їхні листи.
Щоб добути грошей, вона стала продавати старі рукавички, ношені капелюшки та всякий залізний брухт, — і торгувалась завзято: в бажанні заробити якнайбільше відчувалась її селянська кров. Буваючи в місті, вона купувала різний дрібний крам, який, гадала, можна буде збути Лере, як не візьме хтось інший. Набрала страусового пір'я, китайської порцеляни, шкатулок — на гроші, позичені у Фелісіте, у пані Лефрансуа, в заїзді, у п'ятого, в десятого… Одержавши, нарешті, всю суму за Барневіль, вона оплатила два векселі; але потім підоспів термін іншому — на півтори тисячі. Вона знову позичала, без кінця і без краю.
Щоправда, часом вона пробувала зробити точний обрахунок, але в неї виходили такі страшенні цифри, що вона не вірила своїм очам. Тоді вона починала рахувати наново, скоро заплутувалась і махала на все рукою.
Тепер у їхній господі було сумно й тоскно. Кредитори виходили звідти злющі-презлющі. Де попало валялася по кімнатах білизна, а маленька Берта, на превеликий жах пані Оме, ходила в дірявих панчішках. Якщо Шарль дозволяв собі якесь бодай несміливе зауваження, Емма різко відповідала, що вона не винна.
Чого вона стала такою дражливою? Боварі пояснював усе старою нервовою хворобою дружини; він картав себе за те, що бачив часом примхи там, де була недуга, винуватив себе в егоїзмі, поривався бігти до неї з розкритими обіймами.
"Ні, ні, — думав він тут же, — не треба їй надокучати".
І не наважувався підійти до неї.
По обіді Шарль гуляв без неї в садку; він садовив до себе на коліна Берту, розгортав медичний журнал і пробував показувати їй літери. Дівчинка ще нічого ніколи не вчила; вона широко розплющувала сумні оченята й починала плакати. Тоді він забавляв її: приносив у поливальниці воду і пускав по піску струмочки або наломлював гілочок з кущів і стромляв їх у клумби, ніби садив деревця. Ці забавки не робили особливої шкоди в садку, бо він і так заріс високою травою: Лестібудуа відколи вже не одержував платні! Потім дівчинка мерзла й просилася до мами.
— Поклич няню, — казав їй Шарль. — Ти ж знаєш, дитинко, мама не любить, щоб її турбували.
Надходила осінь, уже падало листя, — так, як і два роки тому, коли Емма лежала хвора. Коли вже цьому кінець буде!.. І він усе ходив по садку, заклавши руки за спину.
Емма сиділа у себе в кімнаті. Туди ніхто не смів заходити. Вона згаювала там цілий день — сонна, невбрана, тільки час від часу прокурювала в спальні росним ладаном, що купила якось у Руані в алжирця. Щоб уночі поруч із нею не лежав чоловік, вона спровадила його всякими правдами й неправдами на горішній поверх і до самого світа читала безглузді романи з картинами оргій і кривавими інтригами. Часто їй ставало моторошно, вона скрикувала; прибігав Шарль.
— Ах! Іди собі! — сердилася вона.
А іноді, коли в ній дужче розгорялось внутрішнє полум'я, роздмухуване нечистим коханням, — задихана, схвильована і спрагнена, вона відчиняла вікно, жадібно ковтала холодне повітря, розпускала по вітру своє буйне волосся і, дивлячись на зорі, мріяла про прекрасного королевича. Вона думала про нього, про Леона. В таку хвилю вона усе б віддала за одну оживляючу зустріч.
Дні побачень були для неї святами. Емма хотіла, щоб ці дні були розкішні! Якщо Леон не міг покрити всіх видатків, вона витрачала, не рахуючи, свої гроші. Він намагався довести їй, що їм жилося б незгірше і в якомусь дешевшому готелі, але вона завжди знаходила безліч заперечень.
Одного разу Емма вийняла з ридикюля півдюжини позолочених ложечок (то був весільний подарунок дядька Руо) і попросила Леона понести їх негайно в ломбард; він послухався її, хоча це доручення було йому не до смаку. Він боявся скомпрометувати себе.
Поміркувавши гаразд на дозвіллі, він вирішив, що його коханка починає поводитись якось дивно і що не так уже погано було б спекатися її.
До того ж його мати вже встигла одержати досить довгого анонімного листа, в якому її попереджували, що син її губить себе з заміжньою жінкою; старенька ніби увіч побачила перед собою те вічне страховище всіх родин — якусь незрозумілу фатальну істоту, сирену, фантастичну почвару, що виводиться в глибинах кохання, — і вона відразу ж написала до синового патрона, метра Дюбокажа. Той чудово провів усю справу. Він тримав у себе Леона цілих три чверті години, бажаючи скинути полуду з його очей, показати на прірву, що розверзається перед ним. Адже така інтрига може зіпсувати молодій людині всю кар'єру! Він благав його порвати цей зв'язок якщо не заради власних інтересів, то заради нього, Дюбокажа.
Кінець кінцем Леон дав слово, що не зустрічатиметься більше з Еммою; і він дорікав собі, що не дотримує обіцянки, наперед думав про те, скільки розмов, скільки неприємностей матиме він через цю жінку, не кажучи вже про те, що товариші по роботі, зібравшися вранці погрітися біля грубки, і зараз уже підіймали його на глузи. Як-не-як, скоро він мав стати старшим клерком: час уже й до розуму прийти. Він відмовився вже від флейти, від екзальтованих почуттів, від непотрібних фантазій; який буржуа в молодецькому запалі не вважав себе здатним на високі почуття, на голосні подвиги? Найнікчемніший розпусник мріяв колись про султаншу; кожен нотаріус носить у собі останки поета.
Тепер Леон нудився, коли Емма раптом починала ридати в нього на грудях; подібно до людей, що можуть сприймати музику лише в певній кількості, його серце байдуже дрімало під шум пристрасті, тонкощі якої воно перестало вже відчувати.
Коханці надто добре вивчили одне одного, щоб зазнавати того бентежного зніяковіння, що в сто крат збільшує насолоду зустрічей. Емма настільки ж переситилась Леоном, наскільки він втомився нею. В подружній зраді Емма знов бачила всю буденність законного шлюбу.
Але як же все-таки покласти цьому край? Хоч як гостро відчувала Емма всю принизливість такого жалюгідного щастя, вона — чи то зі звички, чи то з розбещеності — міцно чіплялась за нього; з кожним днем вона накидалася на нього все несамовитіше; пориваючись до якогось вищого блаженства, вона розгублювала останні рештки втіхи. Вона обвинувачувала Леона в тому, що її сподіванки не справдились, ніби він навмисне одурив її; вона навіть бажала якоїсь катастрофи, що привела б їх до розлуки, бо сама не мала мужності наважитись на розрив.
А проте вона не переставала писати йому любовні листи, — вона була переконана, що жінка завжди повинна листуватися з своїм коханцем.
Але в листах вона зверталась ніби до іншої людини — до привида, зітканого з найпалкіших спогадів, найяскравіших образів, найсміліших поривань; помалу він ставав таким реальним, таким відчутним, що вона тремтіла з зачудування, — і проте не могла виразно уявити його собі: подібно до божества, він губився в безлічі своїх атрибутів. Він жив у казковій країні, де з балконів звисають-гойдаються шовкові драбини, де п'янко духмяніють квіти в чарівливому місячному світлі. Вона відчувала його близькість: ось-ось він прийде і вийме з неї душу поцілунком. І врешті вона падала в знемозі — розбита, знесилена; ці пориви любовних мрій виснажували її дужче, ніж нестримні пестощі.
Тепер вона завжди і скрізь почувала себе розбитою, виснаженою. Одержуючи повістки в суд, гербові папери, вона ледве дивилася на них. Вона воліла б не жити або спати безпробудним сном.
У четвер, на масницю, вона не повернулася в Йонвіль, а пішла увечері на маскарад. На ній були оксамитові панталони й червоні панчохи, напудрена перука з кіскою, циліндр набакир. Всю ніч вона танцювала під шалений рев тромбонів; круг неї зібрався цілий натовп; уранці вона опинилась під театральною колонадою, разом з п'ятьма чи шістьма масками, — то були приятелі Леона в перевдязі матросів та вантажників. Усі говорили, що час іти вечеряти.
Сусідні кав'ярні були переповнені. Вони відшукали в порту якийсь поганенький ресторанчик. Хазяїн приділив їм маленьку кімнатку на четвертому поверсі.
Мужчини шушукалися в кутку — мабуть, підраховували свої ресурси. Був один клерк, два студенти медики і прикажчик: якраз підходяща компанія для Емми! Щодо жінок, то, вже почувши їхні голоси, Емма швидко догадалась, що то були особи цілком певного ґатунку, її охопив переляк, — вона відсунулась із своїм стільцем далі і опустила очі.
Всі інші взялися до їжі. Вона нічого не їла: чоло в неї палало, у повіках сіпало, по тілу пробігав неприємний холодок.
