Брама сприйняття - Гакслі Олдос

До цього ранку мені було відомо споглядання лише в приземлених, заяложених формах — як дискурсивне міркування, як захоплене занурення в поезію, живопис чи музику, як терпляче очікування натхнення, без якого і найпрозаїчніший пись­менник не здатний нічого створити; як випад­кові проблиски того, що Вордсворт назвав "чимось глибинним"; як систематичне мовчан­ня, що часом приводить до "невиразного знання". Однак тепер я спізнав споглядання в його найвищій точці. У найвищій точці, але не в усій повноті. Адже при повноті споглядання підхід Марії включає в себе підхід Марти, підносячи його, якщо можна так висловитися, на власну височину. Щодо мескаліну, то він відкриває шлях підходу Марії, але заступає для Марти[13]. Він уможливлює споглядання — але споглядання, що не має нічого спільного з дією, навіть із самим бажанням діяти, самою думкою про це. У проміжках між одкровеннями той, хто приймає мескалін, відчуває, що якщо, з одного боку, все лишається таким, яким і повинно бути, то, з другого, відбувається щось ненормальне. Його проблема, по суті, та сама, з якою стикається квієтист, архат чи, на іншому рівні, пейзажист і майстер людських натюрмортів. Мескалін не здатний розв'язати проблему: він може лише пророчо сформулювати її тому, хто раніше ніколи з нею не стикався. Цілковите й остаточне рішення зуміє відшукати лише той, хто готовий утілити в життя правильний Weltanschauung[14] шляхом правильної поведінки і постійної природної пильності. Квієтисту протистоїть діяч-творець, святий, людина, яка, за висловом Екхарта, готова спуститися з сьомого неба, щоб принести чашку води своєму хворому брату. Архатові, що пішов від життя в цілковиту трансцендентальну нірвану, проти­стоїть бодхисаттва, для якого Сутність і світ випадковостей складають одне ціле, і чиє безмежне співчуття використовує кожну з цих випадковостей не лише для піднесення душі, а й для найефективнішого милосердя. А в світі мистецтва Вермеру та іншим художникам людських натюрмортів, майстрам китайського та японського живопису, Констеблю, Тернеру, Сіслею, Сьора, Сезанну, протистоїть усеохопне мистецтво Рембрандта. Великі імена, недосяжні висоти. Щодо мене, то того пам'ятного травне­вого ранку я міг лише завдячувати одкровенню, що як ніколи ясно показало мені істинну природу потенційності і вказало на рятівне рішення.

Додам ще, перш ніж покінчити з цією темою, що нема такої форми споглядання, навіть найквієстичнішого, яка б існувала поза мораль­ними цінностями. Принаймні половина всієї моралі несе заперечення, захищаючи від лихого. Молитва до Бога складається менш ніж з п'ятдесяти слів, і шість з них присвячені проханню, звернутому до Бога, щоб він не вводив нас у спокусу. Однобічний споглядач не здійснює багато, що мусив би здійснити, але при цьому уникає й маси іншого, що чинити йому не слід. Зла у світі поменшало б, зауважив Паскаль, якби люди навчилися лише спокійно сидіти в своїх кімнатах. Споглядачеві, чиє сприйняття очистилося, не обов'язково залиша­тися в кімнаті. Він може йти у своїх справах, бо відчуває таке глибоке задоволення від бачення і дотичності до божественного Порядку речей, що ніколи не спокуситься тим, що Трахерн[15] на­звав "брудними каверзами світу". Коли ми почуваємося єдиними спадкоємцями всесвіту, коли "море вирує в наших венах... а зірки замінюють нам коштовності", коли всі речі сприймаються як нескінченні й священні, нащо нам зажерливість і самовпевненість, прагнення до влади чи ще похмуріші форми насолоди? Споглядачі не можуть стати гравцями, звідни­ками чи алкоголіками; вони, як правило, не проповідують нетерпимості чи війн, запере­чують грабіжництво, шахрайство чи прини­ження злиденних. Цим страшним порокам можна протиставити протилежну якість, що хоч і важко піддається визначенню, є позитивною і важливою. Архат і квієтист не здатні здійснити споглядання в усій його повноті; однак якщо вони просто зануряться в нього, то зможуть донести просвітницьке повідомлення про іншу, трансцендентальну область розуму; а якщо цілковито віддадуться спогляданню, то зуміють стати провідниками, крізь які проллється бла­готворний вплив з тієї іншої області розуму в цей світ похмурих особистостей, що постійно гинуть через брак такого впливу.

Тим часом, на вимогу експериментатора, я перейшов від портрета Сезанна до тих видінь, що виникали в мене при заплющених очах. Цього разу внутрішня картина виявилася на диво дріб'язковою. Поле бачення було запо­внено яскраво-розцяцькованими, постійно змінюючими одна одну структурами, зроблени­ми, схоже, з пластмаси чи емальованої жерсті.

— Дешево,— прокоментував я. — Банально. Наче в крамничці "все за п'ять-десять центів"[16].

І всі ці дешеві дрібні вироби перебували у замкненому, обмеженому просторі.

— Так наче зайшов до трюму плавучої крамнички,— сказав я. — Дешевої крамнички. Вдивляючись, я раптом ясно усвідомив, що ця крамничка певним чином відбиває людську претензійність. Цей задушливий інтер'єр деше­вої плавучої крамнички був моїм власним "я"; а погано вироблені "мобайли" з жерсті й плас­тмаси були моїм особистим внеском у всесвіт.

Я зрозумів корисність отриманого уроку і тільки жалкував про те, що він був даний саме в цей час і в цій формі. Як правило, той, хто випиває мескалін, сприймає внутрішній світ таким самим очевидним і безперечно нескінчен­ним і священним, як і видозмінений зовнішній світ, який я бачив розплющеними очима. На самому початку в мене був особливий випадок. Мескалін наділив мене тимчасовим даром внутрішнього бачення, але не міг показати чи принаймні не показував (як у даному випадку) картини, що хоч віддалено нагадували б квіти, стілець чи фланелеві штани "звідси". Те, що він дозволив мені сприйняти внутрішньо, було не образно переданим тілом дхарми, а моїм власним розумом; не архетипом Сутності, а низкою символів — іншими словами, грубим замінником Сутності.

Більшість споглядачів під впливом мескаліну обертаються на візіонерів. Деяким із них — причому таких, вочевидь, набагато більше, ніж прийнято вважати — і не потрібно внутрішньо видозмінюватися, вони постійні візіонери. Той людський тип, до якого належав Блейк, широко розповсюджений навіть сьогодні в в урбаністичному індустріальному суспільстві. Унікальність поета-художника полягає не лише в тому, що він (цитуючи його "Описовий каталог") на­справді бачив "ті чарівні створіння, що нази­ваються у Святому Письмі херувимами". І не в тому, що ці "чарівні створіння, що явилися мені, були заввишки близько ста футів... ховаючи в собі міфологічне й таємниче начало". Його унікальність полягає єдино в умінні передати словами або (менш успішно) малюнком і кольором принаймні відлуння цього притаманного не лише йому одному досвіду. Обдарований візіонер може сприйняти внут­рішню реальність не менш вражаючою, прекрас­ною і значущою, ніж світ, побачений Блейком; однак при цьому він нездатний виразити те, що йому відкрилося, словесними чи пластичними символами.

З релігійних свідчень і збережених пам'яток поезії та образотворчого мистецтва очевидно, що майже скрізь і майже в усі часи люди надавали більше значення внутрішньому ба­ченню, ніж об'єктивному навколишньому, відчу­вали, що побачене ними внутрішнім зором набагато духовніше від того, що існувало навколо. Чому? Чим ближче знаєш, тим менше шануєш; і проблема виживання коливається в нашому сприйнятті в діапазоні від хронічної нудьги до муки. Зовнішній світ — це те місце, де ми прокидаємося щоранку, де хочеш-не-хочеш мусимо влаштовувати наше життя. У внут­рішньому світі нема ні роботи, ні монотонності. Ми потрапляємо туди лише подумки і в мріях, і дивовижно те, що ніколи не опиняємося двічі в одному і тому самому світі. Як дивно, що люди в пошуках божественного зверталися пере­важно до себе всередину! Переважно, але не завжди. У своїй релігії, як і в мистецтві, даосисти й дзен-буддисти звертали погляд у Порожнечу і крізь Порожнечу бачили "десять тисяч речей" об'єктивної реальності. Виходячи із свого вчення про сотворіння світу, християни могли б сприйняти тотожно, насамперед, і на­вколишню їм дійсність. Однак учення про гріхопадіння не дозволяє їм цього зробити. Ще три століття тому заперечення світу, який наближається до свого кінця, і навіть його засудження виглядало і правовірним і зрозумі­лим. "Для нас не може бути нічого цікавого в Природі, крім утілення божества у Христі". У сімнадцятому столітті ця фраза Лальмана, схоже, мала сенс. Сьогодні вона видається маячною.

Вивищення пейзажного живопису в ранг високого мистецтва сталося в Китаї близько тисячі років тому, в Японії — близько шестисот і в Європі — близько трьохсот. Тіло дхарми порівняли з огорожею ті Вчителі дзен, які поєднували даосистський натуралізм з буддистським трансценденталізмом. Таким чином, лише на Далекому Сході пейзажисти свідомо вважали своє мистецтво релігійним. На Заході релігійний живопис обмежувався зображенням ликів святих або ілюструванням святих пись­мен. Пейзажистів вважали світськими художни­ками. Сьогодні ми визнаємо в Сьора одного з кращих майстрів того, що можна назвати містичним пейзажним живописом. Та, однак, цей майстер, здатний краще за будь-кого виразити Одне у множині, обурювався, якщо хтось вихваляв його за "поетичність" твору. "Я просто застосовую систему",— заперечував він. Іншими словами, він був просто пуантилістом і, на його думку, ніким більше. Схожий анекдот розповідають і про Джона Констебля. Якось на схилі життя Блейк зустрівся з Кон­стеблем у Гемстеді, і молодий художник показав йому один із своїх шкіців. Незважаючи на неприйняття натуралістичного мистецтва, старий візіонер умів розпізнавати на око гарну річ, якщо це, звичайно, не був твір Рубенса. "Це не малюнок,— вигукнув він,— це натхнення!" А я вважав це малюнком",— характерно запе­речив Констебль. Обидва мали рацію. Це був і малюнок, точний і правдивий, і водночас натхнення не менш високого порядку, ніж у самого Блейка. Сосни на болоті справді були побачені як тіло дхарми. Шкіц відбивав — природно, недосконало, але глибоко вра­жаюче — те, що очищене сприйняття явило оку великого художника. Від споглядання в традиції Вордсворта та Уїтмена тіла дхарми як огорожі, від внутрішніх візій, на зразок блейківських "чарівних створінь", сучасні поети перейшли до дослідження особистісного на противагу надособистому, підсвідомому, і до передачі цього засобами високої абстракції, заснованої не на даних, об'єктивних фактах, а на суто наукових і теологічних ідеях.