Українська література » Зарубіжна література » Втрачені листи - Кундера Мілан

Втрачені листи - Кундера Мілан

Читаємо онлайн Втрачені листи - Кундера Мілан

Вона зникла у глибинах шуму: в ревищі слів, гудінні авт, гуркоті музики, гомоні букв, що безперервно панують у нашому житті. Вона втонула, немов Атлантида. По ній залишилося єдине слово, сенс якого стає чимрік менш зрозумілим).

Уперше ту тишу (коштовну, немов уламок мармурової статуї із затонулої Атлантиди), Таміна почула, пробудившись після втечі з Чехії, в оточеному лісами альпійському готелі. Вдруге чула її, плаваючи в морі зі шлунком, повним піґулок, які, замість смерті, несподівано принесли їй мир. Цю тишу вона хоче оберігати своїм тілом й у своєму тілі. Тому я бачу в Таміниному сні, як Таміна стоїть біля дротяної огорожі, тримаючи золотий перстень у судомно стиснутих устах.

До неї тягнуться шість довгих ший із маленькими голівками та сплюснутими дзьобами, що беззвучно відкриваються й закриваються. Вона їх не розуміє. Не знає, погрожують вони їй чи застерігають, закликають, чи просять. Ця невідомість породжує в ній безмірну тугу. Вона боїться за золотий перстень (цей камертон тиші), з усіх сил стискуючи його в устах.

Таміна ніколи не довідається, що вони прийшли сказати їй. Я це знаю. Вони прийшли не для того, щоб її попередити, до чогось закликати чи погрожувати. Вони прийшли розповісти їй про себе. Як жер, як спав, як біг до огорожі й що за нею бачив. Що своє важливе дитинство провів у важливому селі Руру. Що його важливий оргазм тривав шість годин. Що за полем бачив бабцю, яка мала на голові хустинку. Що плавав, захворів, а потім видужав. Що кожен був молодим, їздив на велосипеді, а сьогодні з'їв мішок трави. Усі стоять перед Таміною і навперебій розповідають їй войовниче, настирливо й аґресивно, бо немає у світі нічого важливішого за те, що вони їй хочуть повідомити.

18.

Кілька днів потому у винарні з'явився Банака. Він був зовсім п'яний, сів на стільчик біля бару, два рази з нього впав, два рази виліз на нього знову, замовив кальвадос і поклав голову на стіл. Таміна помітила, що він плаче.

"Що з вами, пане Банако?" — запитала.

Банака глянув на неї очима, повними сліз й ткнув себе пальцем у груди: "Мене немає, розумієте! Мене немає! Я не існую!"

Потім він пішов до вбиральні, а звідти, не заплативши, вийшов на вулицю.

Таміна розповідала про це Гуґо, а він, щоб пояснити у чому справа, показав їй сторінку з газети, де було кілька речень про книжки, а між ними — повідомлення про твір Банаки, яке складалося з чотирьох насмішливих рядків.

Пригода з Банакою, який тикав себе в груди й побивався, що він не існує, нагадала мені рядок із "Західно-східного дивану" Гьоте: "Чи живе людина, якщо живуть інші?" У запитанні Гьоте криється таємниця специфіки письменницької діяльності: пишучи книжки, людина стає всесвітом (адже можна говорити про універсум Бальзака, універсум Чехова, універсум Кафки), а ознакою всесвіту якраз і є те, що він єдиний. Існування іншого універсуму було б для нього принциповою загрозою.

Два шевці, за умови, що їхні майстерні не знаходяться на одній вулиці, можуть жити між собою в цілковитій гармонії. Та як тільки кожен з них почне писати книжку про долю шевця, вони починають перешкоджати один одному, запитуючи: "Чи живе швець, якщо живуть інші шевці?"

Таміні здається, що єдиний чужий погляд здатний обезцінити її інтимні щоденники, а Гьоте має таке відчуття, що погляд одної-єдиної людини, який не зупинився на його рядках, піддає сумніву саме його існування.

Різниця між Таміною й Гьоте — це різниця між людиною й письменником.

Той, хто пише книжки, стає або всім (єдиним всесвітом для себе й для інших), або нічим. А оскільки все ніколи не буде дано одній людині, то всі ми, хто пише книжки — ніщо. Ми невизнані, ревниві, зранені й бажаємо смерті суперникам. У цьому ми всі однакові: Банака, Бібі, я і Гьоте.

Нестримний ріст масової графоманії поміж політиками, таксистами, матерями сімейств, коханками, вбивцями, злодіями, повіями, префектами, лікарями й пацієнтами, доводить мені, що кожна людина без винятку носить у собі письменника як евентуальність, а отже людство має всі підстави висипати на вулиці й горлати: Усі ми — письменники!

Кожен боїться залишитися невислуханим і непоміченим у байдужому всесвіті, тому хоче сам вчасно перетворитись у всесвіт слів.

Коли (вельми скоро) у всіх людях прокинуться письменники, тоді настане час всезагальної глухоти й нерозуміння.

19.

Тепер її єдиною надією залишився Гуґо. Він запросив Таміну на вечерю, й цього разу вона приймає запрошення з великим задоволенням.

Гуґо сидить за столом навпроти неї й думає про одну річ: ця жінка постійно вислизає від нього. Перед нею він почувається невпевненим, не здатним на безпосередній напад. Страждаючи від своєї неспроможності досягти такої скромної й конкретної мети, він відчуває в собі тим більшу жагу завоювати світ, безкінечність невизначеного, невизначеність безкінечного. Він виймає з кишені часопис й, розгорнувши, простягає їй. На розгорнутій сторінці велика стаття, підписана його іменем.

Потім він виголошує довгу промову. Говорить про журнал, який вона тримає в руках: правда, дотепер за межами їхнього міста його читає небагато людей, та все ж — це добре теоретичне ревю, а ті, хто роблять цей часопис — відважні люди, які стануть колись дуже впливовими. Гуґо безперестанку говорить, бажаючи, щоб його слова були сприйняті як метафора еротичної аґресивності, демонстрування сили. У них відчувається чарівлива готовність абстрактного компенсувати безсилля перед конкретним.

А Таміна, дивлячись на Гуґо, перемальовує його обличчя. Ці вправляння уяви вже зробилися звичкою. Вона не вміє дивитися на чоловіків інакше. Перетворення вимагає від неї зусиль, мобілізовувалась вся уява, та згодом карі очі Гуґо справді міняють барву і стають раптом блакитними. Таміна дивиться на нього, не зводячи очей, бо якщо не сконцентрувати погляду, синій колір розпливався.

Цей погляд занепокоює Гуґо, й він говорить ще більше; у нього прекрасно блакитні очі, а чоло з боків помірно розширюється так, що волосся спереду утворює вузький трикутник, повернутий вершиною донизу.

"Свою критику я завжди спрямовував лише на наш західний світ. Та несправедливість, що панує тут, могла б спровокувати в нашій свідомості фальшиву поблажливість до інших країн. Завдяки вам, саме завдяки вам, Таміно, я зрозумів, що проблема влади всюди однакова — у нас і у вас, на сході і на заході. Ми повинні дбати не про те, щоб замінити один тип влади іншим, а про те, щоб усюди заперечувати сам принцип влади."

Гуґо через стіл нахиляється до Таміни, й вона відчуває кислий запах з його рота; запах заважає їй у вправлянні уяви, і низько над лобом Гуґо знову з'являється густа шевелюра. Він повторює, що усвідомив усе це лише завдяки їй.

"Яким чином? — перебиває його Таміна, — адже ми з вами про це ніколи не розмовляли!"

На обличчі Гуґо залишається лише одне синє око, та й те помалу брунатніє.

"Мені не треба, щоб ви мені щось говорили, Таміно. Вистачає того, що я про вас багато думав".

Над ними нахилився офіціант, який приніс салат.

"Це я прочитаю вдома", — сказала Таміна, кладучи журнал до сумочки й додала: "Бібі до Праги не їде."

"Я знав, що так буде, — відповів Гуґо й продовжував, — не бійтеся, Таміно. Я ж вам пообіцяв. Поїду туди сам."

20.

"Хочу повідомити тобі добру звістку. Я розмовляв із твоїм братом. Цієї суботи він поїде до свекрухи."

"Справді? А ти йому все пояснив? Ти сказав йому, що якщо свекруха не знайде ключа, то треба буде просто виламати замок?"

Таміна поклала слухавку й немов захмеліла.

"Добра новина?" — запитав Гуґо.

"Так", — кивнула вона.

У вухах ще звучав татів веселий і рішучий голос, і вона дорікала собі, що кривдила тата.

Гуґо встав і підійшов до бару. Взяв звідти дві чарки й налив віскі:

"Дзвоніть від мене, Таміно, коли хочете і як хочете. Я можу повторити те, що вже раз говорив вам. Мені з вами добре, не зважаючи на те, що знаю: спати зі мною ви ніколи не будете."

Він примусив себе вимовити знаю: спати зі мною ви ніколи не будете лише для того, щоб довести собі, що в змозі сказати цій неприступній жінці в очі певні слова (хай обережно, у формі заперечення), й здавався собі майже зухвалим.

Таміна встала й підійшла до Гуґо, щоб узяти з його рук склянку. Думала про брата: їхнє листування обірвалося, та все ж вони люблять одне одного й готові прийти одне одному на допомогу.

"Бажаю вам успіху!" — сказав Гуґо й перехилив чарку. Таміна також випила своє віскі й відклала чарку на столик. Вона якраз збиралася сісти, та перш, ніж встигла це зробити, Гуґо її обійняв.

Вона не захищалась, лише відвернула голову. Стиснула уста в ґримасу, а її чоло покрилося зморшками.

Він і не спам'ятався, як обійняв її. В першу мить сам злякався цього, і якщо б Таміна його відштовхнула, він би знічено відступив, мало не вибачаючись. Та вона його не відштовхнула, а ґримаса на її обличчі й відвернута голова його надзвичайно схвилювали. Кілька жінок, яких він дотепер пізнав, ніколи особливо виразно не реаґували на його доторки. Вирішивши з ним кохатись, вони цілком спокійно роздягалися, майже байдуже чекаючи, що він робитиме далі. Ґримаса на обличчі Таміни надала обіймам з Гуґо такого значення, про яке він досі не міг і мріяти. Обіймав її пристрасно, намагаючись зняти з неї сукню.

Чому ж Таміна не захищалась?

Уже три роки з побоюванням уявляла собі цю ситуацію. Три роки живе під його гіпнотизуючим поглядом. І ситуація здійснилася саме так, як Таміна уявляла. Тому вона не захищалася. Прийняла все так, як приймають невідворотне. Лише голову відвернула. Та це не допомогло. Перед нею з'явився образ її чоловіка й пропливав кімнатою в бік, куди вона повертала голову. Це був образ ґротесково великих розмірів, образ чоловіка в надприродному масштабі, саме так, як вона собі й уявляла останні три роки.

І вже потім, коли вона була зовсім нага, Гуґо, збуджений її примарним збудженням, пережив раптом потрясіння, коли відчув, що Тамінине лоно залишилося сухим.

21.

Одного разу їй робили нескладну операцію без наркозу, під час якої вона змусила себе повторювати неправильні англійські дієслова. Тепер їй хотілось вчинити подібно, й вона намагалась зосередити думки на своїх нотатниках. Думала про те, що скоро вони будуть у безпеці, їх привезе їй хороший хлопець Гуґо.

Той хороший хлопець Гуґо вже якийсь час на ній шалено рухався, а вона лише тепер помітила, що при цьому він якось дивно опирається на руки й на всі боки крутить чреслами.

Відгуки про книгу Втрачені листи - Кундера Мілан (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: