Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа
Він запитав мене:
— Знаєш "Замок Сурму"?
— Але ж, пане Дюпюї, його знесли понад сто років тому!
— В дев'яносто третьому його ще, певне, не знесли, раз я туди ходив.— Він усе сміявся. Його "Замок Сурма" був борделем, про який перешіптувалися по кутках шкільного подвір'я "свинтюхи".— Недешево це обходиться... Це ще не для тебе.
В ту мить я впевнився, що безсмертя вготовано дуже малому числу обраних душ, а для решти пеклом буде небуття. А втім, Господь обіцяв безсмертя лише небагатьом: "І в грядущих віках вічне життя". Або ще: "Той, хто заживе хліба сього, не вмре". Але решта помре. Безперечно, був то один із тих "спалахів інтуїції", якими захоплювався Андре Донзак. Він казав: це особливий дар, він надолужує брак у мене філософського мислення. Я написав йому того самого вечора, сподіваючись засліпити його своїм відкриттям щодо безсмертя обранців, але зворотною поштою дістав листа, в якому він висміяв цю безглузду думку: "Всі душі безсмертні або не безсмертна жодна з них". Але в той момент я з утіхою приказував собі, що не залишиться нічого від старигана з Лассю, нічого від Сегонди, нічого від Казимира, зовсім нічогісінько, щоб підтримати бодай крихітний язичок невгасимого полум'я.
— Ти ще не вбився в колодочки...
Він, либонь, відчував невиразне каяття, що забалакав зі мною про "Замок Сурму", бо різко змінив тему й почав розпитувати, що подейкують про нього в містечку.
— Тільки й балачок, чи підписали ви папір, чи ні... Він заговорив пошепки, остерігаючись Сегонди, котра,
мабуть, підслуховувала.
— Тільки й балачок, чи скоро Сегонда з Казимиром віддеруть шмат, а може, вже й відтягли...
Я порушив заборонену тему. Стариган важко глипнув на мене:
— А ти сам що думаєш?
— О! Бувши вашим спадкоємцем, я спав би спокійно.
— Чому так уже спокійно?
Я знав, що треба було відповісти стариганові з Лассю, щоб його роздратувати.
— Краще мені помовчати: Сегонда підслухує.
— Ти ж добре знаєш, вона глуха.
— Коли хоче, вона все чує, ви самі мені казали.
Він наполягав. Я бачив, він стурбований, стривожений. Донзак каже, що я баламут у повному значенні цього слова. Правда, не завжди. Але того дня, очевидно, воно так і було.
— Не може бути, щоб така прониклива людина, як ви, пане Дюпюї, не розуміла, що поки папера не підписано, Сегонда з Казимиром зацікавлені в тому, щоб ви не вмирали.
Він промимрив:
— Не базікай про це!
— Але йдеться саме про це й ні про що інше. А того дня, як ви підпишете, навпаки: в їхніх інтересах буде...
Він урвав мене стогоном, схожим на гавкіт.
— Сказано, не базікай про це.
Він підхопився, ступив кілька кроків, тягнучи подагричну ногу. Потім обернувся й гукнув:
— Веу-Геп! 1
— Я не хотів вас образити, пане Дюпюї!
— Та це ж не вбивці, вони до мене прив'язані.
Я похитав головою і засміявся, наслідуючи його хихотіння.
— Ще б пак, п'явки завжди прив'язані до хазяїна, а ці до того ж надто боягузливі, щоб стати вбивцями. Вони добре знають, що коли підписали папір, на них упаде підозра,
1 Іди геть! (Діал.)
якщо ваша смерть викличе якісь сумніви, і що ваші спадкоємці вестимуть розслідування нещадно. І все ж...
Я вийшов за пліт; стариган стояв серед жоржин, вражений тим, що я заговорив з ним про його смерть, можливо, ще більше, ніж думкою про замах на його життя.
— Що? Що? — лепетав він.
На обличчі його проступила мертвотна блідість. Здавалося, він ось-ось помре на місці. Мабуть, його вбивцею міг стати я сам. Але я про це не думав. Я добивав його, наче в нестямі:
— І все ж, пане Дюпюї, невже вам ніколи не спадало такого на думку? В такій безлюдній місцині, як Лассю, де нема чого боятися свідків; погодьтеся, зовсім неважко прибрати з дороги, не наражаючись на жоден ризик...
— Bey-fen!
— От не знаю,— тягнув я далі задумливо, ніби міркуючи про себе,— чи можна виявити при розтині, що людину задушили, придавивши периною? А ще можна викликати крупозне запалення легенів, якщо прив'язати старого голим до ліжка взимку на цілу ніч перед відчиненим вікном, звісно, коли надворі нижче нуля! Але тут я також не знаю, як при розтині...
— Іди геть, а то покличу Казимира.
Я бачив, що Казимир уже виходив із воріт ферми. Я взяв ноги на плечі, навіть не озирнувшись, щоб востаннє поглянути на Лассю, куди мені тепер ходити не вільно, поки стариган живий...
Годі-бо! Все це неправда. Цю історію я сам собі розповів. Усе брехня, починаючи від того, що стариган мені сказав про "Замок Сурму". Роман, та й годі! Чи він гарний? Чи кепський? У кожному разі все брехня, все віддає брехнею. Я б і двох слів не вимовив — стариган загнав би їх назад у горлянку. А втім, я б ніколи не вчинив смертного гріха, звинувативши в убивстві чи замаху на вбивство Казимира й Сегонду, котрі й справді прив'язані до свого старого мучителя. Є ще й другий варіант цієї історії, яку сам собі розповідаю: стариган несподівано вирішує, що його спадкоємцем буду я. Я придумую, на що вжити ці гроші: Лассю я оберну на книгозбірню, ми зберігатимем там усі свої книжки, Донзак і я. Відгородимось од світу живих горами книжок і музикою також — там буде піаніно для Андре, а то й орган, чом би й ні?
Може, я складав цю історію дорогою назад? Не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що я був спокійний і щасливий, як буває майже завжди, коли я причащаюся вранці. Я міркував про те, що мій хлоп'ячий вік минає у світі іродів, чи, вірніше, карикатур на іродів, одні з них люблять мене, інші бояться. Жодна дівчина ще не звернула на мене уваги, як це буває в романах, хоча в колежі вважають, що я "гарненький з личка"; правда, я худющий і в мене нема м'язів. Андре каже, що дівчата не люблять надто худорлявих хлопців. Єдину дівчину, мені до вподоби, я бачу тільки верхи, неприступну, як Жанна д'Арк. Вона так зневажає мене, що навіть не гляне в мій бік. Так... Але мене й приваблює в ній те, що я нічим не ризикую, вона не злізе з коня, не підійде до мене, не вимагатиме, щоб я перестав бути дитиною і поводився як чоловік... Чи я думав про це тоді, вертаючись із Лассю? Чи вигадую вже нову історію? Ще мене хвилюють ті дівчата, що співають у церкві, обступивши фісгармонію, на якій грає сестра Лодоїса... А надто аптекареві доньки — вони носять чорну оксамитку на шиї і при співі шия в них надимається, як у голубки...
За час цих канікул не сталося нічого, що порушило б повсякденщину нашого замкнутого життя. Сімона з нами вже не було. Про пані Дюпор майже не згадували, прокотилася чутка, ніби вона випиває, а за словами Марі Дюбер, котра й далі працювала в неї поденно, вона навіть "уставала вночі, щоб вихилити чарку". Лінія Дюпор-Сімон загубилася серед інших; потім — початок навчання, повернення до Бордо; Мальтаверн зробився для мене казковим островом, я мріяв про нього до настання канікул, коли я переходив до класу риторики. Цього разу сталася тільки одна подія: сам мер погодився на візити вбраного в сутану Сімона до пані Дюпор. Мама і настоятель раділи з цього, як із перемоги, чи принаймні вдавали, ніби радіють. Чи вже тоді пан Дюпор сходився тайкома з Сімоном? Чи задумав мер ще того року вкрасти його з церкви? За словами Сімона, при зустрічах мер ніколи не говорив із ним про віру, він був дуже ґречний, питав у нього тієї чи іншої поради, розповідав йому про своїх політичних друзів, з котрими бачиться на засіданнях генеральної ради департаменту. Він навіть був на короткій стопі з молодим міністром Гастоном Думергом 1 і міг би звернутися до нього з будь-яким проханням...
1 Думерг, Гастон (1863—1937) — французький політичний діяч, президент Французької республіки з 1924 до 1931 рр.
Цього року Сімон як води в рот набрав: про мера ні слова. І раптом ніби грім з ясного неба: пані Дюпор вчора прийшла до ризниці, потому як настоятель одслужив відправу, і відкрила йому чоловіків замір. Як казала мама, мер пообіцяв узяти Сімона на утримання, поки той дістане диплом ліценціата, і навіть потому, якщо Сімон захоче вступити до Еколь Нормаль 1 і далі готуватися до конкурсу на звання викладача.
Розгадати заміри Сімона, за словами пані Дюпор, марна річ. їй здавалося, ніби він піддається спокусі, але ще вагається. Настоятель боявся все зіпсувати своїм втручанням. Я змусив його усвідомити власну тупість. Я бачив: він ускочив у халепу і не сподівається без мене розплутати весь цей заплутаний клубок у голові й серці сільського хлопця, пересадженого на семінарський грунт і несподівано обернутого — хай у масштабах столиці кантону — на ставку в тій боротьбі, що спалахнула у Франції між державою і церквою, чи, точніше, між франкмасонством і конгрегаці-ями 2 .
Я-то знав — Сімон ухилиться від суперечки, ще перш ніж вона почнеться. Сімон, певне, має в семінарії приятеля, котрому він усе розповідає: але я для нього істота вищої раси, я син "пані", він любить мене, я певен, але для нього я так само недосяжний, як для мене панна Мартіно або вечірня зоря. Він нічого не скаже, хіба лиш...
Я завжди волів писати, а не говорити: з пером у руці я не знав стриму. Я б міг, сказав я панові настоятелеві, написати Сімонові листа, він уже склався в мене в голові.
— Але він дужчий за тебе в богослов'ї!
— Ніби все тільки в богослов'ї! Я знаю, з якого боку повести наступ...
Насправді я довідався про це лиші дві хвилини тому, і все ще було повито туманом, але нарешті я натрапив на слід. Настоятель правив своєї: змусь його розговоритися!
— Повторюю, він нічого мені не скаже. Та й узагалі, ніхто нікому нічого не говорить. Я не знаю, в якому це колі
1 Еколь Нормаль Сюпер'єр — Педагогічний інститут у Парижі.
Конгрегації — релігійні організації, що виникли в XVII віці і складалися частково з священнослужителів, частково з мирян. Цілі конгрегацій номінально мають суто релігійний чи релігій но-благодій-ницький характер, фактично ж вони є провідниками політичних планів католицької церкви. Законом від 7 липня 1901 р. конгрегації у Франції були заборонені.
люди можуть порозумітися запитаннями й відповідями, як у романах, як у театрі...
— Чого ти домагаєшся? А що ж ми ще робимо цілі дні? Що ми робимо з тобою зараз?
— Воно правда, панотче, та чи ж часто у нас із вами буває така заправа до розмови? Не пам'ятаю, щоб ми з мамою розмовляли інакше, ніж загальниками, та й то наріччям, адже те саме кажуть і фермерам, і слугам.
