Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа
Священик і собі мовчав, певне, вагаючись, чи не вигнати мене зі сповідальні за те, що я з нього жартую. Але хто його знає! Чи я жартував? Він добре знав, що я дитина совісна, страждаю на ту саму хворобу, що й моя мати. Несподівано він запитав мене голосно і майже урочисто:
— Алене, чи ти віриш у Бога?
— О так, панотче!
1 Христос народився в яслах, де бик та осел зігрівали немовля своїм диханням; до Єрусалима Христос в'їхав на ослі.
— Чи ти віриш, що Ісус є Христос, Син Бога живого, що він віддав за тебе життя своє і воскрес із мертвих?
Я вірив у це всім серцем, усією душею.
— Чи ти любиш Пресвяту Діву?
— Так, люблю...
— Тоді не думай більше про ці дурниці. Якщо ти согрішив, я даю тобі розгрішення, вірніше, сам Господь дає його тобі.
Він поквапився вернутись до ризниці, ніби тікаючи. Я ледве встиг відтарабанити покаянну молитву і знов опинився надворі, в заціпенілому супокої вересневого дня. Вітер був теплий — не вітер, а подих, як звикли писати поети, але того дня заяложений образ був правдою: подих, зітхання живої істоти. Я думав пожартувати з настоятеля, але несподівано для мене самого цей жарт не те щоб дав мені полегкість, а нагадав про ту любов, що завжди була мені притулком. Про поклоніння, що ніколи не зазіхало на іншу любов, на інше поклоніння — християнському Богові, а разом з ним хлібові й вину, народженим землею, сонцем і дощем. Цей подвійний притулок аж ніяк не зайвий. Ніколи жодний притулок не буде зайвим для захисту від людей. Тепер, через два роки, моя туга зростає день при дні, в міру наближення до того, що здається мені найжахливі-шим з усіх жахів: життя в казармі, солдатській артілі. Я не звірявся з цим нікому, навіть Донзакові. Я не соромлюся своєї туги, я знаю, в ній нема нічого ганебного, але не треба уречевлювати її, передаючи словами: а то вона обернеться боягузтвом; інколи я думаю, що останній мій шанс — померти перед призовом до війська.
Отак собі думаючи дорогою назад, я водночас згадував, як поводився настоятель перед наставленим сильцем. Він посідав одне з перших місць у списку католиків-бовдурів, який ми з Донзаком склали паралельно зі списком мудрих католиків, і я захоплювався, що він викрутився з тактом, зовсім не властивим йому в щоденному житті, ніби охоплений миттєвим натхненням. Авжеж, так воно й було, я тепер не сумнівався. В глибині душі я був уже не такий певний своєї невинності щодо ідоловірного гріха; сповідаючись, я поступово в нього повірив. Інакше я не відчув би полегкості сумління, і моя радість виявилася б, як завжди, в скаженій біганині по парку, в яку я втягнув і Лорана. В бігові, дарма що молодший за нього на чотири роки, я майже завжди перемагаю, бо він засапується.
Як я причащався другого дня, не пам'ятаю. Причастя запам'ятовуєш не більше, ніж сни. Одначе день восьмого вересня мені упам'ятку, хоча минуло три роки. Я відмовився піти з Лораном полювати жайворонків у поля Жу-ано. Що мене владно тоді поривало, пригадую, бо ще й нині часто пориває,— це бажання побути на самоті, бродити лісами, полями, простувати аж до знемоги піщаними дорогами, де хіба тільки й здибаєш що орендаря, він веде волів і скаже мені, торкнувшись берета: "Ааиспа^!" 1 чи пастуха з чередою. В цих безликих ландах усім до мене байдуже. І все ж я маю свою мету. Під час цих прогулянок я звичайно не без вагання обирав один з чотирьох маршрутів: верхів'я Юра, Велика сосна (це гігантське дерево принаджувало цікавих із цілої околиці), дім панночок у Жуано і стариган із Лассю; цього разу я обрав старигана, можливо, тому, що він уже розміняв дев'ятий десяток і міг скоро назавжди покинути Лассю, де він сиднем сидів цілий вік. Він уже не полював багато років, хіба що на припутнів у жовтні. Чим заповнював він свої дні? В нього була геть спантеличена міна, коли він дізнався від мене, що є ж на світі такі божевільні — купують книжки. До себе він не підпускав нікого, крім лікаря. Священик дістане його мертвим, сказав він, а живим — ніколи. Що ж до спадкоємців (він був родич усім великим землевласникам, та й нашим також, але дуже далеким), то він спускав псів на кожного, хто наважувався підійти до дому. Знаючи, що він ненавидить їх усіх однаково, вони всі разом глузували з нього. Єдина надія в них була на його страх перед смертю,— цей страх, якщо вірити нотареві, й не давав стариганові з Лассю скласти заповіт. Але Сегонда, котра доглядала його по тому, як спала з ним понад сорок років, мабуть, потурбувалася, щоб усе було зроблено. Вона, певне, й успадкує його вісімсот гектарів чи, точніше, успадкує її син Казимир, бо вона під п'ятою в цієї тварюки, що тільки й знає полювати на припутнів у жовтні для старигана з Лассю. Решту часу року він щось майстрував, як не був п'яний, тягав воду з криниці, пиляв дрова. Мені було байдуже, побачу я його чи ні. Він, либонь, ближче до неживого світу, ніж до живих істот, так само як Велика сосна, як сам стариган із Лассю. Вони не мають нічого людського в грізному значенні цього слова. Вони такі
1 Добридень! (Діал.)
8 4 — 65
225
тварюки, що не належать до того виду, якого я так боявся, від якого мені кортіло тікати.
Я йшов і йшов. Папороть, ще не зв'ялена осінню, того літа майже сягала мого зросту, я сильно виріс тільки наступного року. Папороть була моїм ворогом, мене з дитинства навчали, що вона містить синильну кислоту. Я збивав прутом найпихатіші верхівки, а то й урубувався в гущавину і вдихав аромат отруйного соку, ніби запах пролитої мною крові.
Коли я минав Сіле, занедбану ферму, де колись поклонявся Грізеті, то почув тупіт копит і ледве встиг відскочити вбік: панна Мартіно проскакала мимо, не помітивши мене чи радше не зволивши помітити, сидячи верхи, як Жанна д'Арк; її золотаві кучері вилися на вітрі, мов живі,— так, мов живі змії звивалися довкола її голови. Можливо, вона боялася, що я до неї вклонюся. Хоч ми були ріднею, а Мартіно доводилися свояками "усьому, що є кращого в ландах", як казала мама, ми їх не помічали, а вони нас і поготів. Уже не одне покоління нашого роду вело чвари з Мартіно. Ще наші діди не озивалися одне до одного. Але панна Мартіно зазнавала особливого остракізму — в ті часи (сьогодні я краще обізнаний) я все зводив до того, що вона всупереч пристойності їздила верхи в чоловічому сідлі; до того ж вона працювала, була лектрисою, компаньйонкою в Базасі, в баронеси де Гот, особи не нашого кола, прина-лежної, як каже мама, до іншого середовища, а з нею будь-які взаємини були немислимі, її приватне життя навіть не підпадало, подібно життю людей нашого кола, маминому безапеляційному судженню: бо ж не станемо ми судити про звичаї мурашок, чи єнотів-полоскунів, чи борсуків. "Ця баронеса де Гот...— починала мама.— Кажуть, нібито... а втім, ні, ти не зрозумієш!"
Я бачив панну Мартіно лише верхи: вона ніби приросла до свого коня, як мої олив'яні солдатики. А що вона мешкала в Базасі, то її годі було зустріти під час обідні або чийогось похорону...
Дім старигана був відгороджений від ферми плотом. Довкола дому росли посаджені Сегондою миршаві жоржини. При моєму наближенні почали рватися на цепу собаки й одразу ж на порозі вродилася Сегонда. Стариган гукнув з дому:
— Оиегасо? 1
1 Хто там? (Діал.)
Вона приглянулася з-під руки і, впізнавши мене, крикнула в прочинені двері:
— Lou Tchikoi de Lou Prat! 1
"Малий із Лу Прата" — так звав мене стариган із Лас-сю. Річ у тому, що ліс, де мій дід збудував свій дім, звався Лу Прат і зберіг цю назву ще донедавна, коли ми з Лораном перехрестили його через те, що прізвище одного гладкого й придуркуватого хлопця, нашого колеги, було Лупрат. А я обстояв назву "Мальтаверн" за заголовком уподобаної мною повісті в одному з "Різдвяних альманахів" за дев'яності роки. Але стариган із Лассю знати нічого не знав, окрім "Лу Прата".
Чорна стареча хустка ховала Сегондині коси. Губи були втягнуті в беззубе провалля рота. Показався стариган, геть розкошланий, у запраній подертій фуфайці і в теплих пантофлях, незважаючи на спеку. Він удав, ніби не пам'ятає свого віку, але колись він бився на боці версаль-ців 2; для нього Париж назавжди залишився гніздом комунарів. Він не розповідав про це нікому, тільки Лоранові й мені, бо ж ми не належали до ненависної банди спадкоємців, переважно мені, я йому подобався, я це добре відчував, так само я подобаюся Сімонові Дюберові, як подобався абатові Грілло, котрий завжди виводив мені на іспитах посередню оцінку, навіть коли я горів.
— Він усе росте! Росте! Доведеться покласти йому на голову камінь важкіший.
Відтак знялася сварка між стариганом і Сегондою. Я не розмовляю місцевою говіркою, але все розумію. Стариган звелів їй принести пляшку пива. Сегонда втупилася в мене, ніби насторожена квочка, і забурчала, що він і так надудлився пива, "недовго і живіт застудити". Мало що я не спадкоємець, а там хто мене знає? їй довелося все-таки здатися, і вона поставила пляшку й склянки на ржавого садового столика. Побачивши, що вона все стовбичить поряд з ним, стариган гримнув:
— A l'oustaou!3
Вона скорилася, але, звичайно, підслуховує на кухні, ховаючись за прочиненими віконницями.
Ми почаркувалися зі стариганом. Він розглядав мене
1 Малий із Лу Прата! (Діал.)
2 Версальці — так народ називав урядові війська, що розгромили Паризьку комуну під час кривавого тижня 21-28 травня 1871 року.
3 Додому! (Діал.)
8*
227
з глибини своїх вісімдесяти років, нітрохи не бентежачись тривалою мовчанкою. Можливо, з якоюсь невиразною тугою? А втім, ні, слово "туга" не підходить до старого вепра, адже для нього вісімдесят років минули як один безконечно довгий день, рушниця напохваті, пляшка медоку на столі — єдина зрима ознака його заможності, а вигляд він мав такий самий нехлюй ний, такий самий темний, як найтемні-ший, найнехлюйніший з його орендарів, що боялися його, наче вогню. А проте це була саме туга, її зрадили перші ж його слова:
— Я їздив у Бордо в дев'яносто третьому році, жив три дні в готелі "Монтре". Була там ванна...
— І ви нею користувалися?
— Щоб заразитися? Го-го! Він замовкнув і раптом додав:
— А обідав навпроти, в "Смаженому каплуні". Та й вина там...
Він знов замовкнув, потім захихотів. Я відвів очі, щоб не бачити двох гнилих пеньків, вони стирчали в нього на місці передніх зубів.
