Пригоди Незнайка і його товаришів - Носов Микола

Якщо хто-небудь казав, що куля полетить, то інший тут же доводив, що не полетить, а як хто-небудь казав, що не полетить, то йому відповідали, що полетить. Галас стояв такий, що вже нічого не можна було розібрати. На одному даху двоє малюків аж побилися між собою — так запально сперечалися. Насилу їх розлили водою!

На цей час повітря вже добре нагрілось у котлі, і Знайко вирішив, що пора наповнювати кулю гарячим повітрям. Але для того, щоб наповнити кулю гарячим повітрям, з неї треба було випустити спочатку холодне повітря. Знайко підійшов до кулі і розв'язав мотузочок, що туго зв'язував гумову трубку внизу. Холодне повітря стало з шумом виходити а кулі. Коротульки, які сперечалися — полетить куля чи не полетить, — обернулись і побачили, що куля швидко зменшується. Вона обм'якла, зморщилась, як сушена груша, і сховалася на дні кошика. На місці, де раніш красувалася велетенська куля, тепер стояв сам кошик, накритий зверху сіткою.

Шипіння стихло, й у ту ж мить пролунав вибух дружного реготу. Сміялися всі: і ті, які казали, що куля не полетить, і ті, які запевняли, що куля полетить, а Незнайків друг Гунько сміявся так, що навіть упав з покрівлі й набив собі на потилиці гулю. Довелося лікареві Пілюльці тут же лікувати його й намазувати гулю йодом.

— Оце так полетіли! — кричали навкруги. — Оце так Знайкова куля! Цілий тиждень морочилися з нею, а вона взяла та й луснула. Ну й потіха! Ніколи в житті не доводилося стільки сміятися!

Але Знайко й цього разу не звертав уваги на кепкування. Він з'єднав котел і кулю довгою трубкою і наказав качати насос, що був прироблений до котла. В котел пішло свіже повітря, а нагріте повітря по трубці проходило прямо в кулю. Поступово куля під сіткою збільшувалась і почала вплавити з кошика.

— Погляньте! — зраділи глядачі. — Знову надувають! Ох, і чудні! А вона знову лусне.

Тепер уже ніхто не вірив, що куля полетить. А вона тим часом стала ще більшою, виповзла з кошика й лежала на ньому, наче велетенський кавун на блюдечці. І тут раптом усі побачили, що куля сама по собі повільно піднялася вгору і напнула сітку, якою була прикріплена до кошика. Всі гак і ахнули від цього дива. Кожний бачив, що тепер ніхто не тягнув кулю на мотузці вгору.

— Ура! — закричала Ромашка і навіть у долоні заплескала.

— Не галасуй! — крикнув на неї Топик.

— Але ж полетіла!

— Ще не полетіла! Бачиш, вона до кошика прив'язана. Хіба вона зможе підняти вгору кошик та ще з коротульками?

Тут Топик побачив, що куля, зробившись ще більшою, піднеслася вище, й кошик відділився од землі. Топик не втримався і закричав, що було духу:

— Держіть, держіть, бо полетить! Що ви робите?

Але куля не полетіла, бо кошик був міцно прив'язаний до горіхового куща. Куля лише трошки піднялася над землею.

— Ура! — пролунало з усіх боків. — Ура! Молодець, Знайко! Оце так Знайкова куля! Чим же вони надували її? Мабуть, парою.

Тепер уже всі вірили, що куля полетить.

Розділ восьмий

У ДОРОГУ

Наповнення кулі теплим повітрям нарешті було закінчено. Знайко звелів прибрати котел і власноручно перев'язав мотузочком гумову трубку, щоб тепле повітря не виходило з кулі. Після цього він наказав усім сідати в кошик. Першим заліз Поспішайко, за ним поліз Пончик і ледь не впав на голови іншим коротулькам. Він був товстенький, усі кишені в нього були набиті всякою всячиною: де цукор лежав, де прянички. До того ж він надягнув про всяк випадок калоші, а в руках тримав парасольку. Спільними зусиллями Пончика всадовили в кошик, а за ним стали сідати інші малюки. Сахарин Сахаринович Сиропчик метушився навколо кошика і всіх підсаджував:

— Сідайте, будь ласка, — казав він. — Влаштовуйтеся зручніше. Місця на повітряній кулі усім вистачить.

— Ти теж сідай, — відповідали йому.

— Я ще встигну, — говорив Сиропчик. — Головне, щоб ви сіли! — Він послужливо підтримував усіх під руки, підштовхував знизу.

Нарешті всі позалазили в кошик. Тільки Сиропчик зостався внизу.

— Чому ж ти не сідаєш? — запитали його.

— Може, мені краще не сідати? — сказав Сиропчик. — Я дуже товстенький. Вам і без мене там тісно. Боюсь, перевантаження буде.

— Не бійся, ніякого перевантаження не буде.

— Ні, братці, летіть без мене. Я вас тут підожду. Нащо мені турбувати вас.

— Нікого ти не потурбуєш, — відповів Знайко. — Сідай. Як уже всі вирішили летіти, то й полетимо разом.

Сиропчик нехотя поліз у кошик, і тут раптом трапилось непередбачене: кошик разом з кулею осів на землю.

— Оце так полетіли! — засміявся на паркані Мікроша.

— А ти чого смієшся? — крикнув на нього Топик. — Тут нещастя, а він сміється!

— Яке там нещастя, — відповів Скелко. — Просто ця куля розрахована на п'ятнадцять коротульок. Шістнадцяти вона не може підняти.

— Значить, не полетять? — спитав Топик.

— Доведеться когось одного залишити, тоді полетять, — відповів Скелко.

— Мабуть, Незнайка залишать, — сказала Мушка.

Сиропчик, який боявся летіти на повітряній кулі, зрадів і сказав:

— Ну от, я ж казав, що перевантаження буде. Краще я вилізу.

Він уже задер ногу, щоб вилізти, але тут Знайко взяв один мішок з піском і викинув з кошика.

Кошик одразу полегшав, і куля знову піднеслась угору.

Тут тільки всі й зрозуміли, для чого Знайко велів покласти в кошик мішки з піском.

Усі заплескали в долоні, а Знайко підняв угору руку й звернувся до коротульок з промовою.

— До побачення, братці! — вигукнув він. — Ми летимо в далекі краї. За тиждень повернемось додому.

— До побачення!

— До побачення! До побачення! Щасливої дороги! — закричали малюки та малючки й замахали руками і капелюшками.

Знайко дістав з кишені ножик і перерізав мотузку, якою було прив'язано кошик до куща. Куля повільно знялася, зачепилася боком за гілку куща, але тут же одчепилася і швидко полетіла у височінь.

— Ура! — закричали коротульки. — Хай живе Знайко і його товариші! Ура-а!

Усі плескали в долоні, підкидали вгору капелюшки. Малючки на радощах обнімалися. Мушка й Кнопочка навіть поцілувались, а Маргаритка заплакала.

Куля тим часом піднімалась вище й вище. Її зносило вітром убік. Незабаром вона перетворилася на маленьку цяточку, і її ледве було видно в небесній блакиті. Скелко заліз на дах будинку й став дивитися на цяточку в свою трубу. Поруч, на самому краю даху, стояв поет Квітик. Склавши на грудях руки, він дивився на радісних малюків і, здавалось, про щось думав. Раптом Квітик розставив широко руки і закричав на весь голос:

— Вірш! Слухайте вірш!

Навколо одразу стихло. Всі задерли голови й дивилися на Квітика.

— Вірш! — зашепотіли малюки й малючки. — Зараз буде вірш.

Квітик ще почекав, щоб настала повна тиша. Потім простяг до неба руку, покашляв трохи, сказав ще раз:

— Вірш!

І почав читати щойно складений вірш.

Гігантська куля, повна пари,

Знялась недаром аж до хмари.

Наш коротулька, хоч не птиця,

Літати він однак годиться.

Ніяких перешкод нема

Тепер для нашого ума!

Ну й галас тут зчинився! Всі знову заплескали в долоні. Малюки стягли Квітика з даху, понесли на руках додому, а малючки зривали пелюстки з квіток і кидали їх Квітикові. У цей день Квітик прославився так, наче це він придумав повітряну кулю і полетів на ній у піднебесся. Його вірш усі вивчили напам'ять і виспівували на вулицях.

Довго ще в цей день то тут, то там можна було чути:

Ніяких перешкод нема

Тепер для нашого ума!

Розділ дев'ятий

НАД ХМАРАМИ

Наші хоробрі мандрівники навіть не відчули, як куля знялася в повітря, настільки плавно вона одділилася від землі. Тільки за хвилину вони виглянули з кошика й по бачили внизу натовп друзів, що махали їм на прощання руками й підкидали вгору капелюшки. Знизу долітали вигуки "ура".

— До побачення! — закричали їм у відповідь Знайко та його товариші.

Вони теж замахали капелюшками й руками. Забудько підняв руку, щоб і собі помахати шапкою, але виявилося, що її нема.

— Заждіть, братці! — закричав він. — Зупиніть кулю! Я шапку вдома забув!

— Вічно ти щось забуваєш! — пробурчав Бурчун.

— Тепер уже не можна зупинити кулю, — сказав Знайко. — Вона летітиме, доки в ній не охолоне повітря, і тільки тоді спуститься вниз.

— Що ж я, без шапки повинен летіти? — образився Забудько.

— А ти ж знайшов свою шапку під ліжком, — сказав Пончик.

— Знайти — знайшов, та мені в ній було жарко, ну я і поклав її на стіл, а в останню мить забув надіти.

— Ти завжди що-небудь в останню мить забуваєш, — сказав Бурчун.

— Дивіться, братці, — закричав раптом Незнайко. — Наш будиночок залишився внизу.

Всі засміялись, а Бурчун сказав:

— А ти, мабуть, думав, що й будиночок полетить з нами?

— Нічого я такого не думав, — образився Незнайко. — Просто я побачив, що наш будиночок стоїть, от і сказав. Раніше ми весь час у будиночку жили, а тепер на повітряній кулі летимо.

— От і летимо, — пробурчав Бурчун, — та куди ще залетимо?

— Ти, Бурчуне, все бурчиш, — одповів Незнайко. — Від тебе й на повітряній кулі нема спокою.

— Ну то йди, як тобі не подобається.

— Куди ж я тут піду?

— Ну, досить! — гримнув Знайко на них. — Що це за суперечки на повітряній кулі?

Повітряна куля піднялася ще вище, і все Квіткове місто було видно, як на долоні. Будинки здавалися зовсім крихітними, а малюків та малючок уже зовсім і помітити не можна було. Повітряну кулю односило вітром, і вже все місто бовваніло десь позаду.

Знайко дістав із кишені компас і визначив напрям, куди летіла повітряна куля.

Компас — це така маленька металева коробочка з магнітною стрілкою. Магнітна стрілка завжди показує на північ. Коли стежити за стрілкою в компасі, то завжди можна знайти дорогу назад. Для цього Знайко й узяв із собою компас.

— Вітер несе нас просто на північ, — оголосив Знайко. — Отже, назад треба буде повертатися на південь.

Повітряна куля піднялася вже зовсім високо і летіла над полем. Місто зникло вдалині. Внизу вузенькою темною стрічкою петляв струмок, що його коротульки прозвали Огірковою річкою. Дерева, які іноді траплялися серед поля, здавалися маленькими пухнатими кущиками.

Раптом Пончик помітив унизу невеличку темну цятку. Вона швидко рухалася по землі, ніби бігла за повітряною кулею.

— Дивіться, братці, хтось біжить за нами, — закричав Пончик.

Усі стали дивитися на цятку.

— Дивіться, через річку перескочила! — закричав Забудько.

— Що ж це може бути? — запитав Поспішайко. — Дивіться, через дерева стрибає!

Повітряна куля полетіла над лісом.