Мужики - Чехов Антон
я тебе питаю, чому ти не платиш недоїмку? Усі ви не сплачуєте, а мені за вас відповідати?
— Несила мені!
— Слова ці без наслідку, ваше високоблагородіе,-—сказав староста.— Воно дійсно, Чикільдєєви недостатнього класу, але звольте запитати в інших, причина вся — горілка, і бешкетні дуже. Без усякого розуміння.
Пристав записав щось і сказав Осипові спокійно, рівним голосом, наче просив води:
— Іди геть.
Скоро він поїхав; і коли сідав на свій дешевий тарантас і кашляв, то навіть з вигляду його довгої худої спипи видно було, що він уже не пам'ятав ні про Осипа, ні про старосту, ні про Жуковські недоїмки, а думав про щось своє власне. Не встиг він від'їхати й версти, як Антип Сєдель-пиков уже виносив з хати Чикільдєєвих самовар, а за ним ішла бабка й кричала верескливо, напружуючи груди:
— Не віддам! Не віддам я тобі, окаянний!
Він ішов хутко, широко ступа'ючи, а та гналася за ним, задихаючись, мало не падаючи, горбата, люта; хустка в неї зсунулась на плечі, сиве, з зеленкуватим відблиском волосся маяло на вітрі. Вона раптом спинилась і, як справжня бунтівниця, стала бити себе в груди кулаками і кричати ще дужче, співучим голосом і ніби ридаючи:
— Православні, хто в бога вірує! Батечки, скривдили! Ріднесенькі, задушили! Ой, ой, голубчики, заступіться!
— Бабко, бабко,— сказав суворо староста,— май розум у своїй голові!
Без самовара в хаті у Чикільдєєвих стало зовсім сумно. Було щось принизливе в цій нестачі, образливе, наче хату раптом позбавили її честі. Краще б уже староста забрав і виніс стіл, усі лавки, всі горшки,— не так би здавалось порожньо. Бабка кричала, Мар'я плакала, і дівчатка, дивлячись на неї, і собі плакали. Старий, почуваючи себе винним, сидів у кутку похмуро і мовчав. І Микола мовчав. Бабка любила й жаліла його, але тепер забула жаль, па-кинулась на нього раптом з лайкою, з докорами, тикаючи йому кулаками у с&ме обличчя. Вона кричала, що це він винен у всьому; і справді, чому він присилав так мало, коли сам же в листах хвалився, що здобував у "Слов'янському базарі" по п'ятдесят карбованців на місяць? Чого він сюди приїхав, та ще з сім'єю? Якщо помре, то на які гроші його ховати?.. І було жалко дивитись на Миколу, Ольгу і Сашу.
Старий крякнув, узяв шапку і пішов до старости. Вже темніло. Аптип Седельников паяв щось біля печі, надимаючи щоки; було чадно. Діти його, худі, невмивані, не кращі за чикільдєєвських, вовтузились на підлозі; негарна, веснянкувата жінка з великим животом мотала шовк. Це була нещасна, вбога сім'я, і тільки сам Антип мав вигляд молодця і красуня. На лаві вряд стояло п'ять самоварів. Старий помолився на Баттенберга і сказав:
— Антипе, змилуйся, віддай самовар! Христа ради!
— Принеси три карбованці, тоді й одержиш.
— Несила мені!
Антип надимав щоки, вогонь гув і шипів, одсвічуючи на самоварах. Старий пом'яв шапку і сказав подумавши:
— Віддай!
Смаглявий староста здавався вже зовсім чорним і скидався на чаклуна; він обернувся до Осипа і промовив суворо й швидко:
— Від земського начальника все залежне. В адміністративному засіданні двадцять шостого числа можеш заявити привід до свого незадоволення словесно чи па папері.
Осип нічого не зрозумів, він задовольнився цим і пішов додому.
Днів через десять знову приїжджав становий, побув з годину й поїхав. У ті дні погода стояла вітряна, холодна; річка давно вже замерзла, а снігу все не було, і люди замучилися без дороги. Якось у свято перед вечором сусіди зайшли до Осипа посидіти, побалакати. Розмовляли поночі, бо працювати було гріх і світла не світили. Були деякі новини, досить неприємні. Так, у двох чи в трьох хатах забрали за недоїмку курей і відіслали до волосного правління, і там вони поздихали, бо їх ніхто не годував; забрали овець, і, поки везли їх, зв'язаних, перекладаючи в кожному селі на нові підводи, одна здохла. І тепер вирішували питання: хто винен?
— Земство! — казав Осип.— Хто ж!
— Звісно, земство.
Земство обвинувачували за все — і за недоїмки, і за утиски, і за неврожаї, хоч ніхто не знав, що означає земство. І це повелося з того часу, як багаті мужики, що мають свої фабрики, крамниці і заїзди, побували в земських гласних, залишились незадоволені і потім по своїх фабриках стали лаяти* земство.
Поговорили про те, що бог не дає снігу: возити дрова треба, а по грудках ні їздити, ні ходити. Перше, років п'ятнадцять-двадцять тому і раніше, розмови в Жукові були значно цікавіші. Тоді в кожного старика був такий вигляд, начебто він беріг якусь таємницю, щось знав і чогось чекав; говорили про грамоту з золотою печаткою, про переділи, про нові землі, про скарби, натякали на щось; а тепер у жуковичан не було ніяких таємниць, усе їхнє життя було як на долоні, у всіх на видноті, і могли вони говорити тільки про злидні і про харчі, про хе, що нема снігу...
Помовчали. І знову згадали про курей і овець і стали вирішувати, хто винен.
— Земство! — промовив похмуро Осип.— Хто ж!
VIII
Парафіяльна церква була за шість верст, у Косогорові, і в ній бували тільки тоді, коли треба було хрестити, вінчатись чи хоронити; а молитись ходили за річку. У свята, в гарну погоду, дівчата прибирались і йшли юрбою до церкви, і було весело дивитись, як вони в своїх червоних, жовтих і зелених вбраннях ішли через луки: а в негоду всі сиділи дома. Говіли в парафіяльній церкві. З тих, хто у великий піст не встигав одговітися, батюшка на великоднім тижні, обходячи з хрестом хати, брав по 15 копійок.
Старий не вірив у бога, бо майже ніколи не думав про нього; він визнавав надприродне, але вважав, що це може стосуватися самого тільки жіноцтва, і коли говорили при ньому про релігію або про чудесне і запитували його про що-небудь, він казав неохоче, чухаючись:
— А хто ж його знає!
Бабка вірила, але якось невиразно; все перемішалося в її пам'яті, і ледве вона починала думати про гріхи, про смерть, про спасіння душі, як злидні і клопіт перехоплювали її думку, і вона зразу ж забувала, про що думала.
Молитов вона не пам'ятала ї звичайно вечорами, перед тим як спати, ставала перед образами й шепотіла:
— Казанській божій матері, Смоленській божій матері, Троєручиці божій матері...
Мар'я і Фекла хрестилися, говіли щороку, але нічого пе розуміли. Дітей не вчили молитися, нічого не говорили їм про бога, не прищеплювали ніяких правил і тільки забороняли в піст їсти скоромне. В інших сім'ях було майже те саме: мало хто вірив, мало хто розумів. А тим часом усі любили святе письмо, любили ніжно, побожно, але не було книг, нікому було читати і пояснювати, і за те, що Ольга іноді читала євангеліє, її поважали, і всі говорили їй і Саші "ви".
Ольга часто ходила на храмові свята і молебні в сусідні села і в повітове місто, в якому було два монастирі і двадцять сім церков. Вона була неуважна і, поки ходила на прощу, зовсім забувала про сім'ю і, тільки коли верталась додому, раптом радісно виявляла, що в неї є чоловік, і дочка, і тоді казала, усміхаючись і сяючи:
— Бог милості прислав!
Те, що діялось на селі, здавалось їй огидним і мучило її. На Іллю пили, на пречисту пили, на здвиження пили. На покрову в Жукові було храмове свято, і мужики з цієї нагоди пили три дні; пропили 50 карбованців громадських грошей і потім ще з усіх дворів збирали на горілку. Першого дня в Чикільдєєвих зарізали барана і їли його ранком, в обід і ввечері, їли багато, і потім ще вночі діти вставали попоїсти. Кир'як усі три дні був страшенно п'яний, пропив усе, навіть ша^ку і чоботи, і так бив Мар'ю, що її відливали водою. А потім усім було соромно й нудно.
А втім, і в Жукові, у цій Холуївці, відбувалося раз справжнє, урочисте релігійне свято. Було це в серпні, коли по всьому повіту, з села в село, носили живоносну. В той день, коли її чекали в Жукові, було тихо і хмарно. Дівчата ще зранку пішли назустріч іконі в своїх яскравих ошатних вбраннях і принесли її надвечір, з процесією, з півчою, і в цей час за річкою дзвонили в усі дзвони. Величезний натовп своїх і чужих затопив вулицю: гомін, курява, тиснява... І старий, і бабка, і Кир'як — усі простягали руки до ікони, жадібно дивилися на неї й говорили плачучи:
— Заступнице, матінко! Заступнице!
Всі начебто раптом зрозуміли, що між землею і небом не порожньо, що не все ще захопили багаті і дужі, що в ще захист від кривди, від рабської иеволі, від тяжких, пе-стерпних злиднів, від страшної горілки.
— Заступнице, матінко! — ридала Мар'я.—Матінко!
Але одправили молебень, понесли далі ікону, і все пішло по-старому, і знову залунали з трактиру грубі, п'яні голоси.
Смерті боялись тільки багаті мужики, які чим більше багатіли, то менше вірили в бога і в спасіння душі і тільки від страху перед кінцем земним, на всякий випадок, ставили свічки і правили молебні. А мужики бідніші не боялися смерті. Старому і бабці казали просто в вічі, що вопи зажились, що їм вмирати пора, і вони нічого. Не соромились говорити При Миколі Феклі, що коли Микола помре, то її чоловікові, Денису, вийде пільга — вернуть із служби додому. А Мар'я не тільки не боялася смерті, а навіть я^алкувала, що вона так довго не приходить, і була рада, коли в неї вмирали діти.
Смерті не боялися, зате до всіх хвороб ставилися з перебільшеним страхом. Досить було дрібниці — розладу шлунка, легкої остуди, як бабка вже лягала на піч, закутувалась і починала стогнати голосно й безперервно: "Вми-ра-а-аю!" Старий поспішав за попом, і бабку причащали й робили маслосвяття. Дуже часто говорили про застуду, про глисти, про жовпа, що ходять в животі і: підступають до серця. Найбільше боялись застуди і тому навіть літом одягалися тепло і грілись на печі. Бабка любила лікуватись і часто їздила до лікарні, де казала, що, їй пе сімдесят, а п'ятдесят вісім років; вона гадала, що коли лікар дізнається про її справжній вік, то не лікуватиме її і скаже, що їй час умирати, к не лікуватись. До лікарні звичайно виїжджала вона рано-вранці, забравши з собою двох чи трьох дівчаток, і поверталась увечері, голодна і сердита,— з краплями для себе та мазями для дівчаток. Раз возила вона й Миколу, і він потім тижнів зо два приймав краплі і казав, що йому стало легше.
Бабка зпала всіх лікарів, фельдшерів і знахарів на тридцять верст кругом, і жоден їй не подобався.
