Мужики - Чехов Антон

Саша плакала від болю і страху, а в цей час гусак, перехиляючись з ноги на ногу і витягши шию, підійшов до старої і просичав щось, і коли він вернувся до свого табуна, то всі гуски схвально привітали його: го-го-го! Потім бабка заходилася шмагати Мотьку, і при цьому в Мотьки знову задерлася сорочка. В роздачі, голосно плачучи, Саша пішла до хати, щоб поскаржитись; за нею йшла Мотька, яка теж плакала, але басом, не витираючи сліз, і обличчя в неї було вже таке мокре, начебто вона вмочила його в воду.

— Батечку мій! — здивувалась Ольга, коли обидві вони ввійшли до хати.— Царице небесна!

Саша почала розказувати, і в цей час з пронизливим криком і з лайкою увійшла бабка, розсердилась Фекла, і в хаті зчинився галас

— Нічого, нічого! — втішала Ольга, бліда, збентежена, гладячи Сашу по голові,— Вона — бабуся, на неї гріх сердитись. Нічого, дитинко.

Микола, що був уже змучений оцим повсякчасним криком, голодом, чадом, смородом, що вже ненавидів і зневажав бідність, що соромився перед дружиною і дочкою за своїх батька і матір, звісив з печі ноги й промовив роздратовано, плаксивим голосом, звертаючись до матері:

— Ви не можете її бити! Ви не маєте ніякого повного права її бити!

— Ну, здихаєш там на печі, ледащо! — крикнула на нього Фекла із злобою.— Принесла вас сюди лиха година, дармоїдів.

І Саша, і Мотька, і всі дівчатка, скільки їх було, забились на печі в куток, за спину Миколи, і звідти слухали все те мовчки, злякано, і чути було, як стукали їхні маленькі серця. Коли в родині є хворий, що хворіє вже давно і безнадійно, то бувають такі тяжкі хвилини, коли всі близькі боязко, потай, в глибині душі бажають його смерті; і тільки самі діти бояться смерті рідної людини і при думці про неї завжди почувають жах. І тепер дівчатка, затаївши подих, з сумним виразом на обличчях, дивились па Миколу і думали про те, що він скоро помре, і їм хотілось плакати і сказати йому що-небудь ласкаве, жалісне.

Він тулився до Ольги, наче шукаючи в неї захисту, і говорив їй тихо, тремтячим голосом:

— Олю, люба, не можу я більше тут. Несила мені. Бога ради, ради Христа небесного, напиши ти своїй сестриці Клавдії Абрамівні, хай продає і заставляє все, що є в неї, хай висилає грошей, ми виїдемо звідси. Ох, господи,— казав він далі з тугою,— хоч би одним оком на Москву глянути! Хоч би вона приснилась мені, матінка!

А коли настав вечір і в хаті стемніло, то стало так тоскно, що важко було вимовити слово. Сердита бабка намочила житніх скоринок у мисці і смоктала їх довго, цілу годину. Мар'я, видоївши корову, принесла відро з молоком і поставила на лаву: потім бабка переливала молоко з відра в глечики, теж довго, не поспішаючи, як видно, вдоволена, що тепер, у спасівку, ніхто не їстиме молока ї воно все залишиться. І тільки трішки, краплину, вона на-" лила в блюдечко для Феклиного немовляти. Коли вона ї Мар7я понесли глечики в погрібник, Мотька раптом стрепенулась, злізла з печі і, підійшовши до лави, де стояла дерев'яна миска, хлюпнула в неї молока з блюдечка.

Бабка, вернувшись до хати, заходилася знову коло своїх скоринок, а Саша і Мотька, сидячи на печі, дивились на неї, і їм було приємно, що вона поскоромилась і тепер уже піде в пекло. Вони втішились і лягли спати, і Саша, засинаючи, уявляла страшний суд: горіло у великій печі, па зразок гончарної, і нечистий дух з рогами, як у корови, весь чорний, гнав бабку у вогонь довгою палицею, як ото недавно вопа сама піала гусей.

V

На першу пречисту, об одинадцятій годині вечора, дівчата і хлопці, що гуляли впизу на лузі, раптом здійпяли крик і вереск й побігли в напрямі до села; і ті, що сиділи вгорі, над кручею, в першу хвилину ніяк пе могли зрозуміти чого.

— Пожежа! Пожежа! — розлігся внизу розпачливий крик.— Горимо!

Ті, що сиділи нагорі, оглянулись, і перед ними постала страшна, незвичайна картина. На одній з крайніх хат, на солом'яній покрівлі стояв вогняний, з сажень заввишки, стовп, який клубочився і сипав від себе на всі боки іскри, наче фонтан бив. І зараз-таки зайнялася вся покрівля яскравим полум'ям і почулося тріскотіння вогню.

Сяйво місяця потьмарилось, і вже все село було охоплене червоним, тремтливим світлом; по землі ходили чорні тіні, пахло гаром; і ті, що бігли знизу, всі позасапу-вались, тремтіли, аж не могли говорити, штовхались, падали, і від незвички до яскравого світла погано бачили, і не впізнавали одне одного. Було страшно. Особливо було страшне те, що над вогнем, серед диму, літали голуби і в трактирі, де ще не знали про пожежу, все ще співали та грали на гармонії, наче нічого й не було.

— Дядько Семен горить! — крикнув хтось гучним грубим голосом.

Мар'я металась біля своєї хати, плачучи, ламаючи руки, цокотячи зубами, хоч пожежа була далеко, на тому краю; вийшов Микола у валянках, повибігали діти в сорочинах. Коло десятникової хати закалатали в чавунну дошку. Бем, бем, бем...— полинуло в повітрі, і від цього дрібного, невгамовного дзвону стискало серце і ставало холодно. Старі баби стояли з образами. З дворів виганяли на вулицю овець, телят і корів, виносили скрині, кожухи, діжки. Вороний жеребець, якого не пускали в табун, бо він хвицав

І калічив коней, випущений на волю, затупотів, заіржав, пробіг по селу раз і другий і раптом спинився біля воза і став бити по ньому задніми ногами.

Задзвопили й на тому боці, в церкві.

Коло палаючої хати було жарко і так ясно, що на землі видно було чітко кожну травинку. На одній з скринь, що їх устигли винести, сидів Семен, рудий мужик з великим носом, у кашкеті, насуненім на голову глибоко, до вух, у піджаку; його жінка лежала ниць непритомна і стогнала. Якийсь дід, років вісімдесяти, низенький, з великою бородою, схожий на гнома, не тутешній, але, як видно, причетний до пожежі, ходив тут-таки, без шапки, з білим клуночком у руках; на лисині в нього одсвічував вогонь. Староста Антип Седельников, смаглявий і чорноволосий, як циган, підійшов до хати з сокирою і повибивав вікна, одне по одному — невідомо навіщо, потім став рубати ґанок.

— Жінки, води! — кричав він.— Машину дава-ай! Мерщій!

Ті самі мужики, які тільки що гуляли в трактирі, тягли самотужки пожежну машину. Всі вони були п'яні, спотикалися й падали, і у всіх був безпорадний вираз і сльози на очах.

— Дівчата, води! — кричав староста, теж п'яний.— Мерщій, дівчата!

Молодиці і дівчата бігали наниз, де було джерело, і носили повні відра та цебри і, виливши в машину, знов бігли. Носили воду і Ольга, і Мар'я, і Саша, і Мотька. Качали воду жінки і хлопчики, кишка шипіла, і староста, спрямовуючи її то в двері, то у вікна, затримував пальцем струм, від чого вона шипіла ще пронизливіше.

— Молодець, Антипе! — чути було схвальні голоси.— Старайся!

А Антип ліз у сіни, у вогонь, і кричав звідти:

— Качай! Потрудіться, православні, для такої лихої пригоди!

Мужики стояла юрбою тут-таки, нічого не роблячи, і дивились на вогонь. Ніхто не знав, за що взятися, ніхто нічого не вмів, а навколо були стіжки хліба, сіно, сараї, купи сухого хмизу. Стояли тут і Кир'як, і старий Осип, його батько, обидва напідпитку. І, ніби бажаючи виправдати своє неробство, старий говорив, звертаючись до баби, яка лежала на землі:

— Чого, кумо, побиватися! Хата заштрафована — чого тобі!

Семен, звертаючись то до того, то до іншого, розказував, 8 чого зайнялося.

— Оцей самий дідок, з клуночком, генерала Жукова дворовий... У нашого генерала, царство небесне, за кухаря був. Приходить увечері: "Пусти,— каже,— ночувати..." Ну, випили по чарці, звісно... Стара заходилась біля самовара — дідка чаєм напоїти, та не в добрий час наставила самовар у сінях, вогонь з труби, значить, просто на покрівлю, на солому, воно й теє. Мало самі не погоріли. І шапка в старого згоріла, гріх, та й годі.

А в чавунну дошку били безупинно, і часто дзвонили в церкві, за річкою. Ольга, вся в світлі, задихаючись, дивлячись із жахом на червоних овець і на рожевих голубів, які літали серед диму, бігала то вниз, то нагору. їй здавалося, що цей дзвін гострою колючкою встромився їй у душу, що пожежа ніколи не закінчиться, що загубилася Саша... А коли в хаті з гуркотом завалилася стеля, то від думки, що тепер згорить неодмінно все село, вона ослабла і вже не могла носити воду, а сиділа над кручею, поставивши біля себе відра; поряд і нижче сиділи жінки й голосили, як по покійникові.

Та ось з того боку, з панської садиби, приїхали двома підводами прикажчики і наймити й привезли з собою пожежну машину. Приїхав верхи студепт у білому кітелі нарозпашку, дуже молодий. Застукали сокирами, приставили до палаючого зрубу драбину, і полізло по ній зразу п'ять чоловік, і поперед усіх студент, що був червоний і кричав різким, охриплим голосом і таким тоном, начебто гасити пожежі було йому звичним ділом. Розбирали хату по колодах, розтягли хлів, тин і найближчий стіжок.

— Не давайте валити! — почулися в юрбі суворі голоси.— Не давай!

Кир'як подався до хати з рішучим виглядом, начебто бажаючи не дати приїжджим валити, але один з робітників повернув його назад і вдарив по шиї. Почувся сміх, робітник ще раз ударив, Кир'як упав і рачки поліз назад в юрбу.

Прийшли з того боку дві гарні дівчини в капелюшках,— мабуть, сестри студента. Вони стояли оддалік і дивились на пожежу. Порозкидані колоди вже не горіли, але дуже куріли; студент, працюючи кишкою, спрямовував струмінь то на ці колоди, то на мужиків, то на молодиць, що носили воду.

— Жорж! — кричали йому дівчата докірливо і з тривогою.— Жорж!

Пожежа закінчилася. І тільки коли стали розходитись, помітили, що вже світанок, що всі бліді, трохи смугляві,— це завжди так здається рано-вранці, коли на небі згасають останні зорі. Розходячись, мужики сміялись і жартували з кухаря генерала Жукова та з шапки, що згоріла; їм уже хотілося обернути пожежу на жарт, і начебто навіть було шкода, що пожежа так скоро скінчилася.

— Ви, пане, добре гасили,— сказала Ольга до студента.— Вас би до нас, у Москву; там, вважай, кожного Дня пожежа.

— А ви хіба з Москви? — спитала одна з панночок.

— А так. Мій чоловік служив у "Слов'янському базарі". А це моя дочка,— показала вона на Сашу, яка змерзла й тулилась до неї.— Теж московська.

Обидві панночки сказали щось по-французьки студентові, і той подав Саші двогривеник.