Емма - Остін Джейн

З його боку було багато чисто дружньої симпатії і співчуття — але не любові.

Та, на превеликий жаль, потреба сваритися з містером Найтлі незабаром відпала. Минули два дні радісної визначеності й певності, та всьому цьому раптово настав кінець. Від містера Черчілля надійшов лист, що спонукав племінника до негайного повернення: місіс Черчілль захворіла, і захворіла надто серйозно, щоб обійтися без Френка; зі слів її чоловіка, вона хворіла вже тоді, коли два дні тому писала листа своєму племінникові, але того разу нічого про недугу не повідомила через небажання завдавати клопоту і через свою незмінну звичку ніколи не думати про себе. Тепер же вона розхворілася не на жарт і тому змушена благати його вирушити до Енскума невідкладно.

Про зміст цього листа Емма дізналась із записки, що відразу ж надійшла від місіс Вестон. Від'їзд Френка був справою вирішеною й неминучою. Він мав вирушати через кілька годин, причому його небажання їхати ніякою справжньою тривогою за здоров'я тітки не приглушувалося. Френк добре знався на її хворобах: вони чомусь завжди траплялися тоді, коли їй треба було.

Місіс Вестон додала, що він лише встигне після сніданку заскочити до Гайбері й попрощатися там із тими нечисленними друзями, котрим, як він сподівається, до нього не байдуже; тож його слід очікувати в Гартфілді дуже скоро.

Цією злощасною запискою і закінчився для Емми сніданок. Після її прочитання тільки й лишалося, що журитись і бідкатися. Балу не буде! Не буде зустрічі з молодим кавалером, не буде всіх тих почуттів, що могли в нього виникнути! Яке нещастя! Це був би такий чудовий вечір! Всі були б такі щасливі! А особливо — вона та її партнер! Єдиною втіхою для неї лишалася фраза: "Я знала, що так буде!"

Почуття її батька були зовсім іншими. Він думав здебільшого про хворобу місіс Черчілль і бажав знати, як її лікують. Стосовно ж балу — так, це жахливо, що серденько Емму засмутили, але буде спокійніше, якщо всі вони залишаться вдома.

Емма приготувалася зустріти візитера ще до того, як він з'явився; так, йому можна було закинути певний брак нетерплячості зустрітися з нею, але коли він прийшов, то його засмучений вигляд і пригнічений настрій засвідчили, що це звинувачення можна зняти. Френк переживав розставання так сильно, що йому бракувало слів. Весь вигляд його виражав пригніченість. Перші декілька хвилин він розгублено сидів, не знаючи, що й сказати, а коли підвівся, то тільки й мовив:

— З усього, що є гидкого, прощання — річ найгидкіша.

— Але ви ж повернетесь, — відповіла Емма. — Це ж не останній ваш візит до Рендоллза.

— Та… в тім-то й річ, — хитаючи головою, — що я не знаю напевне, коли зможу приїхати знову!.. Але прагнутиму до цього всіма силами своєї душі!.. Це буде об'єктом усіх моїх думок і сподівань!.. І якщо мої дядько та тітка поїдуть цієї весни до міста… лише боюсь, що… бо вони минулої весни так і не вибралися… боюсь, що ця традиція пішла в небуття назавжди.

— Бідолашний наш бал! Про нього тепер доведеться забути.

— Ах, наш бал!.. На що ми чекали?… Чому відразу не насолодися?… Як часто радість руйнується приготуваннями, оцими безглуздими приготуваннями! Ви якось сказали, що саме так воно і буде. О, міс Вудхаус, і чому ви завжди маєте рацію?

— Вибачте, заради Бога, що я мала рацію саме в цьому випадку. Краще б я була веселою, ніж проникливою.

— Якщо я зможу приїхати, то ми неодмінно влаштуємо наш бал. Мій батько на це сподівається. Не забувайте про ваш ангажемент.

На Емминому обличчі відобразилися прихильність і згода.

— Це були прекрасні два тижні! — продовжив Френк. — Кожний новий день — ще більш захоплюючий і дорогоцінний, ніж попередній! З кожним днем я все більше відчував, що ніяке інше місце не зможе сподобатися мені так, як це. Щасливі ті, що можуть залишитись у Гайбері!

— Тепер, коли ви так щедро розсипаєтеся перед нами в похвалах, — засміялася Емма, — я дозволю собі запитати вас, чи, бува, не їхали ви сюди спочатку з певними сумнівами? Чи, бува, не перевершили ми ваших сподівань? Переконана, що так. Переконана, що ви сумнівались у нашій здатності вам сподобатися. Ви б не вагалися так довго стосовно свого приїзду, якби мали позитивне уявлення про Гайбері.

Він посміхнувся, засоромившись, і хоча й заперечував наявність подібного настрою в той час, Емма переконалася, що так воно й було.

— Значить, ви мусите виїхати саме сьогодні вранці?

— Так, мій батько має зайти за мною: назад ми підемо разом, і я негайно ж вирушаю. Боюся, що він може зайти в будь-який момент.

– І у вас не знайшлося й п'яти хвилин для ваших друзів міс Ферфакс і міс Бейтс? Яке нещастя! Могутній, схильний до аргументації розум міс Бейтс неодмінно поліпшив би ваш душевний стан.

— Та ні, знайшлося. Я вже заходив до них, мимохідь, звичайно. Думав, що так буде краще. Це треба було зробити. Я зайшов на три хвилини, та затримався, бо довелося чекати, доки прийде міс Бейтс. Її не було вдома; і я визнав за необхідне дочекатись її. Це така жінка, над якою можна покепкувати, але яку не можна зневажати. Тож краще було нанести візит як належить…

Френк завагався, потім підвівся і підійшов до вікна.

— Коротше кажучи, — сказав він, — можливо, міс Вудхаус… гадаю, у вас не могло не виникнути здогадки, що…

Він поглянув на неї, наче намагаючись прочитати її думки. Вона ж не знала, що й казати. Це було схоже на передвістя чогось дуже серйозного, а вона цього не хотіла. Тож сподіваючись уникнути небажаної розмови, вона тихо сказала, важко вимовляючи слова:

— Ви, безперечно, маєте рацію; дійсно треба було зробити візит як належить…

Френк мовчав. Еммі здалося, що він дивиться на неї, мабуть, розмірковуючи над сказаним нею, і намагаючись збагнути, що означає її манера. Вона почула, як він зітхнув. Звісно, він мав причину зітхати, бо переконався, що вона не заохочує його. Проминуло кілька ніякових хвилин, і він знову сів, а потім сказав уже більш впевненішим тоном:

— Я вирішив присвятити Гартфілду весь залишок свого часу не просто так. Моя повага до Гартфілда є щирою і…

Френк знову перервався, знову підвівся; вигляд у нього був досить розгублений. Він кохав її сильніше, ніж гадала Емма; і хто знає, чим би все це скінчилось, якби не з'явився його батько… А потім ще й містер Вудхаус підійшов; тому необхідність поводитись як годиться змусила Френка взяти себе в руки.

Однак минуло кілька хвилин, і це тяжке випробування скінчилося. Містер Вестон, завжди жвавий, коли треба братися за діло, і так само несхильний відтягувати неминучу неприємність, як і брати до уваги неприємність гіпотетичну, сказав: "Уже час іти"; тож молодому чоловікові — як би йому не хотілося зітхати і як би він не зітхав — довелося-таки підкоритися, підвестись і попрощатися.

— Я розпитуватиму про всіх вас, — сказав він, — це головна моя розрада. Розпитуватиму про все, що у вас тут відбувається. Я домовився, що місіс Вестон мені писатиме. Вона люб'язно це пообіцяла. Це просто благословення — листуватися з жінкою, коли ти дійсно бажаєш знати якомога більше про тих, кого немає поруч! Вона мені повідомлятиме всі подробиці. Її листи знову перенесуть мене у милий моєму серцю Гайбері.

Надзвичайно приязне рукостискання й надзвичайно тепле "до побачення" завершили його промову, і незабаром двері зачинилися за Френком Черчіллем. Недовгими були збори, недовгою — їхня прощальна зустріч; він поїхав; і Еммі було так шкода розлучатися, такою великою втратою здавався його від'їзд для їхнього маленького товариства, що вона почала боятися — чи не шкодує надто сильно і чи не переймається надто багато.

Це була переміна на гірше. Відтоді, як Френк Черчілль приїхав, вони зустрічалися майже щодня. Звичайно ж — його візит до Рендоллза додав останнім двом тижням жвавості надзвичайної, жвавості, небаченої раніше. Сам він, надія побачити його, що її приносив із собою кожен ранок, впевненість у його залицянні, його веселий запал, його манери! Це були радісні два тижні, й повернення до звичного плину життя в Гартфілді неодмінно буде дуже болісним. На завершення всіх своїх чеснот, він до того ж майже зізнався їй у коханні. Сила і сталість почуттів, що він їх зазнавав, — то було інше питання; але наразі вона не мала сумнівів у тому, що він був у захваті від неї — це однозначно, що він свідомо віддавав їй перевагу; і це переконання у поєднанні з усім іншим навело її на думку, що, напевне, вона й сама трохи його кохає, попри всю свою попередню настроєність проти цього.

— Напевне, я його кохаю, — сказала вона. — Це відчуття апатії, нудьги, даремності, ця нездатність сісти й чимось зайнятися, відчуття того, що в будинку все нудне й нецікаве — точно закохалася; я була б найдивовижнішим створінням у світі, коли б це було не так — принаймні останні декілька тижнів. Що ж! Зло для одних завжди є добром для інших. Я матиму багато бажаючих пожуритися разом зі мною над сумною долею балу, а може — і з приводу від'їзду Френка Черчілля; але хто буде радий, так це містер Найтлі. Тепер він, як захоче, зможе провести вечір із любим його серцю Вільямом Ларкінсом.

Однак містер Найтлі не виявив ніяких ознак тріумфальної радості. Про себе особисто він не міг сказати, що ця обставина засмутила його, бо якби і сказав, то все одно цьому суперечив би його бадьорий вигляд; але він сказав, причому чітко і ясно, що жалкує з того розчарування, котрого зазнали інші, а потім із теплотою в голосі додав:

— От кому не пощастило, так це вам, Еммо, бо ж ви маєте так мало нагод потанцювати! Вам дійсно дуже не пощастило!

Минуло кілька днів, перш ніж вона побачила Джейн Ферфакс і змогла б судити про її щирий жаль із приводу такого сумного повороту подій; але ж коли вони дійсно зустрілися, то її байдужість здалася Еммі просто відразливою. Щоправда, Джейн почувалася перед тим украй погано; вона знемагала від сильного головного болю, і ця обставина змусила її тітку оголосити, що якби бал і відбувся, то, на її думку, Джейн усе одно не змогла б на нього піти; тож її непристойну байдужість Емма милостиво віднесла на рахунок викликаної хворобою слабкості.

Розділ 13

Упевненість Емми щодо своєї закоханості зберігалася. Змінювалися лише її уявлення про те, наскільки сильно вона була закоханою.