Мандрівні зірки - Шолом-Алейхем

Одне слово, я й хрипун пішли до нашого "прихильника єврейського театру".

Зустрів нас Стельмах дуже привітно, запросив сісти й почав розповідати нам, звичайно, спершу про Гришу, а потім про самого себе, всю біографію, ще раз з самого початку всі ті казки з "Тисячі й однієї ночі", і знову години на три. Тут прийшов мені на допомогу хрипун, перебив йому мову, сказавши, що в нас мало часу. Ми хочемо побачитися з Ембріх... Стельмах підхопився і почав чудно крутитися на місці та белькотати:

— Як же це зробити? Саме тепер у неї німець, Гриша теж там... Я тепер не можу заходити туди... Хочу, але не можу...

В цю хвилину "прихильник єврейського театру" мав такий жалюгідний вигляд, що хрипун не стерпів і сказав:

— Знаєте, що треба робити?

— Будь ласка, скажіть, що саме?

— Треба вам крізь землю провалитися тут на місці...

Ці слова Стельмах сприйняв як жарт, бо, схопившись

за живіт, так почав сміятися, що вже не міг спинитися. Проте мій охоронець не дав йому довго сміятися.

— Пане Стельмах! — сказав він.— Послухайте, що я вам скажу: оці ваші витівки облиште. Скажіть прямо — "так" чи "ні". За свого Гришу не бійтеся. Ми його, боронь боже, не з'їмо. А ваш нібито німець нехай іде к бісу. Нам начхать на нього. Хочете зайти з нами — добре. А як ні — ми самі підемо до тієї красуні, і таки негайно. Нехай мені господь бог дасть стільки щастя й утіхи...

Почувши такі недвозначні слова, "прихильник єврейського театру" змінився на виду. У нього пересохли губи. Він присів, потім підвівся, застебнувся на всі гудзики, хотів усміхнутися,— але з цього нічого не вийшло, і ми всі троє зайшли в гарно вмебльований салон з вистеленими на підлозі килимами. Тут Стельмах запросив нас сісти,

241

16 Шолом-Алейхем, т. 2

а сам навшпиньки підійшов до дверей сусідньої кімнати, приклався до них ухом, потім постукав короткими товстими пучками:

— Це я, я, Стельмах...

На цьому рукопис переривається, і, на жаль, цим не-закінченим листом вичерпується вся пачка рукописів, що попала до рук містера Кламера в Лондоні. Так ми і не ді-. знались, як зустріла знаменита співачка Марчелла Ембріх нашу героїню.

Ми взагалі дуже мало знаємо про те, що відбувалося з нею за весь цей час. Ім'я "Роза Співак" після кількох років ми вперше побачили на всіх вулицях великого галасливого Лондона надрукованим аршинними літерами на величезних афішах разом з ім'ям "Гриша Стельмах"...

Ці афіші були в аристократичній частині Лондона, відомій під назвою Вест-енд. У нижній частині міста, в Іст-енді, Уайтчепелі, теж висіли тоді незграбні величезні афіші, які теж аршинними літерами сповіщали, що в єврейському "Павільйон-театрі" вперше в Лондоні виступлять запрошені з континенту гості — славетний Лео Рафалеско з Бухареста й видатна примадонна Генрієтта ІПвальб з Буенос-Айреса.

Це було, можна сказати, вперше, коли наші юні ски-тальники, багатіїв синок і канторова дочка, зустрілися обоє в одному місті. Вперше з того часу, як вони покинули рідне містечко Голенешті і блукали, наче мандрівні зірки, по світах, у своїй нескінченній страдницькій путі.

1

Лебен унд лебен ласен — живи й іншому дай жити (кім.).

2

Брекфест — сніданок (англ.).

3

8 Дінер — обід (англ.).

4

Каце — кішка (нім.). Пестливе "кицю" Муравчик обернув на прізвище "Кац".

5

Вундеркінд — буквально: чудо-дитияа (нім.).

Розділ З

У НЕДОБРИЙ ЧАС

У недобрий час прибула до Лондона наша мандрівна трупа "Гольцман, ІПвальб і К°". Директор цього театру Бернард Гольцман почував себе, неначе він упав у якусь темну яму чи в киплячий казан, звідки не так легко видряпатись. Усе тут здавалось йому похмурим, непривітним і осоружним. Усе, на його думку, було тут незвичним, диким, чудернацьким. Люди з їхньою мовою й їхнім виглядом здавалися йому божевільними. Гамір, штовханина і метушня приголомшували його; галасливе місто разом з похмурим заплаканим небом і всією англійською державою спротивилось йому, викликало в нього огиду, можна сказати, з першої ж хвилини, як він ступив ногою на територію Англії, аж поки він тонким носом відчув пахощі брудного Уайтчепела.

Приїхавши до Лондона опівдні, вони опинились у непроглядній темряві, яку можна було просто руками помацати. Це місто, мабуть, сам бог прокляв, позбавивши його сонця. А тут ще й Гольцман, з свого боку, проклинав його безперестанку. Він бажав Лондону, як колись Генріх Гейне: "Щоб море проковтнуло його й назад не виплюнуло", додавши від себе: "Щоб Лондон обернувся на соляний стовп, як біблійна Лотова дружина" *.

Ні, наш Гольцман почував себе препаскудно в Лондоні. Набагато гірше, ніж колись, не доведи господи, в Голе-нешті. Недаремно був він такий збурений і в лихому настрої, ще коли готувався з трупою переїхати сюди з Чернівців.

Уже перша зустріч не віщувала нічого доброго. Зустрічати трупу приїхав Швальбів брат з однією особою, яку Нісон Швальб представив гостям, назвавши містером Геч-кінсом, додавши єврейською мовою, що містер Гечкінс англієць. Та хоч він і англієць, а проте — власник і менеджер 1 великого лондонського єврейського "Павільйон-театру". Цей власник і театральний менеджер, на погляд Гольцмана, міг би краще розносити апельсини чи продавати воду з льодом в театрі під час антрактів. "Якийсь буланий парубок,— подумав сам собі Гольцман,— з підчикриженою кучмою й облупленим, струпом узятим обличчям..."

Одягнений був цей менеджер у не на його зріст пошите пальто дивного крою, з вузькою талією, в картаті, підгорнені штани, згори широкі, знизу вузькі, а на ногах блискучі черевики з високими каблуками. На тонкій червоній шиї вирізнявся гострий борлак, якого не могли замаскувати ні пишний галстук, ані діамантова шпилька. Коли його представили прибулим гостям, містер Гечкінс простяг два пальці, показав три золоті зуби й сонливо промимрив тільки одне слово: "Ол райт". Потім він повернувся до гостей, вибачайте, тією частиною тіла, яку заведено ховати ззаду, поманив когось пальцем і — на превеликий подив усієї трупи — під'їхав розкішний автомобіль. Особа на ймення містер Гечкінс, яку ще звуть "менеджер", скочила в автомобіль і зникла в густому сірому лондонському тумані.

Зовсім інакше виглядав брат Гольцманового компаньйона — Нісон Швальб. Він поводився набагато поважніше від зниклого хазяїна, містера Гечкінса. І вигляд у нього був, як у справжнього хазяїна, якому належить не тільки. лондонський театр, а й увесь Лондон з його околицями. Широкий і дебелий, як бочка, він був удвоє вищий за свого брата. Голений, завжди з сигарою в зубах, у маленькому капелюшку, зсунутому набакир, завжди задоволений самим собою, вами й цілим світом, він, голосно сміючись, порядкував гістьми, немовби вони прибули до нього, а не в театр.

Передусім він з кожним розцілувався, не проминувши нікого, неначе знав кожного й приятелював з ним бозна-скільки років. Потім він власними ручиськами витяг усі пакунки з підводи, сам найняв "керідж" 2 і почав командувати гістьми:

— Ти, Ізаку, сідай з Рафалеском тут, Генрієтту запхни всередину, отак. А я з твоїм компаньйоном сядемо напроти.

При цьому він дружньо поклав на Гольцманове худорляве гостре плече гладку, округлу, пухку руку. Наш директор глянув одним оком на компаньйонового брата, а другим оком на руку компаньйонового брата: "Нічого собі лапа! Бодай би вона відсохла йому найближчого вечора... Чого він тут командує? Цьому наказує сісти сюди, тому — туди, Генрієтту запхнув усередину!.. А я де? Треба цьому птахові з самого початку підрізати крила, щоб шанувався... Свині треба зразу дати по писку!.."

Так хотів йому сказати Гольцман, але замість цього звернувся до свого компаньйона:

— Чуєш, Іцюню, виріс, нівроку, твій братан і вгору, і вшир.

На це компаньйон відповів, дивлячись з такою любов'ю й гордістю на брата, що масне обличчя йому засяяло і вкрилося потом:

— Виріс, кажеш? Пхе, у нас усі такої породи...

— Воно й видно! — пробурмотів Гольцман, думаючи при цьому: "Де ви були всі під час холери?"

Як чорт рабина, підхопив "керідж" прибулих гостей і стрілою помчав галасливими вулицями галасливого міста. Директор Гольцман почував себе весь час, ніби його хтось душить, бракує повітря поруч з цим "тюленем" — так прозвав він компаньйонового брата, який без кінця командував усіма навіть тоді, коли вони прибули на місце в Уайтчепел. Там Нісон ПІвальб підхопив кожного і, вигукуючи "гоп-ля!" та сміючись, поодинці мало не на руках відніс до дверей. Гольцмана це дратувало.

Ні, в недобрий час приїхав Гольцман до Лондона. Йому наче серце віщувало, що тут, на вузькому виднокрузі лондонського сірого неба, закотиться його зірка, яка досі так яскраво сяяла... Всю гіркоту й нудьгу він, як завжди, виливав на голову старої матері, на бідолашну Суру-Бруху й на безневинну сестричку Златку. Перепало й акторам та актрисам, до яких він сікався, й чіплявся, і так сварився, що, якби Гольцман мав час і вмів писати, він міг би скласти за абеткою цілий словник лайок та прокльонів.

Розділ 4

ДОБРЯЧА ДУША НІСОН ШВАЛЬБ

Страва і, вибачте за порівняння, людина мають однакову долю: одному подобається, а іншому — ні. Наскільки Нісон Швальб не сподобався директорові Гольцманові, настільки, а може, ще й більше, він припав до душі Рафалес-кові. І вподобав його Рафалеско тому, що він веселий, жвавий, увесь час говорить, сміється на повний голос, ляскаючи кожного по спині і переходячи з кожним на "ти". Одне слово, добряча душа, і вже.

Наш юний друг з дитячих років любив веселих і жвавих людей. Адже й Гольцман, коли приїхав до Голенешті, працював у Щупака й звався Гоцмахом, також був, як пам'ятаєте, веселою, жвавою людиною. Це тільки тепер, відколи зробився директором власної трупи, він нараз став неспокійний, підозріливий, почав думати про кожного одного, що той зазіхає на його хлопця (на Рафалеска) і що його, Гольцмана, хочуть без ножа зарізати.

Тут, у цьому гамірному Лондоні, його неспокій, побоювання й підозри ще побільшали. І він мав на це певні підстави, як ми в цьому незабаром переконаємось. У Рафа-лескових очах Гольцман втратив цим набагато більше, ніж виграв. Що більше Гольцман висміював і лаяв компаньйо-нового брата, то дужче вабило його до Нісона Шваль-ба, і, на злість Гольцманові, Рафалеско заприятелював з ним.

Цей чоловік з першої ж хвилини сподобався Рафалес-.