Зниклий Безвісти - Кафка Франц
Тому просто ухилився від відповіді й, ризикуючи здатися впертим, сказав: "Я прочитав у місті плакат, а оскільки там було написано, що знадобляться всі, я й зголосився". "Це нам відомо", — сказав пан і замовк, даючи тим зрозуміти, що наполягає на попередньому питанні. "Мене ж узяли на актора", — сказав Карл нерішуче, щоби показати панам труднощі, які несло з собою останнє питання. "Це правда", — сказав пан і знову замовк. "Ну, — сказав Карл, і вся його надія отримати посаду захиталася, — я не знаю, чи надаюся для гри в театрі. Але докладу всіх зусиль і спробую виконувати всі завдання". Пан схилився до керівника, обоє кивнули, здається, Карл відповів правильно, до нього повернулася відвага, і він, виструнчившись, чекав наступного запитання. А звучало воно ось як: "Що Ви первісно збиралися вивчати?" Щоби докладніше окреслити це питання, — цьому панові неодмінно залежало на докладному окресленні, — він додав: "Тобто в Европі". При цьому він відірвав руку від підборіддя, немов хотів водночас натякнути, як далеко Европа та які незначущі плекані там колись плани. Карл сказав: "Я хотів стати інженером". Він ледве вичавив із себе цю відповідь, сміховинно було, в повному усвідомленні його дотеперішніх досягнень в Америці, відсвіжувати спогад про те, що він колись збирався стати інженером — та й чи став би він ним колись навіть в Европі? — але йому не спала на думку жодна інша відповідь, і тому він дав цю. Проте пан сприйняв її поважно, як сприймав поважно все. "Що ж, інженером, — сказав він, — Ви, мабуть, відразу стати не зможете, але поки що Вам, можливо, пасувало би якесь простіше технічне заняття". "Звісно", — сказав Карл, він був дуже задоволений; якщо він прийме цю пропозицію, його, щоправда, понизять із акторського стану до технічного працівника, але йому й справді здавалося, що на цій праці він краще зможе себе проявити. До того ж, і це він знову і знову повторював собі, тут ідеться не так про тип роботи, як про те, щоби взагалі десь на постійно закріпитися. "А чи достатньо Ви сильні для важких робіт?" — спитав пан. "О, так", — сказав Карл. На це пан звелів Карлові підійти ближче й обмацав його передпліччя. "Він міцний хлопець", — сказав він нарешті, підводячи Карла за передпліччя до керівника. Той, усміхаючись, кивнув, простягнув Карлові, не підводячись, до речі, зі свого напівлежачого положення, руку і сказав: "Тоді ми все полагодили. В Оклагамі все ще раз перевірять. Ви станете окрасою нашої вербувальної трупи!" Карл уклонився на прощання, а тоді хотів попрощатися і з іншим паном, але той уже походжав, задерши лице догори, майданчиком, ніби нарешті остаточно впорався зі своєю роботою. Коли Карл сходив униз, збоку від сходів, на таблиці результатів з'явився напис: "Неґро, технічний працівник".
Та хоч би куди Карла тепер мали завести, спершу він хотів повідомити Фанні, як щасливо все склалося. Та, на превеликий свій жаль, він довідався від служника, що і янголи, і чорти вже відбули до наступного місця призначення вербувальної групи, щоб оголосити там про набір наступного дня. "Шкода, — сказав Карл, і то було перше розчарування, якого він зазнав у цьому підприємстві, — в мене була одна знайома серед янголів". "Побачитеся з нею вже в Оклагамі, — сказав служник, — а тепер ходімо, Ви останній". Він повів Карла вздовж заднього краю подіюму, на якому раніше стояли янголи, а тепер просто порожні постаменти. Карлове припущення, що без янгольської музики прийшло би більше пошукувачів, не справдилося, бо тепер перед подіюмом узагалі вже не було дорослих, лише кілька дітей змагалося за довге біле перо, що, мабуть, випало з янголового крила. Один хлопчик тримав його високо над головою, тоді як інші діти однією рукою норовили пригнути йому голову, а іншою дістати до пера.
Карл показав на дітей, але служник сказав, навіть не подивившись: "Ходіть швидше, Ваше прийняття і так дуже затягнулося. Були якісь сумніви?" "Не знаю", — сказав Карл здивовано, але йому здавалося, що ні. Завжди, навіть за найпрозоріших обставин, конче знайдеться хтось, кому закортить допекти ближньому. Але від привітного вигляду великої глядацької трибуни, до якої вони тепер підійшли, Карл незабаром забув служникове зауваження. Бо на цій трибуні ціла довжелезна лава була накрита білою скатертиною, всі прийняті сиділи спиною до перегонових доріжок на лавці східцем нижче і частувалися. Всі були радісні та збуджені, і саме тієї миті, коли Карл останнім непомітно сів на лаву, багато хто з піднятими келихами підвівся, а один виголошував тост за керівника десятої вербувальної трупи, якого назвав "батьком усіх, хто шукає роботу". Хтось зауважив, що звідси його навіть видно, і справді: суддівська арена з обома панами виднілася на не такій уже й великій віддалі. Тож усі піднесли келихи в той бік, Карл і собі схопив склянку, що стояла перед ним, та хоч як голосно вони кричали, хоч як намагалися привернути до себе увагу — ніщо на суддівській трибуні не вказувало на те, що там помітили овацію чи бодай зволили помітити. Керівник, як і раніше, прихилився в кутку, а інший пан стояв біля нього, тримаючи руку на підборідді.
Усі посідали, трохи розчаровані, подекуди хтось іще озирався на суддівську трибуну, та невдовзі вже взялися до ситної їжі. Подавали страву з такої великої птиці, якої Карл іще зроду не бачив, з багатьма виделками в хрумко підрум'яненому м'ясі, служники все доливали й доливали вина — цього майже не було помітно, всі посхилялися над своїми тарілками, а в келих лився струмінь червоного вина — а кому не хотілося брати участь у загальній розмові, міг собі оглядати малюнки із зображенням Оклагамського театру, що лежали стосиком на протилежному кінці столу й мали передаватися з рук у руки. Та ніхто особливо не дбав про малюнки, тож до Карла, що сидів останнім, дійшов лише один. Утім, судячи з нього, всі вони мали бути дуже варті уваги. На цьому малюнку було зображення ложі президента Сполучених Штатів. На перший погляд можна було подумати, що це не ложа, а сцена, таким широким заокругленням заходив у вільний простір парапет. А був цей парапет у всіх своїх частинах зі щирого золота. Поміж ніби найтоншими ножичками повитинаними колонками рядочком вишикувалися медальйони із зображеннями попередніх президентів, в одного був разюче прямий ніс, пухкі губи, а під склепінчастими повіками застигли опущені очі. Довкола ложі, з боків і згори спадало проміння світла; біле і все ж м'яке, воно достоту розповивало переднє тло ложі, в той час як глибина її під червоним оксамитом, що мінився у складках численними відтінками і спадав уздовж усієї ложі, керований шнурами, здавалася темною червонястою порожнечею. Годі було уявити собі в цій ложі людей, так велично й урочисто те все виглядало. Карл не забував про їжу, але часто-густо позирав на малюнок, що його поклав біля своєї тарілки. Зрештою, йому так хотілося би роздивитися бодай іще один малюнок, але встати й піти по нього він не наважувався, бо один служник наклав на стосик руку, а послідовности слід було дотримуватися, тож Карл усе позирав понад столом, чи не наближається, бува, наступний. І тут із величезним подивом, спершу навіть не повіривши очам, серед багатьох похилених над їжею облич він помітив одне добре знайоме: Джакомо. Він негайно підбіг до нього. "Джакомо", — крикнув він. А той, несміливий, як і завжди, коли його було застати зненацька, відірвався від їжі, обернувся у вузенькому просторі між рядами, обтер рукою рот, але тоді дуже зрадів, побачивши Карла, запросив його підсісти або ж був готовий перейти на його місце, вони хотіли розповісти один одному все-все і постійно бути разом. Карл не хотів нікому заважати, тому поки що всі залишилися на своїх місцях, бо трапеза і так скоро закінчиться, і тоді вони вже не розлучаться. Але Карл таки залишився при Джакомо, просто щоби його роздивитися. Що за спогади про минулі часи! Де надкухарка? Що з Терезою? Сам Джакомо зовні майже не змінився, кухарчине пророцтво, що за рік він перетвориться на кремезного американця, не справдилося, він був тендітний, як і раніше, щоки запалі, як і раніше, цієї миті, щоправда, заокруглені, бо він тримав у роті величезний кусень м'яса, з якого поволі витягував кості, а потім скидав на таріль. Як випливало з напису на нарукавній пов'язці, Джакомо взяли теж не на актора, а на ліфтяра, здавалося, цей Оклагамський театр і справді потребує геть усіх.
Заглиблений у споглядання Джакомо, Карл надто надовго покинув своє місце, щойно він збирався повернутися, як підійшов начальник персоналу, виліз на лаву, що була на ряд вище, заплескав у долоні й виголосив невеличку промову, під час якої більшість встали, стусанами ліктів змусивши врешті підвестися і тих, хто ніяк не міг відірватися від їжі. "Хотів би сподіватися, — сказав він, а Карл тим часом уже навшпиньки побіг на своє місце, — що Ви залишилися задоволені нашим прийняттям. Здебільшого всі тільки хвалять їжу нашої вербувальної трупи. На превеликий жаль, тепер я змушений оголосити про закінчення бенкету, бо потяг, який має відвезти Вас до Оклагами, від'їздить за п'ять хвилин. Хоч дорога довга, Ви пересвідчитеся: про Вас як слід подбали. Ось пан, який керуватиме переїздом і якого Ви зобов'язані в усьому слухатися". Невисокий благенький панок виліз на лавку, на якій стояв начальник персоналу, ледь вклонився про людське око й відразу заходився показувати витягнутими нервовими руками, як усі мають зібратися, вишикуватися і рушити до потяга. Та спочатку його не слухали, бо той із товариства, що вже раніше виголошував тост, гримнув рукою по столу і завів довгу вдячну промову, зовсім не беручи до уваги те, — Карл тим часом страшенно схвилювався, — що потяг, як щойно було сказано, зараз вирушає. Але промовець не зважав навіть на те, що й начальник персоналу не слухає, а дає керівникові переїзду різні розпорядження, він, вочевидь, намірявся говорити довго, бо докладно перелічував усі страви, що їх упродовж вечора подавали, кожній давав оцінку, а тоді підсумував усе це вигуком: "Шановні панове, ось як Ви завоюєте наші серця!" Всі, крім тих, до кого промову було звернено, засміялися, але то була більше правда, ніж жарт.
Цю промову, до речі, довелося спокутувати тим, що шлях до залізниці всі мали здолати бігцем.
