Війна і мир (том 1) - Толстой Лев

Один з них спіткнувся.

— Ач, чорти, на дорозі дрова поклали,— пробурчав він.

— Кінчився, нащо ж його носити? — сказав один з них.

— Ну, васі

І вони зникли в темряві зі своєю ношею.

— Що? Болить? — спцтав Тушин пошепки Ростова.

— Болить.

— Ваше благородіє, до генерала. Тут у хаті стоять,— сказав фейєрверкер, підходячи до Тушина.

— Зараз, голубчику.

Тушин встав і, застібаючи шинель і опоряджуючись, відійшов від вогнища...

Недалеко від багаття артилеристів, у приготовленій для нього хаті, сидів князь Багратіон за обідом, розмовляючи з деякими начальниками частин, що зібралися в нього. Тут був старенький з напівзаплющеними очима; він жадібно обглодував баранячу кістку; був і дйадцятидволітній бездоганний генерал, який розчервонівся від чарки горілки й обіду; і штаб-офіцер з іменним перснем, і Жерков, який стурбовано оглядав усіх, і князь Андрій, блідий, з підібраними губами й гарячково-блискучими очима.

В хаті стояв притулений у кутку захоплений французький прапор, і аудитор з наївним обличчям мацав тканину прапора і з подивом похитував головою, може, тому, що його й справді цікавив вигляд прапора, а може, й тому, що важко було голодному дивитися на обід, за яким йому невистачило прибора. В сусідній хаті перебував французький полковник, якого взяли в полон драгуни. Коло нього юрмилися, розглядаючи його, наші офіцери. Князь Багратіон дякував окремим начальникам і розпитував про подробиці бою та про втрати. Полковий командир, який представлявся під Браунау, доповідав князеві, що, тільки-но почався бій, він відступив з лісу, зібрав дроворубів і, пропустивши їх повз себе, з двома батальйонами ударив у штики і відкинув французів.

— Як я побачив, ваше сіятельство, що перший батальйон розстроєний, я став на дорозі й думаю: "Пропущу цих і зустріну батальним вогнем"; так і зробив.

Полковому командирові так хотілося зробити це, так він шкодував, що не спромігся зробити цього, що йому здавалося, що все це в дійсності було. Та, може, й справді було? Хіба можна було розібрати в цій плутанині, що було і чого не було?

— До того ж, повинен зазначити, ваше сіятельство,— говорив він далі, згадуючи про розмову Долохова з Кутузовим і про останнє побачення своє з розжалуваним,— шо рядовий, розжалуваний Долохов, на моїх очах узяв в полон французького офіцера і особливо відзначився.

— Отут я бачив, ватне сіятельство, атаку павлоградців,— неспокійно оглядаючись, втрутився Жерков, який зовсім не бачив цього дня гусарів, а лише чув про них від піхотного офіцера.— Зім'яли два каре, ваше сіятельство.

На слова Жеркова деякі усміхнулися, як і завжди чекаючи від нього жарту; але, помітивши, шо те, що він говорив, хилилося теж до слави нашої зброї і нинішньогогдня, прибрали серйозного виразу, хоч багато хто дуже добре знав, що те, що говорить Жерков, була брехня, нічим не обгрунтована. Князь Багратіон звернувся до старенького полковника.

— Дякую всім, панове, всі частини діяли по-геройському: піхота, артилерія і кавалерія. Яким чином у центрі залишено дві гармати? — спитав він, шукаючи когось очима. (Князь Багратіон не питав про гаркати лівого флангу; він знав уже, що там з самого початку бою було покинуто всі гармати.) — Я вас, здається, просив,— звернувся він до чергового штаб-офіцера.

— Одна була підбита,— відповів черговий штаб-офіцер,— а друга, я не можу зрозуміти; я сам увесь час там був і розпоряджався і тільки-но від'їхав... Гаряче було, правда,— додав він скромно.

Хтось сказав, що капітан Тушин стоїть тут біля самого села і що по нього вже послано.

— Та ось ви були,— сказав князь Багратіон, звертаючись до князя Андрія.

— Як же, ми трохи разом не з'їхалися,— сказав черговий штаб-офіцер, приємно усміхаючись до Волконського.

— Я не мав приємності бачити вас,— холодно й уривчасто сказав князь Андрій. Усі помовчали.

На порозі з'явився Тушин, боязко пробираючись з-за спин генералів. Обминаючи генералів у тісній хаті, збентежений, як і завжди перед начальством, Тушин не розглядів древка від прапора і спіткнувся на нього. Декілька голосів засміялося.

— Яким чином гармату залишено? — спитав Багратіон, нахмурившись не так на капітана, як на тих, що сміялися, а серед них найголосніше лунав голос Жеркова.

Перед Тушиним тепер лише, при грізному начальстві, в усьому жахові постала його провина й ганьба в тому, що він, зоставшись живим, втратив дві гармати. Він такий був схвильований, що до цієї хвилини не встиг про це подумати. Сміх офіцерів ще більше збив його з пантелику. Він стояв перед Багратіоном з тремтячою нижньою щелепою і ледве промовив:

— Не знаю... ваше сіятельство... людей не було, ваше сіятельство.

— Ви б могли з прикриття взяти!

Що прикриття не було, цього не сказав Тушин, хоч це була чиста правда. Він боявся підвести цим другого начальника і мовчки застиглим поглядом дивився просто в обличчя Багра-тіону, як дивиться, збившись, учень в очі екзаменаторові.

Мовчання було досить тривале. Князь Багратіон, очевидно,, не бажаючи бути суворим, не знаходив, що сказати; інші не сміли втручатися в розмову. Князь Андрій спідлоба дивився на Тушина, і пальці його рук нервово рухались.

— Ваше сіятельство,— перервав мовчанку князь Андрій своїм різким голосом,— ви мене зволили посилати до батареї капітана Тушина. Я був там і застав дві третини людей і коней перебитими, дві гармати потрошеними, і прикриття ніякого.

Волконський говорив стримано і схвильовано; князь Багратіон і Тушин однаково пильно дивилися тепер на нього.

— І якщо, ваше сіятельство, дозволите мені висловити свою думку,— продовжував він,— то успіхом дня ми завдячуємо більше за все дії цієї батареї і геройській стійкості капітана Тушина з його ротою,— сказав князь Андрій і, не чекаючи відповіді, зараз же встав і відійшов од стола.

Князь Багратіон подивився на Тушина і, видно, не бажаючи виявити недовіри до різкої думки Волконського і, разом з тим, почуваючи, що не може цілковито вірити йому, нахилив голову і сказав Тушину, що він може йти. Князь Андрій вийшов за ним.

— От спасибі, вирятував, голубчику,— промовив до нього* Тушин.

Князь Андрій оглянув Тушина і, нічого не сказавши, відійшов від нього. Князеві Андрію було сумно й важко. Все це було таке чудне, таке не схоже на те, чого він сподівався.

"Хто вони? Нащо вони? Чого їм треба? І коли все це кінчиться?"— думав Ростов, дивлячись на тіні, що змінювались перед ним. Біль у руці дедалі більш мучив. Сон клонив непереборно, в очах стрибали червоні кола, і враження цих. голосів і цих облич і почуття самотності зливалися з почуттям болю. Це вони, ці солдати, поранені й непоранені,— це ж вони і чавили, і гнітили, і вимотували жили, й палили м'ясо в його розламаній руці і в плечі. Щоб ЗВІЛЬНИТИСЯ від них, він заплющив очі.

Він задрімав на одну хвилину, але за цей короткий проміжок забуття він бачив уві сні незчисленну кількість предметів: він бачив свою матір і її велику білу руку, бачив Сонині худенькі плечі, Наташині очі і її сміх, і Денисова з його голосом і вусами, і Теляніна, і всю свою історію з Теляніним та Богданичем. Уся ця історія була те ж саме, що цей солдат з різким голосом*, і ось ця вся історія, і цей ось солдат так боляче, невідступно тримали, чавили і все в один бік тягли його руку. Він намагався віддалитися від них, але вони не відпускали ні на волосину, ні на секунду його плече. Воно б не боліло, воно було б здорове, якби вони не тягли його; але не можна було звільнитися від них.

Він розплющив очі й подивився вгору. Чорний покров ночі висів на аршин від сяйва жару. Ішов сніг, і в цьому сяйві літали його порошинки. Тушин не повертався, лікар не приходив. Він

був сам один, лише якийсь солдатик сидів тепер голий по другий бік вогню і грів своє худе жовте тіло.

"Нікому не потрібен я! — думав Ростов.— Нема кому ні допомогти, ні пожаліти. А був же і я колись вдома, дужий, веселий, любимий".— Він зітхнув і з зітханням мимоволі застогнав.

— Чи болить що? — спитав солдатик, стріпуючи свою сорочку над вогнем і, не дочекавшись відповіді, крекнувши, додав: — Мало хіба за день народу попсувало — страх!

Ростов не слухав солдата. Він дивився на сніжинки, що пурхали над вогнем, і згадував російську зиму з теплою, світлою домівкою, з пушистою шубою, з бистрими саньми, із здоровим .тілом і з усією любов'ю й піклуванням сім'ї. "І чого я пішов сюди!" — думав він.

Другого дня французи не відновлювали нападу,, і залишок Багратіонового загону приєднався до армії Кутузова.

І

язь Василь не обдумував своїх планів. Він ще менше думав зробити людям зло для того, щоб дістати вигоду. Він був лише світською людиною, яка мала ===__ успіх у вищому світі і зробила звичку з цього ус-піху. В нього раз у раз, залежно від обставин, від зближень з людьми, складалися різні плани й міркування, яких він сам добре не усвідомлював, але які становили весь інтерес його життя. Не один і не два таких плани й міркування бувало в нього в ужитку, а десятки, з яких одні тільки починали уявлятися йому, другі досягалися, треті касувались. Він не казав собі, наприклад: "Ця людина тепер у силі, я повинен здобути її довіру та дружбу і через неї влаштувати собі подання одноразової допомоги"; або — він не казав собі: "Ось П'єр багатий, я повинен заманити його одружитися з дочкою і позичити потрібні мені сорок тисяч"; але людина в силі зустрічалась йому, і в ту ж хвилину інстинкт підказував йому, що ця людина може бути корисною, і князь Василь зближувався з нею і при першій нагоді, без готування, з інстинкту, лестив, ставав фамільярним, говорив про те, про що треба було.

П'єр був у нього під рукою в Москві, і князь Василь влаштував для нього призначення в камер-юнкери, що тоді дорівнювало чинові статського радника, і наполіг на тому, щоб молодик із ним разом їхав до Петербурга і зупинився в його домі. Начебто неуважливо і разом з тим із безсумнівною впевненістю, що так повинно бути, князь Василь робив усе, що треба було для того, щоб одружити П'єра із своєю дочкою. Якби князь Василь обдумував заздалегідь свої плани, він не міг би мати такої природності в обходженні й такої простоти і фамільярності у стосунках* з усіма людьми, вище і нижче за себе поставленими. Щось тягло його завжди до людей сильніших чи багатших за нього, і він обдарований був винятковим умінням ловити саме ту хвилину, коли треба й можна було користуватися людьми.

П'єр, зробившись несподівано багачем і графом Безуховим, після недавньої самотності й безтурботності, відчув себе до такої міри оточеним, заклопотаним, що йому, тільки в ліжку вдавалося залишитися наодинці з самим собою.