Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Ви мимоволі вступите в жорстоку боротьбу, де б’ються книжка з книжкою, людина з людиною, партія з партією, і битися вам доведеться без перепочинку, щоб не відстати від своїх же. Ці огидні сутички розбещують людину і марнують її снагу, гасять горіння її душі, оскільки ваші зусилля часто сприяють успіхові вашого ворога, прославляють якийсь пересічний талантик, усупереч вашому бажанню піднесений у генії. Літературне життя має свої лаштунки. Партер однаково аплодує успіхові випадковому й заслуженому, а лаштунки завжди приховують нечисті засоби: розмальованих статистів, клакерів і робітників сцени. Ви поки що в партері. ІЦе не пізпо! Зречіться своїх прагнень, перш ніж ваша нога стане на перший щабель до престолу, за який змагається стільки честолюбців, і не спадлючіться, як спадлючився я, задля того щоб жити. — Сльоза стуманила Етьєнів зір. — Чи знаєте ви, як я живу? — з якимсь шалом провадив він. — Я швидко проїв невеличкі кошти, які привіз із дому, й залишився без засобів до життя, хоч мою п’єсу прийняли до Французького театру. Але у Французькому театрі не допоможе навіть протекція принца або камергера, щоб прискорити виставу, актори скоряються лише тому, хто загрожує їхньому самолюбству. Якщо ви зумієте пустити чутку, що в першого коханця астма, що героїня приховує якусь фістулу, а в субретки тхне з рота, ваша п’єса піде завтра ж. Я не знаю, чи матиму я подібну владу навіть через два роки; для цього треба мати багато друзів. Але де, як і чим заробляти на хліб? Ось над чим я сушив собі мозок, коли відчув муки голоду. Після багатьох марних спроб, після того як я настрочив роман, який видрукував без підпису і за який Догро заплатив уоього двісті франків, причому й сам не нажився, я прийшов до переконання: прогодуватися можна тільки журналістикою. Але як пролізти в цю лавочку? Я не стану розповідати вам про всі мої зусилля, про марні просьби, про те, як я півроку працював позаштатним співробітником, і мене іце намагалися переконати, ніби я відстрашую передплатників, хоча я, навпаки, привертав їх. Не варто згадувати про мої кривди! Зараз я пишу майже задарма дро бульварні театри для газети, яку видає Фіно; цей гладун усе ще двічі-тричі на місяць снідає в кав’ярні "Вольтер" (та ви ж там не буваєте!). Фіно — головний редактор. Я живу продажем квитків, які дають мені директори театрів за прихильні статейки в газеті, і продажем книжок, що їх надсилають мені книгарі на відгук. Нарешті, коли Фіно одержить свою частку, я стягую натурою з промисловців, за чи проти яких він дозволяв мені писати статті. "Рідкий кармін", "Крем султанші", "Кефалічна олія", "Бразільська помада" платять за хльостку статтю франків двадцять-тридцять. Я змушений лаяти видавця, якщо він скупиться на примірники для газети. Газета одержує два примірники, але їх продав Фіно, а я теж хотів би мати два примірники на продаж. Скнару, хай він видасть не роман, а справжню перлину, я розгромлю дощенту. Підло, проте я живу з цього ремесла, як і сотні до мене подібних. Не думайте, що політична діяльність чимось краща від літературної, усе розтлінне як там, так і тут, — і в тій, і в тій царині кожен або розбещувач, або розбещений. Коли книгар задумує якесь велике видання, він платить мені, щоб запобігти нападкам. І мої прибутки прямо залежать від видавничих. Коли проспекти викидають тисячами, золото потоком тече у мою кишеню, і тоді я влаштовую учту для друзів. Затишшя в книжковій торгівлі — і я обідаю у Флікото. Актриси теж оплачують хвалу, а найкмітливі— ші оплачують і критику, бо мовчанки вони бояться найдужче. Критична стаття, написана з метою викликати полеміку, більше цінується і дорожче оплачується, ніж суха похвала, що завтра ж забудеться. Полеміка, друже, це п’єдестал для знаменитостей. Цим ремеслом найманого вбивці думок і репутацій — ділових, літературних і театральних — я заробляю півсотні екю на місяць. Тепер я вже можу продати свій роман за п’ятсот франків, і мене починають вважати людиною небезпечною. А коли я оселюсь у власному помешканні, а не житиму у Фло— ріни коштом москательника, який корчить ів себе англійського лорда, коли я перейду до великої газети, де мені доручать відділ фейлетонів, тоді, мій друже, Флорі— на стане знаменитою актрисою. А я? Хіба я знаю, ким я стану: може, міністром, а може, й чесною людиною — усе можливо. — Він підвів похилену голову й кинув у листя дерев розпачливий погляд, що таїв і звинувачення, і погрозу. — І в мене прийняли до театру прекрасну трагедію! І в мене гине в рукопису поема! І я був добрий. І в мене було чисте серце! А тепер я живу з актрисою Драматичної панорами, хоча мріяв про високе кохання з якоюсь великосвітською жінкою. І через те, що книгар відмовив нашій газеті в зайвому примірнику свого видання, я лаю книжку, яку вважаю гарною.
Люсьєн, зворушений до сліз, потис Етьєнові руку.
— Поза літературним світом, — сказав журналіст, підводячись із лави й рушаючи до головної алеї Обсерваторії, по якій двоє поетів і почали ходити, бажаючи досхочу надихатися свіжим повітрям, —— ніхто не знає, яка жахлива одіссея передує тому, що, залежно від таланту майбутнього письменника, йменують успіхом, модою, репутацією, відомістю, загальним визнанням, любов’ю публіки: все це лише щаблі на шляху до слави, але не сама слава. Це блискотливе явище духовного роду утворюється зі зчеплень стількох випадковостей, які так швидко змінюються, що не було жодного прикладу, коли б двоє людей досягли слави, йдучи одним і тим самим шляхом. Каналіс і Натан — два зовсім різні явища, й обидва вони неповторні. Д’Артез, який працює до нестями, стане славетним завдяки іншій випадковості. Слава, якої всі так прагнуть, — це майже завжди коронована потіпаха. На низах літератури вона — жалюгідна хвойда, що мерзне десь на панелі. В літературі пересічній вона — утриманка, яка вийшла з вертепів журналістики, причому я виконую роль її сутенера. В літературі високого гатунку вона — розкішна і зухвала куртизанка, у неї власне поменшання, вона платить державний податок, приймає в себе вельможних панів, частує їх і попихає ними, вона тримає ліврейних лакеїв, має власний виїзд і безцеремонно випроваджує нахабних позикодавців. Ну, а для того, хто, як ви або я раніше, уявляє її яснокрилим серафимом у білих шатах, з пальмовою віттю в одній руці і вогненним мечем у другій, для того вона водночас міфологічна абстракція, схована десь глибоко під землею, і юна діва, закинута в нетрища, яка в промінні чесноти здійснює подвиги високої мужності і непорочно злинає в небеса або в убогому лахмітті верстає свою останню путь на цвинтар — потоптана, збезчещена, замордована, забута всіма. Такі люди, чия думка окута бронзою, а серце не остуджене завірюхами досвіду, дуже рідко ходять по цій землі, яка лежить під нашими ногами, — сказав він, показуючи на велике місто, що диміло в присмерку.
Образи друзів із Братства промайнули перед схвильованим зором Люсьєна, проте Лусто знову відверпув його увагу своїми страшними наріканнями.
— Такі люди рідко зустрічаються, і вони надто самот— пі в цьому киплячому казані; так у світі закоханих рідко зустрічаються щирі коханці, у світі фінансистів — чесні комерсанти, у журналістиці — чисті люди. Досвід людини, яка вперше сказала мені про те, про що я вам зараз кажу, нічого нікому не дав, так і мій досвід, думаю, не прислужиться вам. Щороку все з тим же невтримним шалом із провінції пориваються однакові, щоб не сказати щоразу більші, юрми безвусих честолюбців, які, високо піднісши голову, з гордим серцем кидаються на приступ Моди, цієї принцеси Турандот із "Тисячі й одного дня", і кожен мріє стати принцом Калафом! Але нікому з них не щастить розгадати загадку. Всіх поглинає безодня лиха, помийниця газети, багно книжкової торгівлі. Вони чіпляються, ці жебраки, і за біографічні довідки, і за тріскучі монологи, і за хроніку паризьких подій, і за книжки, зобов’язані своїм виходом у світ логіці торговців друкованого паперу, а ті, звичайно, надають перевагу дурницям, що розходяться за півмісяця, перед шедеврами, які потребують часу для збуту. Вся ця гусінь, що гине раніше, ніж із неї вилупиться метелик, живе підлотою й ганьбою, вотіа ладна кусати чи хвалити молодий талант за наказом якогось паші з "Копститюсь— йонель", "Котідьсн" або "Деба", за сигналом видавців, з прохання заздрісного товариша, а часто за самий тільки обід. Ті, хто, зрештою, долає перешкоди, звичайно забувають про перші прикрощі. Я сам півроку строчив статті, вкладав у них весь цвіт своєї дотепності заради одного негідника, який їх видав за свої і завдяки їм заробив відділ фейлетонів, а мене не взяв навіть у співробітники, він мені й ста су не дав, і я досі мушу подавати йому руку.
— Але чому? — з обуренням у голссі спитав Люсьєп.
— А тому... Мені, може, треба буде вмістити якийсь десяток рядків у його газеті, — холодно відповів Лусто. — 1 Одне слово, мій друже, секрет літературного успіху не в тому, щоб працювати самому, а в умінні користуватися чужою працею. Власники газет — підрядчики, а ми — мулярі. І ось чим людина нікчемніша, тим швидше досягає вона успіху; бо така людина завжди ладна ковтати найгіркіші пілюлі, потурати ницим примхам літературних султанів, як, скажімо, отой колишній ліможець Гектор Мерлен, що вже завідує політичним відділом у одному а органів правого центру і дописує у нашу газетку; я бачив, як він підняв капелюха, що його впустив головний редактор. Цей хлопець пролізе між двома честолюбцями, поки ті гризтимуться* і зуміє нікого не зачепити! Мені шкода вас! Я бачу, що ви повторюєте мене, і я певен: через два роки ви станете таким, який я тепер. В моїх гірких повчаннях ви, може, запідозрите засудженого па вічпі муки в пеклі. Ніхто не зважиться сказати вам те, про що я зараз кричу, як людина, поранена в саме серце, як новий Йов на гноїщі: "Осьде виразки мої!"
— Чи на цьому полі, чи на іншому, але мені доведеться боротися, — сказав Люсьєн.
— То знайте ж, — вів далі Лусто, — якщо ви маєте хист, вам у цій боротьбі доведеться дуже нелегко, тому для вас вигідніше бути пересічністю. Стійкість вашої чистої совісті похитнеться, коли вам доведеться мати справу з тими, від кого залежатиме ваш успіх, — хто одним словом може дарувати вам життя, але не побажав вимовити цього слова.
