Українська література » Зарубіжна література » Вершник без голови - Рід Томас Майн

Вершник без голови - Рід Томас Майн

Читаємо онлайн Вершник без голови - Рід Томас Майн

Лежачи отак долілиць, він уловив вухом тихий, ледь чутний звук, якого ніколи не почув би на ногах. І хоч він майже губився серед тиші, чоловік упізнав той звук, бо саме його так прагнув почути. То було дзюрчання води!

Радісно скрикнувши, він підхопився на ноги, так •наче й не був скалічений, і рушив туди, звідки долинав

звук.

З подвоєним завзяттям переставляв він свій важкий костур. Навіть забита нога начебто допомагала йому йти. Сила духу та любов до життя змагались із зневірою й страхом смерті.

Любов до життя переважила, і за десять хвилин, лежачи на траві, біля кришталево чистого струмка, той чоловік тільки дивувався, як могла завдати йому таких неймовірних мук звичайна спрага.

Розділ XLIII КЕЛИХ І БУТЕЛЬ

Ми знов у хатині мустангера. Знов його вірний слуга сидить на табуретці посеред хатини. Знов його собака лежить на постілці перед коминком, устромивши носа в теплий попіл.

Чоловік і собака на тих самісіньких місцях, що й тоді, і майже в тих самих позах, а загалом у хатині багато що змінилось, і це одразу впадає в око.

Оббиті кінською шкурою двері, як і раніш, тримаються на шкіряних завісах, і гладенькі шкури мустангів так само вилискують на стінах. Стіл з юкових обапол-ків також стоїть на місці, і нехитре ліжко, і дві табуретки, і постіль слуги. Та не видно на стіні рушниці; десь поділися срібний кубок, мисливський ріг, свисток; не висять на своїх місцях сідло, вуздечки, ремінці, серапе; зникли книжки, чорнило, пера, папір.

З першого погляду можна подумати, що хакале пограбували індіанці. [234]

Та ні. Коли б так, то Фелім не сидів би спокійно на табуретці й на голові в нього не було б його рудої кучми.

Хоч із стін' усе знято, проте нічого з хатини не винесено. Всі речі там, але в інших місцях, і кілька перев'язаних мотузкою пакунків, скиданих. купою на підлозі,— серед них і шкіряна скриня,— свідчать про готування до переїзду.

Спаковано ще не все, але видно, що день від'їзду наближається.

Та, незважаючи на ці переміни, одна річ і досі стоїть на своєму звичному місці — це заповітний бутель. І Фелім бачить його частіше, ніж будь:що інше в хатині, бо хоч куди б він дивився, а очі його незмінно повертаються до тієї посудини в лозовому плетиві, що так спокусливо виставлена в кутку.

— Ах ти ж мій скарбе, ось ти де! — уже вкотре звертається він до бутля.— В твоєму благословенному лоні більш як дві кварти чудового трунку, а тобі хоч би що. Якби бодай десяту частинку його та в мій шлунок, ото була б йому користь! Правда ж, Таро?

Почувши своє ім'я, собака підвів голову й озирнувся навколо, немовби запитуючи, чого від нього хочуть. Та побачивши, що Фелім говорить сам до себе, він знов поклав голову на місце.

— Ет! Мені не треба відповіді, друже. Я й сам добре знаю. Мені б і скляночки звідти вистачило, але ж панич сказав — ні краплі, то я вже й не смію. Хоч після всього того пакування в мене аж язик до рота прилипає, наче я туди пластир упхав. Ну просто ганьба, їй-Богу, що панич Моріс узяв з мене слово не чіпати питва, та ще й тепер, коли воно йому ні до чого. Він же сам казав, що повернеться сюди тільки на одну ніч, то не вип'є ж він за вечір дві кварти! Хіба що отой старий гріховодник Стамп з ним приїде. А то справжня прірва, хай йому абищо! Він може влити в себе стільки віскі, що й паничеві нічого не лишиться... Та, хвалити Бога, є хоч одна втіха — скоро ми поїдемо звідси в наш рідний старий Баллібаллах. Отам уже я вип'ю на радощах! І не якоїсь американської погані, а справжнього ірландського! Гіп-гіп ура! Сама вже думка про це тішить серце. Гіп-гіп ура!

Підкидаючи капелюха до стелі й ловлячи його на льоту, —повеселілий ірландець ще кілька разів вигукнув своє сміховинне гасло. Потім угамувався і якийсь час [235] сидів мовчки, як видно, наперед смакуючи подумки ті втіхи, що чекали на нього в Баллібалласі.

Та невдовзі думки його повернулися до ближчих речей, а головне — до бутля в кутку хатини. Фелім прикипів до нього поглядом, і в очах його дедалі Увиразніте блищав жадібний вогник.

— Ах ти, моя золота посудинко! — знову звернувся він до бутля.— Яка ж ти все-таки й гарна! Так і тягне тебе поцілувати. Ти ж не викажеш мене, як я тебе цмокну разочок? Не викажеш, правда? Тільки один разочок. Шкоди з того нікому не буде. Та й панич, напевне, нічого не скаже, як дізнається, скільки пороху я тут наковтався, пакуючи всі оті речі. Мабуть, він і не сподівається, що я дотримаю слова, бо тепер усе не так, як раніш,— ми ж бо їдемо звідси. То як же не випити за щасливу дорогу. Недарма кажуть: сухо поїдеш — ні з чим приїдеш! Я так і поясню паничеві, коли він вернеться, то він і гніватись не буде. Є і ще одна причина: ось уже десять годин, як він мав приїхати, а його й досі нема. Ото й скажу, що випив лиш малу крапелиночку, бо дуже тривожився за нього. Він і словом мені не дорікне, клянуся святим Патріком! Я тільки нюхну, а там хай буде як буде... Лежи, Таро! Я нікуди не йду,— заспокоїв він собаку, що побачив, як він рушив до дверей, і теж підхопився.

Тварина не зрозуміла Фелімового наміру: він визирнув з дверей на стежку, аби тільки подивитись, чи не їде господар, що міг завадити йому прикластися до бутля.

Пересвідчившись, що на обрії ясно, він шаснув у куток, відіткнув бутля, підніс його до рота й ковтнув аж ніяк не "малу крапелиночку". Тоді поставив бутель на місце, повернувся й сів на табуретку.

Кілька хвилин він сидів тихо, потім знову заговорив сам до себе, проте час від часу звертався й до своїх слухачів — то до собаки, то до бутля в кутку.

— 0 Боже, і де ж це запропав панич? Казав, буде тут о восьмій ранку, а тепер уже, як вірити техаському сонцю, не менш за шосту пополудні. Мабуть, щось там його затримало. Як ти гадаєш, Таро?

Цього разу Тара зволив ствердно чмихнути, засунувши носа надто глибоко в попіл.

— Сили небесні! Чи не сталося з ним якогось лиха? Бо що ж тоді робити нам з тобою, старий ти собацюро? Як ми дістанемося до нашого рідного Баллібаллаха? [236] Хіба що продамо паничеві речі. Отой келих — він із щирого срібла, то самого його нам вистачить, щоб доїхати... Ах ти ж чорт9 ось про що я раптом згадав: я ж ніколи ще не пив з тієї прегарної посудинки. А з неї, мабуть, і питво смачніше. Цікаво, чи справді так? Та й саме час покуштувати.

Кажучи це, ірландець дістав із шкіряної скрині срібний келих, знов одіткнув бутля й налив собі, мабуть, з півсклянки.

Вихиливши віскі одним духом, він поцмокав губами, так наче хотів упевнитись, чи то справді добрий напій.

— Хай йому чорт, просто не знаю, чи так смачніше,— мовив він, усе ще тримаючи в одній руці келих, а в другій бутель.— Як я пригадую, то, мабуть, таки смачніше з бутля. Але отак, зі спогаду, не можна судити — я ж так давно прикладався до бутля, що вже й забув, як воно з нього смакує. Треба покуштувати разом з того і з того. Ось ми зараз це й зробимо.

Фелім підніс до рота бутель і, кілька разів ковтнувши, поставив його на місце. Тоді з глибокодумним виглядом, як справжній знавець, знову поцмокав губами.

— Ет, лиха година, знов я домилився! — сказав він, хитаючи головою.— Зовсім навпаки. Із срібла пити смачніше. Чи, може, це мені тільки здалося? Треба, мабуть, ще раз покуштувати з келиха. Я ж пив із нього тільки раз, а з бутля двічі. Виходить несправедливо. А справедливість має бути над усе. Не годиться кривдити цей гарненький срібний келишок. Ні, хай йому чорт, не годиться!

Срібний келих знову пішов у діло, і знову добряча порція рідини з бутля опинилася в ньому, щоб ту ж мить зникнути в ненаситному череві вельми тямущого знавця.

Чи виніс він присуд на користь келиха, чи все-таки віддав перевагу бутлеві — невідомо. Як видно, покуштувавши вчетверте, він розважив, що на якийсь час з нього досить, і облишив обидві посудини.

•Та, перше ніж він встиг повернутися на свою табуретку, йому сяйнула нова думка: вийти з хатини й подивитися, чи не видно десь на дорозі господаря.

— Ходім, Таро! — гукнув він, рушаючи до дверей.— Піднімемось нагору й поглянемо, що діється на рівнині. Якщо панич Моріс десь там їде, ми його ще здаля [237] вгледимо. Ходімо, старий собацюро! Паничеві буде приємно, що ми з тобою так турбуємося за нього.

Перейшовши стежкою вкриту заростями долину, ірландець із собакою піднявся виярком у крутосхилі й опинився на краю прерії. Звідти йому добре видно 'було майже голу рівнину, що розлягалася перед його очима більш як на милю на схід.

Сонце було в нього позаду, над самим обрієм, але ще яскраво світило з безхмарного неба. Ніщо не заслоняло Фелімові огляду, лиш подекуди над пласкою зеленою прерією стриміли поодинокі кактуси чи стовбури юки. Тією відкритою рівниною й койот не пробіг би непомі-■ чений. І тільки ген-ген удалині бовваніла темна смуга заростей по берегах струмка, що перетинав прерію.

Ірландець стояв і мовчки видивлявся туди, звідки мав приїхати його господар.

Невдовзі його терпіння було винагороджене. З віддалених заростей виїхав вершник і попростував до Ала-мо. І хоч він був ще далеко, десь більш як за милю, вірний слуга одразу впізнав свого господаря. Хіба міг він не впізнати смугастого серапе — справжнього виробу індіанців навахо,— що його мустангер завжди брав із собою в дорогу? Воно весело вигравало барвами у промінні призахідного сонця, і на зеленому тлі рівнини чітко вирізнялись його червоні, білі й сині смуги.

Тільки одне здивувало Феліма: чому такого гарячого надвечір'я господар надяг серапе на плечі, замість згорнути його і приторочити позад себе до сідла.

— Ти бачиш, Таро? Ну чиста тобі чудасія, правда ж? Пече так, що хоч м'ясо смаж на камінні, а нашому паничеві начебто й байдуже. Чи він, не дай Боже, не застудився в тій Дофферовій норі? Там же тільки свиням жити. Наша халупа проти неї — і то мов панський палац.

Ірландець якусь хвилю помовчав, не спускаючи з ока вершника, що вже проїхав половину дороги від заростей і щомить наближався.

Коли він озвався знову, тон його помітно змінився. В голосі, як і раніш, звучав щирий, майже веселий подив, але водночас у ньому чулися й притамовані нотки тривожного сумніву.

— Боже милий! — вигукнув він.— І що це таке панич вигадав! Мало йому було серапе на плечах, то ще напнув його на голову!.. Та він, мабуть, просто жартує, Таро, хоче нас із тобою здивувати.

Відгуки про книгу Вершник без голови - Рід Томас Майн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: