З ярмарку - Шолом-Алейхем

Само собою зрозуміло, що бідолаха кантор метався сюди-туди, шукав заступництва, протекцій до архімандрита, до ігумені монастиря й до самого губернатора. Але нічого не допомогло. Місто кипіло, мов казан. Цілий світ ходив ходоіром. Якби то була дочка звичайного єврея — тоді що ж, нічого не вдієш, трапляються нещастя. Але ж тут таке сталося у кантора, у духовної особи! Хто його тепер пустить до аналоя? І де він візьме засоби до існування? А яка ганьба для парафіян холодної синагоги! Справді-бо, чому це сталося саме з кантором їхньої синагоги?..

Та яке значення мало все це в порівнянні з тим пеклом, що бурхало в душі шалено закоханого в канторову дочку парубійка, якого ця дівчина так жорстоко обманула, проміняла його, сина шановних батьків, на котельниковського прикажчика?! Навіщо їй треба було дурити невинного парубійка, писати йому такі листи, цілувати в руку під час гакофес, присягатися йому на вічну любов тощо? Адже втеча з прикажчиком сталася не внаслідок раптового спалаху пристрасті. Про все вже давно було домовлено. І Шолом пригадує, як жених її подружки, прикажчик з лаписьками, якось натякнув йому, що з канторовою дочкою він наразиться на костолома. Тепер він уже знає, хто цей ко-столом. І від цієї думки в ньому спалахує така лють, що він проклинає себе, проклинає той день, коли познайомився з канторовою дочкою, проклинає прикажчика залізної крамниці, котельниковського прикажчика, прикажчиків цілого світу. Ах, як добре було б, якби раптовий вогонь спалив усі залізні крамниці міста або якби розверзлася земля й поглинула весь Переяслав з мостом та Підвірка-ми, як Койраха. Він не відчуває ані крапельки жалю ні до рідних, ні до чужих, ні до стариків, ні до дітей — під три чорти всіх і все!.. І він проклинає створений богом світ, такий фальшивий, жорстокий, паскудний світ! Він проклинає створених богом людей, таких фальшивих, жорстоких, паскудних людей!..

Одного разу приходить якось Шолом з училища, поринувши в свої мізантропічні думки, і відчуває, що голова наче свинцем налита, перед очима мигтять кружечки й якісь дивні фігурки. Кружечки ширшають, фігурки тануть, як сніг на сонці, і на їхньому місці виникають інші фігурки. Обідати йому не хочеться. Мачуха дивується: "Чудасія!" — шпигає вона, за своїм звичаєм. А йому ноги підгинаються. Він лягає на канапу. Підходить батько, мацає йому голову й щось питає в нього. Він відповідає, але, що в нього питали й що він відповідав, Шолом не знає, не пригадує. Здається, мова йшла про шлунок, про лікаря, про аптеку... Він почуває, як йому тицяють у рота чайну ложечку з чимось гірким, що пахне мигдалем... А голова, ох, голова!.. І перед очима в'ються клубки, вони проходять крізь вуха й зникають десь з протяглим свистом. І ніби крихітні мурашки рояться під шкірою, лоскочуть, булькають, клекочуть десь усередині, в тілі, і гаманці, гаманці котяться вниз з гори, безліч гаманців. А люди хочуть їх спіймати й не можуть... Чудно тільки те, що очі в нього, здається, заплющені, проте він бачить усе, що діється навколо! Він нічого не чує — через свист у вухах він нічого не може чути, але бачить він усе добре. Все перемішалося — колишні приятелі й теперішні, й різні інші люди: Шмулик, Шимелів син Пинеле, Додин син Еля, син дядька Пині — Іця, постоялець Вольфсон... Найцікавіше те, що котельниковський прикажчик молиться в синагозі перед аналоєм і виспівує: "Тобі дано бачити...", а канторова дочка б'є себе в груди й кається: "За гріх, учинений мною..." І якийсь гомін, приглушений гомін чути з холодної синагоги — дивні, плачливі, схлипуючі голоси. То моляться покійники. Адже відомо, що покійники моляться кожної суботньої ночі в холодній синагозі. Вони збираються миньє-ном і моляться. Хто цього не знає? Шолома ніщо не дивує, навіть те, що котельниковський прикажчик, християнин, співає єврейську молитву... Одне тільки його бентежить: чому його приятель сирота Шмулик, якого він щойно бачив, нічого не спитав про скарб? Як він міг забути про таку важливу справу? Шолом розплющує очі, шукає Шмулика й не може його знайти. Нема ні Шмулика, ні тих, які тут щойно були, нема нікого! Куди вони всі поділися? Він знову заплющує очі й прислухається, як калатає серце, як стукає в скронях. Він відчуває, що його обсипало потом. Пучки в нього зморщились, наче після гарячої лазні, і волосся на голові таке мокре, що липне до лоба. Раптом Шолом чує дотик холодної руки й знайоме зітхання. Він знову розплющує очі — це батько! А біля нього Вольфсон, Колектор у темних окулярах і ще багато людей. Він бачить, як усі вони дивляться на нього з жалем, чує й розуміє, що кажуть про нього. "Криза",— чує він, але йому невтямки, що це таке. Приємно, що всі турбуються, цікавляться ним. Найбільше стурбований батько. Він нахиляється до нього й питає, що б він хотів. Шолом відповідає не відразу — він хоче насамперед збагнути, де він і що з ним діється. Минає якийсь час, аж поки він очунюється й розуміє, що сталося: він, певно, був хворий, дуже хворий, а тепер йому ліпше. Ліпше? Ні, чудово! І лише тоді, коли він усе це збагнув, він проводить язиком по засмаглих губах і вимовляє одне тільки слово: — Аґрус!

Батько перезирається з присутніми, що стоять навколо хворого, і перепитує:

— Аґрус? Який аґрус?

— Варення! — відповідає хворий несподівано грубим голосом, який спершу звучить високо, дискантом, а потім низько — басом.

Хворий аж сам лякається, таким незнайомим йому видається власний голос. За той час, що Шолом хворів, він так змінився, що коли він зійшов через два тижні з ліжка й, насилу дочвалавши до зали, глянув у дзеркало, то ледве пізнав себе. Перед ним стояв зовсім інший чоловічок. Раніш то був цікавий хлопчик, моторний, жвавий, з червоними, пухкими щічками, з усміхненими оченятами, підстрижений кружальцем, з кучерявим русим чубчиком, що звисав на лоба. Тепер він зблід на виду, щічки змарніли, очі стали великі, погляд замислений, а сам він вигнався вгору. Його обстригли наголо, як татарина, зрізали русе кучеряве волосся. Тепер то вже був зовсім інший парубійко.

Але Шолом змінився не тільки зовні — він увесь став якийсь зовсім інший. Шолом відчував, що душа його перетерпіла кризу... І йому стало жаль, щиро жаль свого дурного, наївного минулого, яке вже не повернеться й не повториться ніколи, ніколи! І навіть тепер, переживаючи в пам'яті знову ті щасливі роки й переходячи до дальшої оповіді, він з тихим сумом озирається назад і прощається вже навіки з гарними роками свого дитинства:

— Прощай, дитинство!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

58

ШОЛОМ ДАЄ ЛЕКЦІЇ

Що означає давати лекції. — Молоді й старі вчителі. — Сила граматики. — До нього приходять з протекцією. — У переяславському міському саду і вдома у мачухи. — Колекторів компроміс. — Шолом одержує посаду й пакує свої книжки

Тепер важко сказати, чия то була ініціатива, тобто кому першому спало на думку, щоб парубійко, несповна сімнадцяти років, без будь-якої ознаки вусиків на верхній губі, ще не скінчивши навіть курсу повітового училища, взяв ціпочок у руки, накинув піджачок на плечі й ходив з хати в хату давати лекції. Давати лекції — означало навчати хлопчиків і дівчаток усього того, чого навчають у класах, зобов'язатися пройти з ними певний курс і підготувати їх до певного терміну, щоб вони могли вступити в училище або скласти іспити.

Складати іспити стало звичною справою, модою. Геть усі готувалися до іспитів. Хлопчики й дівчатка, женихи й молоді сім'янини, навіть літні люди, бородані, взялися до граматики Говорова, арифметики бвтушевського, географії Смирнова, геометрії Дістервега й розпочали завчати напам'ять байки Крилова, студіювати словник. Ці іспити стали якоюсь пошестю! Само собою зрозуміло, що за такої пошесті у місті бракувало учителів. Професіональних учителів євреїв було всього лише двоє: старий Монісов, глухий, як тетерук, не мав зубів і тому, коли розмовляв, бризкав слиною, і Нойах Бусель, трохи молодший за Монісова, знав французьку мову, носив синій мундир, наваксовані чоботи й за лекції правив страшенно дорого. А крім цих двох, був ще писар Іця та його брат Авром, теж писар, обидва чепурні чоловічки з червоними щічками-пампушками. Вони, щоправда, брали дуже дешево, але страх як були не в злагоді з російською граматикою і не знали, як писати слово "печеніги". Тобто вони знали, що десь у цьому слові повинна бути літера "ять", але ніяк не могли вгадати, де саме її треба поставити: після "п", після "ч", після "н" чи, може, зовсім після "г". Так само вони не могли собі дати раду з літерами "с" і "ш". Коли доходило до таких слів, як "суша" або "Саша", вони могли написати і "суша", і "шуса", і "шуша" або "Саша", "Шаса", "Шаша". Серед молоді міста йшов такий анекдот: коли братам запропонували перекласти на російську мову фразу: "Саша сушився на суші", то один написав: "Шаса шу-сился на шусе", а другий: "Шаша шушился на шуше".

Це, звісно, був тільки анекдот. Але ж як їм, бідолахам, допекло до серця, коли вони дізналися про цей анекдот! Це таки дуже прикро. Як! Вони, можна сказати, навчили письма ціле місто, від малого до великого, а тут приходять якісь цуцики, молоко на їхніх губах ще не висохло, і розповідають анекдоти!.. Але нічого не вдієш, граматика стала ходовим товаром, без граматики не можна було й кроку ступити. Дійшлося до того, що навіть дядько Пиня, який не терпів класів, як благочестивий єврей не терпить свинини, теж визнав, що граматика корисна річ. Він роз'їжджає по ярмарках, торгує з Москвою, росіяни його шанують, і він сам чудово розмовляє російською мовою, проте він почуває, що йому бракує знання граматики (при слові "граматика" дядько Пиня чомусь показував п'ять стулених пальців).

Проте, щоб його небіж Шолом не дуже заносився, дядько Пиня визнавав за потрібне додати, що він не розуміє, чому, знаючи граматику, обов'язково ще треба ходити без шапки, не робити обмивання рук * перед тим, як сідаєш до столу, і писати в суботу. Йому здається, що одне одному не заважає: можна знати граматику й разом з тим носити шапку, робити обмивання рук і не писати в суботу! Дядько Пиня добре знав святе письмо і тому суворо пильнував релігійних догматів. Він досі не міг пробачити Шоломові його давній гріх, коли той у суботу зробив напис на паркані...