Підземний човен - Буличов Кір
Я — єдина-людина в світі, яка не повірила у смерть Гарольда. Всі інші... тільки насміхаються з мене.
— Тому ви й збудували підземного човна? — запитала Аліса.
— Ходімо до мене, — запросив коваль. — Я розповім усе по порядку.
Жив Семен Іванович у млині, на другому поверсі. Посеред кімнати стояло низьке металеве ліжко, спинки якого були викувані з безлічі виноградних листків. Поряд із ліжком був низький столик з лампою, на якому лежали довідники з металургії та ваза з льодяниками, а білі стіни були завішані фотокартками.
Семен Іванович усі вся на ліжко, гості поруч нього, і, дивлячись на стіну, коваль заходився розповідати, коли треба, показуючи на ту чи іншу фотокартку.
— Оце мої бабуся й дідусь, — казав він, — я їх майже не пам'ятаю. Мій дід був ентомологом, він знайшов на Марсі пустельних павучків і цим прославився.
— Ми проходили це в школі, — зауважила Аліса. — Його прізвище Бордаєв.
— Це наше спільне прізвище, — мовив Семен Іванович. — Молодчина, Аліска-кицька, ти мене тішиш. Ти, напевно, добре вчишся.
— Пристойно, — сказала Аліса.
— Вона майже відмінниця, — чесно признався Пашка.
— Чого про тебе сказати не можна.
— У мене бувають зриви, — мовив Пашка. — Справжній талант не може бути відмінником.
— Непереконливо, — озвався Семен Іванович. — А оце мої тато і мама. В день весілля. Мій тато також хотів стати ентомологом, але моя мама страшенно боялася павуків, і йому довелося піти в кулінарію. Він придумав торт "Подвійний сюрприз". Не чули?
— Ні, — відповіла Аліса.
— Після смерті тата ніхто не зміг його спекти. Цей торт складається тільки з начинки. Але начинка зроблена з десяти сортів ягід і плодів, вершків і кефіру. Вона зовсім рідка і навіть частково газоподібна. Для того, щоб цей торт не розплився, тато придумав спеціальне силове поле. А ось ми з Гарольд и ком.
На наступній фотокартці була зображена вся родина. В кріслах сиділи бабуся й дідусь, вони тримали на колінах двох хлопчиків. Позаду стояли тато й мама. Хлопчики дуже відрізнялися. Той, що старший, був худенький, серйозний і сумний. Молодший був веселий міцний карапуз.
— Змалечку ми були дуже різними. Гарольдик відмінно вчився і ніколи не балувався. А з мене вийшов великий пустун.
Коваль важко зітхнув і провадив далі:
— Ви не уявляєте, скільки довелося через мене пережити моїм батькам і братові! І не тільки в ранньому дитинстві. Саме я став причиною трагічної загибелі наших батьків. Так, я! Як зараз пам'ятаю цей страшний момент. Мені було чотири роки, і саме тоді мені захотілося покуштувати новий татів торт,
2* 35
над яким він працював другий рік. Це був супер-торт, котрим можна було нагодувати цілу планету. Досить було покласти на тарілку затравку, зроблену з крему, як цей крем починав рости.
— Як це так? — здивувалася Аліса.
— Він забирав із повітря атоми і сам будував із них свої молекули. Ти поклав на тарілку чайну ложку крему, а через годину виходила ціла цистерна чудового крему. Тато зберігав крем у спеціальному контейнері, бо ше не винайшов способу, як зупинити крем, коли він пбчинав рости. Але я підгледів, куди він клав ключ віз контейнера, і якось, коли всі полягали спати, я відкрив контейнер, поклав затравку на тарілку і почав чекати, поки вона збільшиться. Як зараз пам'ятаю, в домі тихо, всі сплять, я сиджу біля тарілки і дивлюся, як на очах збільшується грудочка крему. А як важко мені втриматися, шоб не покуштувати, та я терплю, а крем усе росте, росте, як снігова грудка...
Коваль замовк, неуважно запустив пальці у вазу з цукерками і зсипав їх собі в рот. Проковтнув, не завваживши, шо вони були у фантиках, і вів далі:
— Коли крем почав розповзатися з тарілки, я взяв ложку, адже я був вихованим хлопчиком, і заходився його їсти. Крем був такий смачний, що я забув про все. Пам'ятаю тільки, як мені довелося відступити, коли крем сповз зі столу, пам'ятаю, як я їв його на вулиці, а він виповзав із вікон і розпливався по газону... Пам'ятаю якісь крики, гомін. Мої батьки потонули в кремі, намагаючись зупинити його, але Гарольдика вони встигли викинути у віконце. Я не відразу дізнався, що став сиротою, бо мене відвезли в лікарню і ледве врятували. Біда була не тільки в тому, що я з'їв надто багато крему. Біда була в тому, що він ріс і в мені. Найкращі медики й хіміки світу не спали кілька діб, аж поки придумали спосіб зупинити крем. На той час, кажуть, він затопив моє рідне місто Кінешму. Мене врятували... але на все життя я залишився калікою.
— Калікою?
— Як мені пояснили лікарі, мій організм для того, щоб урятувати себе, перебудувався і навчився перетравлювати їжу в сто разів швидше, ніж нормальний. Ви бачили, який я ненажера. Це не розбещеність. Це безнадійна хвороба. Мій брат Гарольдик, котрий після смерті батьків став мене виховувати, возив мене до всіх лікарів-дієтологів, я проводив місяці в санаторіях, але кінчалося все сумно: мене доводилось виписувати, бо я пожирав усе, що лежало довкола, я крав їжу із сусідніх столиків, грабував кухні й склади.
А через те, що я так багато і швидко їв, у мені кипіла енергія. У. двадцять років я вже був чемпіоном світу в штовханні ядра, тільки ядро в мене було в десять разів важче, ніж у інших — інакше зі мною ніхто не бажав змагатися. А зі змагань з підняття штанги мене вигнали...
Коваль показав на фотокартку молодого атлета, що тримав однією рукою штангу вагою кілограмів у п'ятсот.
— Тільки уявіть собі цю трагедію, — провадив далі коваль. — Усе життя Гарольд мріяв піти дорогою нашого дідуся й відкрити новий вид печерної сколопендри. Він так любив порядок, тишу, систематику! А йому дістався я... Замість бібліотек він відвідував мою школу й вислуховував скарги вчителів на мою поведінку. Він терпіти не міг обжерливості, а змушений був годувати мене з ранку до вечора. Він цінував тишу, а я її завжди порушував. Я бився, цілувався з дівчатками, прогулював уроки, а Гароль-дик терпів. І аж коли з гріхом навпіл я закінчив школу, Гарольд домовився, щоб мені віддали оцього млина, де я влаштував пекарню. Щоправда, користі від цієї пекарні мало — я з'їдав свіжі булочки швидше, аніж їх пік. Але принаймні Гарольд міг більше про мене не турбуватися. А одного чудового дня двадцять років тому він сказав мені: "Все, Семене. Я виконав свій обов'язок. Решту життя я присвячу науці. Я наведу лад в ентомології".
— Це наука про комах, — пояснив Пашка, хоч усі знали, що це таке.
— Я спік мішок булочок для Гарольда, він узяв із собою довгий ка'нат і ліхтар і спустився в глибоку недосліджену печеру, що починається саме за млином. Він сказав, що повернеться, як тільки знайде свою сколопендру. Але не повернувся... От і все.
— Ні, не все, — мовив Пашка. — Ви про себе не розповіли.
— Про мене? Що можна сказати про мене? Я зрозумів, що мій обов'язок урятувати мого брата. І я вирішив присвятити решту свого життя пошукам Гарольда.
— А хіба його не шукали? — запитала Аліса.
— Його шукали. Його шукали за допомогою сучасних приладів. Цілісінький місяць експедиція спелеологів досліджувала печеру. І жодного сліду...
— Може, він загинув? — спитав Пашка. — Провалився в тріщину й загинув?
— Тоді б його знайшли. Знайшли б його тіло. Але раз його не знайшли, то він пішов так глибоко, що спелеологи були безсилі. Ні, мій брат живий!
— Отже, підземного човна ви збудували, щоб знайти його?
— Авжеж, — відповів коваль.
— І ви його зробили самі? Власними руками?
— Я винайшов його і збудував увесь, до останнього гвинтика!
— Але хто вам розповів, як його робити?
— Мені підказало моє горе, любов до брата і відчуття провини.
— Це дивовижно, — сказала Аліса. — Жоден інститут ще не винайшов такого човна, а ви винайшли.
— А моя спадковість? А мій тато? Мій дідусь? Вони нагородили мене талантами, які досі пропадали марно. Найперше я збудував кузню біля свого млина, бо човен мусить бути дуже міцний. Я не виходив із кузні днями й ночами, аж поки став найкращим ковалем у світі. До мене прилітають навіть з Австралії, щоб викувати те, чого ніхто не може викувати. В музеї народного мистецтва ви можете побачити мої навчальні роботи: залізну гілочку конвалії в натуральну величину, павутину з павуком і три підкованих блохи. Та це все жарти...
— Жарти генія, — сказав Пашка.
— Ні, — поважно відповів Семен Іванович. — Це жарти засмученої людини. Це лише перший крок до врятування Гарольда. Потім я перечитав усю літературу з металургії та теплостійких сплавів, вивчив усе, що стосується буріння. І витратив десять років, поки створив такого човна, який може досягти центра Землі. Аж тут трапилося нове горе!
— Яке? — спитала Аліса.
— Я виріс.
— Виросли?
— Так, я трохи розтовстів. Я багато працював, я махав молотом з ранку до вечора, але мій організм увесь час вимагав їжі. І я сам не помітив, як трішки розповнів. Виготовлення зовнішнього корпусу відібрало два роки невтомної праці. І коли човен був готовий і я хотів випробувати його, виявилося, що влізти в люк я не можу. Я ладний був себе вбити!
— Треба було сісти на дієту, — зауважив Пашка.
— Не кажи дурниць, Павле, — відповів коваль. — Я не тільки сів на дієту. Я цілий день не їв, я знепритомнів від голоду, але схуд лише на один кілограм. А якщо в мені зайвих сто двадцять?
— А скільки не зайвих? — поцікавився Пашка.
— Триста сорок, — відповів коваль.
Запала тиша. Коваль нагнувся, дістав з-під ліжка мішок із цукерками, висипав у вазу і трохи підкріпився.
— Я ладний був себе вбити. Але потім зрозумів, що моя смерть не врятує Гарольда. Я повинен знайти людину, яка згодна підхопити естафету, що випала з моєї розтовстілої руки.
— І це був я, — без зайвої скромності сказав Пашка.
Та Аліса не повірила своєму другові.
— А чому ви не вдалися до вчених, до випробувачів, до спелеологів? — запитала вона.
— Я звертався, — відповів товстун. — Але мене, на жаль, підняли на сміх. Невже, сказали вони, якийсь коваль-самоук може збудувати підземного човна, якого досі не винайшов наш інститут? Хіба вони могли зрозуміти, що мною рухали високі почуття, а ними — тільки наукові плани? Одного разу сюди приїхав доктор Воляп'юк. Він оглянув мій корабель і сказав, що він ніколи не може проникнути в глиб Землі, бо я самоук.
— А ви? — спитала Аліса.
— Я викинув доктора на той берег річки.