Молодий англієць - Гауф Вільгельм

Віддайте її мені, я відразу дам вам шість талерів, оббілую, а тоді зроблю опудало для своєї колекції.

Хто опише подив ґрюнвізельців, коли вони почули таке!

"Як? Мавпа, орангутанг у нашому товаристві? Молодий чужинець — звичайнісінька мавпа?" — вигукували вони й дивилися один на одного, отупівши від несподіванки. Вони не могли зрозуміти, не могли повірити власним очам. Юнака оглянули ретельніше — він як був, так і залишився справдешньою мавпою.

— Але як же це можливо, — вигукнула бургомістрові дружина, — адже він часто читав мені свої вірші! Адже він не раз обідав у мене, як інші люди!

— Що? Як же так, він-бо попивав у мене каву, частенько й побагато розмовляв з моїм чоловіком по-вченому і курив? — розхвилювалася лікарка.

— Як! Хіба це можливо, — підхопили чоловіки, — невже це не він катав з нами кулі в кегельбані і сперечався про політику, як ми всі?

— Ну як же так! Він у нас на балах вів танці! — скаржилися всі. — Мавпа! Мавпа! От дивина, чаклунство!

— Атож, чаклунство і диявольська мара, — сказав бургомістр, показуючи шийну хусточку небожа, або, якщо хочете, мавпи. — Дивіться! Це чарівна хустка, за її допомогою він нас і зачарував. У хустку вшита широка смуга еластичного пергаменту, на якій виведені якісь дивовижні письмена. Мені навіть здається, ніби це латина. Хтось може прочитати?

Пастор, учена людина, яка програла мавпі не одну партію в шахи, глянув на пергамен і сказав:

— Ні, тільки літери латинські, а написано тут:

"Аж смішно глянуть на ті муки! Хіба для мавп граніт науки?!"

— Так, це страшенний обман, — правив він далі, — своєрідне чаклунство, і воно заслуговує на зразкову кару.

Бургомістр додержувався тієї-таки думки й негайно ж подався до наїжджого, який, безсумнівно, був чарівником, а шість поліціянтів несли мавпу, збираючись відразу вчинити йому допит.

У супроводі величезного натовпу підійшли вони до безлюдного будинку, адже кожному хотілося подивитися, що буде далі. Заходилися стукати в двері, дзвонити в дзвінок, — усе даремно, ніхто не вийшов. Тоді бургомістр, розсердившись, наказав виважити двері і рушив угору, в дядечкову спальню. Але там знайшли тільки старе домашнє начиння. За чужинцем і слід захолов. На його письмовому столі лежав адресований бургомістрові великий лист із печаткою, який він тут-таки і розкрив. Він прочитав:

"Дорогі ґрюнвізельці!

Коли ви це читатимете, мене вже не буде у вашому містечку, а ви вже давно дізнаєтеся, якого роду-племені мій милий небіж.

Поставтеся до того, як я пожартував із вами, як до гарного уроку і надалі не нав'язуйте приїжджому, який хоче жити на свій розсуд, ваше товариство! Я знаю собі ціну, тож не збирався разом з вами мерзти у вічних плітках, засвоювати ваші дурні звичаї і смішні манери. Ось чому я виховав собі в заступники молодого орангутанга, який вам так припав до смаку. Бувайте здорові і по змозі користайте з цього урок".

Ґрюнвізельцям було дуже соромно перед усією околицею. Тішилися вони тільки тим, що це трапилося не без втручання надприродних сил; але більше за інших соромилася ґрюнвізельська молодь: як-не-як вона перейняла погані манери і мавпячі звички. Відтепер вони вже не клали лікті на стіл, не гойдалися на стільці, мовчали, поки їх не запитають; вони зняли окуляри і знову повернулися до колишньої ввічливості й добропристойності, а якщо кому траплялося пригадати ті безглузді манери поганого тону, то ґрюнвізельці казали: "Оце так мавпа!" А мавпу, яка так довго вдавала з себе хлопця, здали на руки тому ученому, в якого був кабінет предметів натуральної історії.

Орангутанг досі гуляє у нього в дворі; учений годує його і як чудасію показує всім гостям.

Коли невільник закінчив, зала залунала сміхом, і хлопці теж засміялися разом з усіма. Довго присутні перебирали язиком усе щойно почуте. Врешті Алі Бану кинув:

— Послухаємо останнього раба з тих, що я відпускаю сьогодні на волю.

Хлопці миттю попрямували на свої місця.

Тепер підвівся той молодий невільник, який привертав увагу всіх своїм зростом, красою і мужнім поглядом. Юнак уклонився шейхові і звучним голосом почав так…