Молодий англієць - Гауф Вільгельм
Коли ж учитель пробував його напоумити, той стягував з ніг витончені туфлі, запускав ними французові просто в голову і за мить уже стрибав по всій кімнаті на чотирьох. Зачувши шум, вибігав із спальні старий дядько в широкому червоному шлафроці, в золотому паперовому ковпаку на голові й не надто ніжно гладив племінника канчуком по спині. Тоді небіж вибухав гучним виттям, залазив на столи і шафи, навіть на віконні карнизи і говорив чужою, незрозумілою мовою. Втім, старий у червоному шлафроці не здавався, стягував його за ногу, щосили лупив і пряжкою тугіше стягував йому шийну хусточку, після чого племінник щоразу вертався до звичної порядності і ґречності, і урок танців тривав без проблем.
А проте, коли танцмейстер настільки вишколив свого вихованця, що можна було запросити на урок музиканта, племінник ніби переродився. Підрядили скрипаля з міського оркестру й посадили його на стіл. Танцмейстер удавав із себе даму, для чого дядечко нарядив його в шовкову спідницю та індійську шаль. Племінник запрошував його і брався з ним танцювати й вальсувати; а танцюристом він був невтомним, завзятим, не випускав учителя зі своїх довгих рук, хоч би скільки той охав і кричав, і танцювати доводилося до упаду або доти, поки рука музиканта не відмовлялася водити смичком. Танцмейстера ці уроки ледве не звели в могилу, але талер, що його він акуратно одержував щоразу як плату, і гарне вино, яким пригощав його чужинець, робили свою справу, і він знову приходив на урок, хоча напередодні присягався, що ногою не переступить поріг жодного будинку.
Та грюнвізельці дивилися на цю справу зовсім не так, як француз. Вони вважали, що в парубка чимало задатків для світського способу життя, а дамам бракувало кавалерів, отож вони тішилися, що до зимового сезону матимуть такого бравого танцюриста.
Якось уранці служниці, повернувшись із базару, сповістили своїх панів про надзвичайну подію. Перед будинком чужинця стояла розкішна дзеркальна карета, запряжена рисаками, і лакей у пишній лівреї тримав дверцята. Тут двері будинку відчинились, і звідти вийшло двоє нарядних панів: один був старий незнайомець, а другий, імовірно, юнак, який наламав-таки язика у німецькій мові і так завзято танцює. Обидва сіли в карету, лакей скочив на зап'ятки, і карета — ви тільки уявіть-но собі! — покотила просто до бургомістрового будинку.
Господині, вислухавши розповідь своїх служниць, миттю зірвали з себе не надто чисті кухонні фартухи й очіпки і причепурилися. "Цілком ясно, — говорили вони своїм домівцям, що метушилися, наводячи лад у вітальні, яка водночас служила і для інших цілей, — абсолютно ясно, що приїжджий вирішив вивезти небожа в світ. Старий дурень десять років жодного разу не вважив за потрібне побувати у нас вдома; але заради небожа, як то кажуть, молодого чоловіка з великим шармом, йому можна це подарувати". Так вони казали і напучували своїх синів і дочок, аби ті при приїжджих поводилися чинно, трималися прямо і користувалися вишуканішою мовою, ніж зазвичай. І міські розумниці вгадали: всіх по черзі об'їздили дядечко зі своїм небожем, прагнучи здобути прихильність кожної родини.
Всюди тільки й мови було про них, і всі шкодували, що досі не зазнали втіхи від такого приємного знайомства. Старий тримав себе з гідністю і розумно, щоправда, розмовляючи, він посміхався, тож не можна було сказати з упевненістю, чи говорить він серйозно чи ні, а розводився він про погоду, про нашу місцевість, про втіху, що її дарує літньої пори пивниця на горі, — говорив так розумно і розсудливо, що грюнвізельці були в захваті. Про небожа годі й казати! Він зачарував усіх, завоював усі серця. Правда, що стосується зовнішності, з лиця його не можна було назвати вродливим: підборіддя, а надто нижня щелепа дуже випиналися вперед, і колір обличчя був занадто смаглявий, а ще часом хлопець кривив смішні міни, заплющував очі і шкірив зуби, але, на думку всіх, риси обличчя в нього таки своєрідні й цікаві. Важко було собі уявити рухомішу, спритнішу фігуру. І хоча костюм якось дивно сидів на ньому, вбрання йому пасувало; він напрочуд швидко рухався кімнатою, сідав то на софу, то на фотель, витягував ноги; але те, що в іншого молодого чоловіка визнали б порушенням хорошого тону і надзвичайно вульгарним, у цьому разі сприймалось як геніальність.
"Він англієць, — казали довкола, — а вони всі такі: англієць може влягтися на канапі і заснути на очах у десяти дам, яким нікуди сісти, так що вони вимушені стояти біля нього; на англійця нема чого нарікати за це". Натомість старого дядька він слухався беззаперечно: достатньо було суворого погляду, щоб напоумити хлопця, коли той носився підстрибом по кімнаті або клав ноги на стілець, що робив дуже охоче. Та і як можна було сердитися на нього, коли дядько в кожному будинку говорив господині: "Небіж мій ще трохи дикий і невихований, але я твердо розраховую на суспільство: воно його відшліфує і дасть йому належну освіту, і саме вашим турботам я повіряю його надто наполегливо".
Отже, небожа вивели в світ. І в цей і в наступні дні Ґрюнвізель перемив язиком цю подію. Проте дядечко на тому не зупинився; здавалося, він абсолютно змінив і напрям думок, і спосіб життя: пополудні удвох із небожем вирушав до пивниці на горі, де пило пиво і розважалося кеглями грюнвізельське панство.
Небіж грав неабияк — він збивав щонайменше п'ять або шість кеглів за один раз; щоправда, час від часу на нього ніби щось накочувало: раптом ні з того ні з сього зривався услід за кулею і зчиняв серед кеглів суцільний рейвах, або, збивши короля, ставав на голову, хай і зіпсувавши свою витончено закучерявлену зачіску, і дриґав у повітрі ногами; іншим разом не встигнеш і озирнутися, як він уже сидів на даху карети, що проїздила мимо, і кривив звідти міни; проїжджав трішки, зістрибував і знову повертався до компанії.
Щоразу, як учинялися такі сцени, дядечко старанно просив вибачення перед бургомістром і присутніми за пустощі племінника; вони ж сміялися, приписували всі витівки молодості хлопця, запевняли, ніби й самі в його віці були такими само спритними, і обожнювали "молодого гульвісу", як вони його називали.
Траплялось їм і як слід на нього сердитися, проте вони не наважувалися виражати своє невдоволення, адже молодий англієць справляв враження начитаного і розумного хлопця. Вечорами старий з небожем заходили і до місцевого готелю "Золотий олень". Хоча племінник був ще геть зеленим юнаком, тримався він як старий, вмощувався за столик, одягав незвичайні окуляри, витягував довгу люльку, закурював і димів більше за всіх.
А коли розмова заходила про те, що пишуть у газетах, про війну і мир, і доктор висловлював одну думку, бургомістр — іншу, а ще дехто дивувався таким глибоким політичним пізнанням, то небіж міг раптом заперечити всім; він ударяв по столу рукою, з якої ніколи не знімав рукавички, і недвозначно давав зрозуміти бургомістрові й докторові, що вони нічого не тямлять, що він чув цілком інше і розуміється у цих справах значно більше.
Потім він дивною ламаною німецькою мовою висловлював свою думку, яку, на превеликий жаль бургомістра, всі визнавали цілком слушною: він-бо англієць, як же йому не знати все куди краще за інших.
Коли ж потім бургомістр і доктор, розізлившись, але не наважуючись уголос висловити своє невдоволення, сідали за партію в шахи, то племінник присовувався до них ближче, зазирав крізь свої великі окуляри бургомістрові через плече і критикував той або інший хід, говорив докторові, що йому належало б піти так то і так то, і обидва гравці в глибині душі шаленіли. Коли ж потім бургомістр буркотливо пропонував йому зіграти з ним партію, щоб за всіма правилами оголосити йому мат, бо він вважав себе другим Філідором[18], то дядько тугіше стягував небожеві шийну хусточку, після чого той ставав слухняним, чемним і ставив бургомістрові мат.
Досі грюнвізельці мало не щовечора розважалися картами, по пів крейцера[19] за партію; племінник визнав цю ставку мізерною, заходився ставити кроненталери[20] і дукати[21], стверджував, ніби ніхто не грає так майстерно, як він, але потім зазвичай програвав неймовірні суми, що знову ладнало з ним щойно ображених партнерів. І вони анітрохи не соромились, забираючи у нього стільки грошей. "Адже він англієць, а значить, багатий від народження", — говорили вони і клали дукати собі в кишеню.
Тим-то небіж наїжджого пана невдовзі зажив неабиякої поваги в місті й у всій окрузі. Старожили не пригадували, щоб у Ґрюнвізелі досі бачили такого молодика; він був найоригінальнішим явищем на світі. Не можна сказати, щоб небіж чогось навчався, — хіба що танців. Латина і грецька були для нього, як кажуть, китайською грамотою. Одного разу під час якоїсь гри в будинку у бургомістра йому довелося нашкрябати кілька слів, і виявилось, що він навіть власне прізвище написати не вміє. У географії хлопець припускався найдивовижніших помилок: йому запросто було перенести німецьке місто до Франції або данське до Польщі. Він нічого не читав, нічого не вчився, і пастор часто замислено хитав головою, беручи до серця неуцтво хлопця; проте все, що той робив і говорив, людям здавалося прекрасним, а молодий чужинець був таким нахабою, що завжди вважав себе за правого і всіма своїми мовами підсумовував сказане: "Я краще це знаю!".
Потроху підійшла зима, ось тут слава племінника розцвіла ще більше. Будь-яку компанію без нього вважали нудною; коли розумна людина висловлювала свою думку, всі позіхали; коли ж небіж кидав поганенькою німецькою мовою найбезглуздішу дурницю, усі розвішували вуха. Тепер з'ясувалося, що цей з кожного погляду досконалий парубок на додачу ще й поет: мало якого вечора не витягував він з кишені аркуш паперу й не читав товариству сонети. Правда, знайшлося кілька людей, які заявляли, нібито одні його вірші погані й безглузді, а інші вони вже десь читали в надрукованому вигляді; але небіж, анітрошки не бентежачись, декламував і далі, а тоді звертав увагу всіх на красу своїх віршів і щоразу мав гучний успіх.
Однак справжнім тріумфом були для нього ґрюнвізельські бали. Хлопець не втомлювався танцювати, ніхто не рухався так швидко, як він, ніхто не виробляв таких ризикованих і напрочуд граційних антраша.
