Бідні люди - Достоєвський Федір
Тут уже й без того плітка заплелась якась. Я на Терезу покладаюсь; вона не балаклива; а все ж самі ви розміркуйте, маточко, яково це буде, коли вони все дізнаються про нас? Що вони подумають і що вони скажуть тоді? То от ви скріпіть сердечко, маточко, та перечекайте до одужання; а ми потім уже так, не дома, десь рандеву 1 влаштуємо.
Червня 1-го
Вельмиласкавий Макаре Олексійовичу!
Мені так хочеться зробити вам щось бажане й приємне за всі ваші турботи та піклування про мене, за всю £ашу любов до мене, що я вирішила, нарешті, скучаючи, пошукати в моєму комоді і знайти мій зошит, який тепер і посилаю вам. Я почала його ще в щасливу пору життя мого. Ви часто з цікавістю розпитували про моє колишнє життя-буття, про матінку, про Покровського, про моє перебування в Ганни Федорівни і, нарешті, про недавні нещастя мої і так нетерпляче бажали прочитати цей зошит, де мені схотілося, бозна-навіщо, відзначити деякі моменти з мого життя, тож я не маю сумніву, що зроблю вам велику приємність моєю посилкою. А мені якось журно було перечитувати це. Мені здається, що я вже вдвоє постаріла, відколи написала в цих записках останній рядок. Усе це писано в різний час. Прощайте, Макаре Олексійовичу! Мені страшенно скучно тепер, і мене часто мучить безсоння. Пренудотне одужання!
В. Д.
1
Мені було тільки чотирнадцять років, коли вмер татусь. Дитинство моє було найщасливішим часом мого життя. Почалося воно не тут, а далеко звідси, в провінції, в глушині. Татусь був управителем величезного маєтку князя П—го в Т—й губернії. Ми жили в одному із сіл князя, і жили тихо, нечутно, щасливо... Я була така жвава маленькою; тільки й роблю, бувало, що гасаю по полях, по гаях, по саду, а мною ніхто й не клопотався. У татуся повсякчас були справи, матінка займалася господарством; мене нічого не вчили, а я з того й раділа. Бувало, від самого рана втечу або на став, або в гай, або на сіножать, або до женців,— і байдуже, що сонце пече, що забіжиш невідь-куди від села, подряпаєшся об кущі,, подереш своє платтячко,— дома потім лають, а мені й нічого.
І мені здається, я така була б щаслива, якби дове-
рандеву — побачення (франц.).
лося хоч усе життя моє не виїздити з села й жити на одному місці. А тим часом я. ще Дитиною мусила залишити рідні місця. Мені було; ще тільки дванадцять років, коли ми до Петербурга переїхали. Ой з яким смутком я пригадую наші сумні ёбори! Як я плакала, коли прощалася з усім, що таке миле було мені. Я пам'ятаю, що кинулась на шию татусеві ї з слізьми благала зостатися хоч трошки в селі. Татусь закричав на мене, матінка плакала; казала, що треба, що справи цього вимагали Старий князь П—й умер. Спадкоємці відмовили татусеві посади. У татуся були сякі-такі гроші в оборотах у руках приватних осіб у Петербурзі. Сподіваючись поправити свої обставини, він визнав за потрібне бути присутнім тут особисто. Про все це я дізналася від матінки згодом. Ми тут оселилися на Петербурзькій стороні і прожили на одному місці до самої татусевої кончини.
Як важко було мені призвичаюватися до нового життя! Ми в'їхали до Петербурга восени. Коли ми покидали село, день був такий ясний, теплий, яскравий; сільські роботи кінчалися; на токах уже громадилися величезні скирти хліба і юрмилися галасливі зграї птахів; все було таке ясне й веселе, а тут, при в'їзді нашому До міста, дощ, гнила осіння паморозь, негода, сльота і юрба нових, незнайомих людей, негостинних, невдоволених, сердитих! Сяк-так ми влаштувалися. Пам'ятаю, всі так метушилися в нас, всі клопоталися, заводилися новим господарством. Татуся все не бувало дома, у матінки не було хвили-ни спокійної — про мене забули зовсім.. Сумно було мені вставати ранком, після першої ночі на нашому новосіллі. Вікна наші виходили на якийсь жовтий паркан. На вулиці повсякчас була грязюка. Люди проходили рідко, і всі вони так щільно' куталися, всім так було холодно.
А дома в нас цілими днями була страшенна туга й нудьга. Рідних та близьких знайомих у нас майже не було. З Ганною Федорівною татусь був у сварці. (Він був їй щось винен). Ходили до нас досить часто люди у справах. Звичайно сперечалися, галасували, кричали. Після кожних відвідин татусь робився такий невдово-лений, сердитий; цілі години ходить, бувало, з кутка в куток, насупившись, і ні до кого слова не мовить. Матінка не сміла тоді й словечком звернутися до нього і мовчала. Я сідала десь у куточок за книжку й сиділа смирно, тихо, ворухнутися, бувало, не смію.
За три місяці по приїзді нашому До Петербурга мене віддали до пансіону. От сумно було мені спочатку серед чужих людей! Усе таке сухе, непривітне було,— гувернантки такі крикухи, дівиці такі насмішниці, а я така дикунка. Суворо, вимогливо! Призначені на все години, спільна їда, нудні вчителі — все це спочатку змордувало, змучило мене. Я там і спати не могла. Плачу, бувало, цілу ніч, довгу, нудну, холодну ніч. Бувало, вечорами всі повторюють або вчать уроки; я сиджу собі за розмовами або вокабулами, поворушитися не смію, а, сама все думаю про домашній наш куток, про татуся, про матінку, про мою стареньку няню, про нянині казки... Ой як сумно стане! Про найпустішу дрібничку в домі і про ту з приємністю згадуєш. Думаєш-думаєш: от як гарно було б тепер дома! Сиділа б я в маленькій кімнатці нашій, біля самовара, разом із нашими; було б так тепло, гарно, знайомо. Як би, думаєш, обняла тепер матінку, міцно-міцно, гаряче-гаряче! Думаєш-думаєш та й заплачеш нищечком з туги, здушуючи в грудях сльози, і не йдуть на думку вокабули. Як на завтра уроку не вивчиш, усю ніч сняться вчитель, мадам, дівиці; всю ніч уві сні уроки твердиш, а другого дня нічого не знаєш. Поставлять навколішки, дадуть одну страву. Я була така невесела, скучна. Спочатку всі дівиці з мене кепкували, дражнили мене, збивали, коли я проказувала уроки, щипали, коли ми в рядах ішли на обід або на чай, скаржилися на мене ні за що ні про що гувернантці. Зате який рай, коли няня прийде, бувало, по мене в суботу ввечері. Так і обійму, бувало, мою стареньку в нестямі з радощів. Вона мене вбере, укутає, дорогою не поспіває за мною, а я до неї все балакаю, балакаю, розповідаю. Додому прийду весела, радісна, міцно обійму наших, мовби після десятирічної розлуки. Почнуться балачки, розмови, оповіді; з усіма здоровкаєшся, смієшся, регочеш, бігаєш, стрибаєш. З татусем почнуться розмови серйозні, про науки, про наших вчителів, про французьку мову, про граматику Ломонда — і всі ми такі веселі, такі вдоволені Мені й тепер весело згадувати про ці хвилини. Я щосили намагалася вчитися й догоджати татусеві. Я бачила, що він останнє на мене віддавав, а сам бився бозна-як. З кожним днем він ставав усе похмуріший, невдовоЛеніший, сердитіший; характер його зовсім зіпсувався; у справах не щастило, боргів була сила. Матінка, бувало, й плакати боялася, щоб не розгнівити татуся; зробилася хвора така; все худла, худла і стала погано кашляти. Я, бувало, прийду з пан. сіону — все такі сумні обличчя; матінка нишком плаче, татусь сердиться. Почнуться попрікання, докори. Татусь почне казати, що з мене йому жодних радощів, жодної втіхи; що вони через мене останнього збуваються, а я досі не розмовляю по-французькому; одно слово, за всі невдачі, за всі нещастя, за все, все мстилося на мені та на матінці. А як можна було мучити сердешну матінку? Дивлячись на неї, серце розривалося, бувало: щоки їй позатягало, очі позападали, а обличчя мало такий сухотний колір. Мені перепадало більше за всіх. Починалося щоразу з дрібниць, а далі вже бозна до чого доходило; часто я навіть не розуміла, про що йдеться. Чого не накидалося!.. І французьку мову, і що я велика дурепа, і що власниця нашого пансіону недбайлива, дурна жінка; що вона про нашу моральність не дбає; що татусь служби собі досі не може знайти і що граматика Ломон-да погана граматика, а Запольського багато краща; що на мене грошей багато кинули даремно; що я, мабуть, нечутлива, кам'яна,— одно слово, я, бідна, щосили билася, твердячи розмови й вокабули, а була в усьому винна, за все відповідала. І це зовсім не тому, що татусь не любив мене: в мені та матінці він душі не чув. Та це вже так, характер був такий.
Турботи, прикрощі, невдачі вкрай змучили бідного татуся: він став недовірливий, жовчний; часто бував близький до відчаю, почав нехтувати своїм здоров'ям, застудився і раптом занедужав, страждав недовго і сконав так раптово, так нагло, що ми всі кілька днів не тямили себе від удару. Матінка якось заціпеніла; я навіть боялася за її розум. Щойно помер татусь, кредитори з'явилися до нас як з-під землі, насунули юрбою. Все, що тільки в нас було, ми віддали. Наш будиночок на Петербурзькій стороні, що його татусь купив через півроку по нашому переселенні до Петербурга, теж продали. Не знаю, як уладнали з рештою, але самі ми лишилися без захистку, без пристановища, без шматка хліба. Матінку мучила виснажлива хвороба, прогодувати ми себе не могли, жити було нічим, попереду була загибель. Мені тоді щойно минуло чотирнадцять років. Ось тут нас і навідала Ганна Федорівна. Вона все каже, що вона якась поміщиця і нам доводиться якоюсь ріднею. Матінка теж казала, що вона нам рідня, тільки дуже далека. За життя татуся вона до нас ніколи не ходила. З'явилася вона із слізьми на очах, казала, що дуже турбується нами; співчувала нашій утраті, нашому тяжкому становищу, додала, що татусь був сам винен: що він не по своїй силі жив, далеко заносився та що надто вже на свої сили покладався. Виявила бажання зійтися з нами ближче, запропонувала забути обопільні неприємності; а як матінка заявила, що ніколи не почувала до неї неприязні, то вона пустила сльозу, повела матінку до церкви й замовила панахиду по голубчикові (так вона висловилася про татуся). Після цього вона урочисто помирилася з матінкою.
По довгих вступах і передмовах Ганна Федорівна, змалювавши яскравими фарбами наше злиденне становище, сирітство, безнадійність, безпорадність, запросила нас, як сама вона висловилась, у неї прихиститися. Матінка дякувала, але довго не наважувалась; та що вдіяти нічого було й інакше розпорядитися ніяк не можна було, то й заявила, нарешті, Ганні Федорівні, що її пропозицію ми з вдячністю приймаємо.
