Життя — це сон - Кальдерон де ла Барка Педро

Хто б таки,
Взрівши меч, який багряну
Вмить завдав смертельну рану,
Не здригнувся? Хто б чуткий,
Що криваве місце взнає,
Де хтось смерть комусь прискорив,
Не страшився? За свій норов
Сильний теж відповідає.
На це місце я дивлюся,
На твої убивчі руки
І від тебе, повен муки,
Як від смерті, сторонюся.
І хоч я жадав з любов'ю
Обійнять тебе, горлаю,
Без обіймів покидаю,
Бо заплямився ти кров'ю.

Сехисмундо
Обійтись без них я можу,
Як обходився до цього,
Коли батько мене строго
Взяв і вежі під сторожу;
На мені зганяв свій гнів,
Мав мене за бузувіра
І виховував, як звіра,
Як недолюда, ростив
І бажав моєї смерті, —
Щó з обіймів, як, марнí,
Буть людиною мені
Не дають вони простерті?

Басиліо
Мабуть, Бог мене впослідив, —
Це б життя тобі не дав я,
То б не знав твого безслав'я,
Злодіянь твоїх не відав.

Сехисмундо
Якби ти життя не дав,
Я б не ремствував, тиране,
Та життя, тобою дане,
Ти ж у мене й відібрав.
Дати — це шляхетна справа,
Що не міряється злотом,
Але дар відняти потім —
То вже річ низька й лукава.

Басиліо
Красно дякуєш за всяку
Поміч і за те, горлаю,
Що ти принц уже!

Сехисмундо
Чи маю
Я тобі складати дяку?
Ти душив мою свободу,
Тож, старий уже й похилий,
Що даєш біля могили?
Те, що є моїм ізроду!
Ти — мій батько і король;
Я вспадковую по праву
Всю цю велич і державу
І твою в державі роль.
Знай, хоч я в такому стані,
Та до тебе строгим буду,
Притягну тебе до суду
За той час, коли в кайданні
Я провів свій юний вік;
І вже дякуй, винуватий,
Що не правлю з тебе плати,
Бо ж у мене ти — боржник.

Басиліо
Я дивлюсь на тебе з жалем;
Небо спевнювало слово;
І ти став не випадково
Себелюбним і зухвалим.
І хоча вже знаєш, хто ти,
І хоч бачиш, що весь люд
Так тебе шанує тут,
І хоч ти серед пишноти, —
Зваж на зриму засторогу:
Сниться, може, це тобі ж,
Хоч гадаєш, що не спиш,
Втім, усе збагнеш потроху.
(Виходить)

Сехисмундо
Чи це сон чи, може, яв
Те, що бачу, — я не знаю.
Я не сплю, бо відчуваю,
Ким я був і ким я став.
І, хоч каєшся і спориш,
Мало вдасться вже тобі;
Знаю, хто я, й, далебі,
Ти мене вже не впокориш
І не скориш; я прийму,
Вспадкувавши, цю корону;
І, якщо ти без закону
Кинув сина у тюрму, —
То був підступ і офіра;
Що було моє ім'я?
Я не знав, та взнав, що я —
Це злиття людини й звіра.

Сцена сьома
Входить Росаура в жіночому вбранні.

Росаура
Естрельї вслід ступаю,
Боюсь, що тут Астольфо пострічаю;
Клотальдо не бажав би,
Щоб він мене побачив і впізнав би,
Бо це важливо для моєї честі,
Аби удар відвести;
І, вдячна, вірю я Клотальдо й знаю,
Що честі і життю тут захист маю.

Кларін (до Сехисмундо)
А що приємно й мило
Тебе тут здивувало і вразило?

Сехисмундо
Ніщо не здивувало,
Бо все я передбачив, як бувало;
Але я дався диву,
Милуючись на жіночку вродливу,
Найкращу в світі. Знав я
Із тих книжок, які колись читав я,
Що Бог, створивши на землі мужчину,
Створив маленьку світу половину;
А потім ясноликий
Явив у жінці небо невелике;
І ця краса вражає,
Коли на землю зійде й нам засяє,
Як та, яку я бачу.

Росаура (убік)
Це принц! Я звідси йду й часу не трачу.

Сехисмундо
Стривай, чому тікаєш?
Ти схід і захід плутаєш, єднаєш, —
Це зрозумієш згодом;
Якби був захід з'єднаний зі сходом,
Холодна тінь і світло,
Тоді б померкнув день і все поблідло;
Та що я бачу, Боже?

Росаура
Я ж бачу те, що гоже і негоже.

Сехисмундо (убік)
Так цю красу величну
Вже бачив я.

Росаура (убік)
І велич цю незвичну
Я бачила в неволі
Зігнýтою.

Сехисмундо (убік)
Свою знайшов я долю.
(До Росаури)
О жінко, знай, це слово
Для чоловіка миле і святкове, —
Хто ти? Перед тобою
Схиляюсь, зачарований красою,
І знову відчуваю,
Що я тебе не вперше зустрічаю.
Хто ти, красо-лілеє?

Росаура (убік)
Я не відкриюсь.
(До Сехисмундо)
Дама я Естрельї,
Зорі над цілим світом.

Сехисмундо
Ні, сонце ти, якого теплим світлом
Живе ця зірка й сяє,
Адже у тебе світло позичає:
Я бачив у державі
Духмяних квітів їх сеньйору в славі, —
Божественна троянда
Королювала красна і галантна;
Я бачив, я примітив,
Як вирізнявся поміж самоцвітів
Той діамант сліпучий,
З якого імператор був блискучий;
І в цих ясних зібраннях
Республіки тремких зірок багряних
Я бачив, як горіло
Найперше між зірок палке світило;
Планет червоноперих
Я бачив почет у небесних сферах,
Де сонце засіяло
І, як оракул дня, владарювало.
Отож, якщо поміж зірок і квітів,
Небесних тіл, планет і самоцвітів
Найкращих вирізняють,
Чом більша за красою, що всі знають,
Слугуєш меншій, глянь ти,
Трояндо, сонце, зоре й діаманте?

Сцена восьма
Входить Клотальдо, який спочатку зупиняється за завісою.

Клотальдо (убік)
Я Сехисмундо погамую вдачу,
Бо ж виховав його... Та що я бачу!

Росаура
Схилюсь перед тобою
І відповім тобі я тишиною, —
Коли тріпоче серце з хвилювання,
Говорить краще за слова мовчання.

Сехисмундо
Ти не повинна так піти, стривай-но!
Чому ти хочеш залишить негайно
Мене в пітьмі відчаю?

Росаура
Про дозвіл вашу світлість я прохаю.

Сехисмундо
Йдучи так самовільно,
Його не просиш, а береш насильно.

Росаура
Ти не даєш його, тож мушу взяти.

Сехисмундо
Я ґречним був, та можу й грубим стати,
Твій опір і стремління —
Це злюча трута для мого терпіння.

Росаура
Але, коли ця трута
Жорстокістю і злом, їдка і люта,
Терпіння подолає, —
Вона моїх чеснот не захитає.

Сехисмундо
Я довести беруся
Те, що краси твоєї не боюся,
Мені ж не перепона
В змаганні й неможливе; я з балкона
Сьогодні викинув того, хто спорив
Зі мною без докорів;
І, щоб підтвердить це за мить єдину,
Я у вікно твій гонор з честю кину.

Клотальдо (убік)
Його спинити треба.
Що маю я робить, коли, о небо,
Через підступність злую
Сьогодні вдруге честю ризикую?

Росаура
Немарно, як стихію,
Зірки твою вістили тиранію
Для нас і королівства, —
Страхіття, злодіяння, зради, вбивства.
Що візьмеш від людини,
В якої людського — ім'я єдине,
Яка — лиха, безжальна,
Жорстока, тиранічна і брутальна,
Породжена між звірів?

Сехисмундо
Ти знай, з тобою я не лицемірив,
Був ґречним і ні разу
Не сподівався на таку образу;
Якщо ж про це я говорив, заклятий,
Ти мусиш, бачить Бог, усе сказати.
Гей, нас одних зоставте й цю ж хвилину
Там двері зачиніть!

Кларін і слуги виходять

Росаура (убік)
Я тут загину.
(До Сехисмундо)
Зваж...

Сехисмундо
Ти — перед тираном,
І вже не візьмеш знов мене обманом.

Клотальдо (убік)
Яка нестримна сила!
Заваджу їй, хоча б і смерть скосила.
(До Сехисмундо)
Сеньйоре, це ж не диво...
(Виходить наперед)

Сехисмундо
Ти вдруге вже довів мене до гніву,
Старий безумцю вбогий.
Ти не зважаєш на мій гнів ні трохи?
Як ти сюди потрапив?

Клотальдо
Я голос чув, що грізно мене квапив
Таке тобі сказати:
Розважним будь, як хочеш панувати;
Не будь жорстоким, ставши до правління, —
Можливо, все це тільки сновидіння.

Сехисмундо
Мій гнів ти викликаєш,
Коли в мені знов сумнів оживляєш.
Я вб'ю тебе й побачу
Це сон чи дійсність.

Сехисмундо виймає шпагу; Клотальдо притримує її і стає на коліна.

Клотальдо
Вірю я в удачу,
Триматимусь щосили.

Сехисмундо
Зніми зі шпаги руку, знахабнілий.

Клотальдо
Ні, буду я чекати,
Поки прийдуть тебе угамувати,
І не пущу.

Росаура
О небо!

Сехисмундо
Пустиш, знаю,
Безумцю, враже, варваре, гультяю,
Чи власною рукою
(Борються)
Тебе я тут навіки упокою.

Росаура
Сюди скоріше, люди,
Клотальдо убивають!
(Виходить)

Сцена дев'ята
Входить Астольфо в той час, коли Клотальдо падає йому до ніг; він стає між ним і Сехисмундо.

Астольфо
Що це буде,
О принце мій шляхетний?
Невже ви можете цей меч славетний
Вмочити в кров холодну?
Верніть до піхов крицю благородну.

Сехисмундо
Я меч омию строгий
В крові нечесній.

Астольфо
Він мені у ноги
Упав і жде спасіння, —
Хай мій прихід вам буде до миріння.

Сехисмундо
Скоріш для смерті. Як би не молив ти,
Я відомщу за всі минулі кривди.

Астольфо
Знай, я життя своє тут захищаю,
Тож сану я твого не ображаю.

Астольфо оголює шпагу, і вони б'ються.

Клотальдо
Ні, це не так!

Сцена десята
Входять Басиліо, Естрелья і почет.

Басиліо
Переді мною шпаги?

Естрелья (убік)
Астольфо, ах, біда, і всі бідняги!

Басиліо
Що сталось тут, промовте?

Астольфо
Нічого вже, сеньйоре, бо прийшов ти.
(Ховають шпаги)

Сехисмундо
Та ні, сеньйоре, до твоєї з'яви
Старого вбить хотів я для забави.

Басиліо
І ти не мав пошани
До сивини?

Клотальдо
Байдуже, хай погляне
Сеньйор, — вона ж моя.

Сехисмундо
Не ждіть, скажу я,
Щоб поважав я сивину чужую.
(До короля)
Ще й ця, на те вже схоже,
До ніг моїх так само впасти може.
Бо я ще не помстився
За те, що з мене страшно ти глумився.
(Виходить)

Басиліо
Побачиш ти ясніше,
Прокинувшися там, де спав раніше, —
Все, що стряслось з тобою,
Було, як і цей світ, лише маною.

Король, Клотальдо і почет виходять.

Сцена одинадцята

Астольфо
Як же рідко хибить доля
У провіщенні лихому,
Бо вона мінлива в добрім
І така постійна в злому!
О, який би з неї зірний
Був астролог, що, звіщавши
Нам нещастя, не брехав би,
Бо вони б збувались завше!
Це по нас із Сехисмундо
Можна вже, Естрельє мила,
Тут судить, бо з нами доля
Зле по-різному вчинила.
В ньому вбачила жорстокість,
Смерть, пихатість із бідою
І була в усьому права,
Бо все йде само собою;
А мені, який, сеньйоро,
Бачить це сяйне проміння,
Від якого блякне сонце,
Небеса здаються тінню,
Провістила доля щастя,
Перемоги і удачу,
Разом з ними зло й добро;
Бо вона, як нині бачу,
Знов засвідчує прихильність
І зневагу виявляє.

Естрелья
Що зізнання ці правдиві,
Я вже сумніву не маю;
Та вони належать дамі,
Чий портрет, Астольфо милий,
Був тоді у вас на грудях,
Коли ви мене зустріли;
Лиш вона ці компліменти
Заслуговує по праву.
Хай вона за них і платить,
Бо в любові, скажем правду,
Жодної не грають ролі
Клятви в почутті великім,
Ні галантність тих, хто служить
Іншим дамам і владикам.

Сцена дванадцята
Росаура за завісою.

Росаура (убік)
Слава Богу! Вже минають
Мої злигодні й м'якшиться
Їх жорстокість. Хто це бачив,
Той нічого не боїться!

Астольфо
Цей портрет зніму з грудей,
Хай їх вічно прикрашає
Відбиття твоєї вроди.
Де зоря Естрелья сяє,
Тіней там нема, де сонце —
Там нема зірок. Я зразу
Принесу портрет.
(убік)
Пробач,
Цю, Росауро, образу,
Адже так в розлуці вірність
Бережуть жінки й мужчини.
(Виходить)

Росаура наближається

Росаура (убік)
Боячись, що він помітить,
Мало я почула нині.

Естрелья
Ти, Астреє15?

Росаура
Я, сеньйоро.

Естрелья
Знай, на тебе вся надія;
Добре, що зі мною ти,
І довірю лиш тобі я
Тайну.

Росаура
Ти шануєш ту,
Що тобі покірна й долі.

Естрелья
Мало ще тебе, Астреє,
Знаю, та моєї волі
Ти ключі уже тримаєш;
І тому, чого ж лукавить,
Звірить зважуюсь тобі
Те, що я від себе навіть
Скрила.

Росаура
Я раба твоя.

Естрелья
Треба коротко сказати:
Мій кузен Астольфо (досить,
Щоб кузена тут назвати,
Бо є речі, про які
Тільки подумки говорять),
Має взяти шлюб зі мною,
Якщо доля благоволить
В цьому нам, аби у щасті
Всіх нещасть позбутись лютих.
Я смутилась в перший день,
В нього вбачивши на грудях
Образок якоїсь дами;
Я йому сказала ґречно
Принести портрет; пішов,
З ним вернеться доконечно;
Та мені незручно вельми
Його взяти після всього.
Тут лишись і, як він прийде,
Забери портрет у нього.
Я тобі сказала все;
Ти красива й зухвала:
Що таке любов — ти знаєш.
(Виходить)

Сцена тринадцята

Росаура
Краще б я цього не знала!
Зглянься, небо! Хто зумів би
Бути смілим та обачним
І собі знайшов би раду
В цім становищі двозначнім?
А чи є ще хтось на світі,
Кого б небо неласкаве
Звідусіль нещастям било
І карало до неслави?
Що в такій робити скруті,
Де нема, здається, й ради,
Щоб знайти собі полегкість
І якусь утіху мати?
З першого нещастя й разу
Не було, щоб за гіркотним
Не тяглось нещастя інше;
Йдуть вони одне за одним,
Передаючи свій спадок.
І, як фенікс16, в круговерті
Одне з одного виходять,
Беручи життя від смерті,
І їх попіл у гробниці
Завше тліє й теплий завше.
Це великі боягузи, —
Спостеріг мудрець, сказавши,
Що біда сама не ходить;
Я кажу: хоробрі, доле,
Бо всякчас вперед ступають,
Не звертаючи ніколи.
Той, хто їх з собою носить,
Хай будь-що вчинити рішить,
Але може не боятись,
Що вони його полишать.
Я це знаю: стільки в мене
Їх було, що й не злічити,
Не живу без них ніколи,
Через них, о білий світе,
Злісним фатумом підтята,
Падаю в обійми смерті.
Що в цім випадку робити?
Де знайти слова відверті?
Я скажу, хто я, Клотальдо,
Що за мене встав, о Боже,
І мою боронить честь, —
Він образитися може,
Бо велів мені мовчати,
Ждати слушної години.
Чи Астольфо не скажу,
Хто я, й він мене зустріне, —
Як від нього я втаюся?
Бо якщо збрехать зуміє
Погляд, голос а чи мова, —
Їм обман душа відкриє.
Що зроблю? Чому ж я буду
Знов гадать, якщо відомо,
Скільки б я не побивалась,
Все обдумавши свідомо,
Коли прийде небезпека,
Все вчиню, що горе схоче.
Править муками своїми
З нас ніхто не має мочі.
А якщо я рішенця
Не знаходжу і не знаю,
Що робить мені, хай біль
Вже свого доходить краю,
Хай закінчується мука
І зникає, і не треба
Сумніватись, а поки що
Поможи мені, о небо!

Сцена чотирнадцята
Входить Астольфо, несучи портрет.

Астольфо
Я приніс портрет, сеньйоро,
Ах, мій Боже!

Росаура
Що дивує
Вашу світлість?

Астольфо
Те, що бачу
Тут Росауру і чую.

Росаура
Я Росаура? Мене ви
Прийняли за іншу даму;
Я — Астрея, не хвилюйтесь,
Не вдавайтеся в оману,
Знайте, я не заслужила
На подібну честь велику.

Астольфо
Ні, Росауро, душа
Не обманює ізвіку
І хоча Астрею бачить, —
В ній Росауру кохає.

Росаура
Зрозуміти вас не змію,
Що сказати вам, не знаю;
Я лише одне скажу,
Що мені Естрелья (може,
Це Венера) повеліла,
Щоб я тут, де гарно й гоже,
Ждала вас і вам сказала,
Щоб мені портрет вручили,
Щоб я їй передала,
І для вас це зрозуміле.
То Естрелья хоче так,
Мушу слухатись, хоч гірко,
Хоч було б мені й на шкоду,
Адже це веління зірки.

Астольфо
Хоч стараєшся над силу,
Та, Росауро, не в змозі
Ти всього втаїть.