Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

— Ім'я й прізвище.

Керн насилу опанував себе й підписався.

— Вибирайте, до якого кордону вас одвезти.

— До чеського.

— Гаразд. За годину поїдете. Вас повезе супровідник.

— У мене лишилися деякі речі в готелі, де я жив. Можна спершу піти забрати їх?

— А що за речі?

— Валізка. Білизна тощо.

— Гаразд. Можна буде зайти дорогою на вокзал. Скажете поліцаєві, який вас супроводитиме.

Інспектор одвів Керна назад до камери й забрав Штайнера.

— Ну що там? — нетерпляче запитав Керна Пулярка.

— За годину нас випустять.

— Єзус Христус! — вигукнув поляк. — Знову йди поневіряйся…

— А ти б хотів тут зостатися? — спитав Пулярка.

— Якби годували краще… та робітка яка-небудь, підмітайлом чи що, то з дорогою душею.

Керн вийняв хусточку й заходився чистити свій костюм. Сорочка за ці два тижні дуже заносилася, й він перевернув манжети на другий бік. Він весь час намагався оберігати їх. Поляк, дивлячись на нього, сказав:

— За рік-два тобі це буде вшистко єдно.

— Куди ж ти тепер? — спитав Керна Пулярка.

— В Чехію. А ви? В Угорщину?

— До Швейцарії. Я вже надумався. Ходімо зі мною. А звідти, як піймаємось, попросимось до Франції.

Керн похитав головою.

— Ні, я спробую дістатися до Праги.

За кілька хвилин привели назад і Штайнера.

— Знаєш, як звуть того поліцая, що вдарив мене, коли нас забирали? — спитав він Керна. — Леопольд Шефер. Живе на Траутенаугассе, двадцять сім. Це мені з протоколу вичитали. Звісно, не про те, що він мене вдарив, а лише про те, що я нібито погрожував йому. — Штайнер глянув Кернові в очі. — Як ти гадаєш, забуду я це прізвище й адресу?

— Ні, — відказав Керн. — Я певен, що ні.

— Я також.

Поліцай-супровідник у цивільному забрав Штайнера й Керна. Керн хвилювався. За дверима поліції він несамохіть зупинився. Йому ніби війнуло в обличчя лагідним південним вітерцем. Небо було синє, понад будинками вже трохи по-вечірньому пригасле, на Дунайському каналі мерехтіли блискітки хвиль; осяяні сонцем автобуси проїздили вулицями серед потоку людей, що поверталися з роботи чи гуляли. Зграйка дівчат у світлих суконьках, кудись поспішаючи, сміючись, пробиралась у натовпі. Кернові здавалося, ніби він ще ніколи в житті не бачив такої краси.

— Ну, ходімо, — сказав поліцай.

Керн здригнувся й збентежено зиркнув на свій одяг, помітивши безцеремонний погляд якогось перехожого.

Вони пішли вулицями — поліцай посередині. З кафе повиставляли на тротуари столики й стільці, всюди сиділи, розмовляючи, веселі люди. Керн похнюпився й мимовільно прискорив ходу. Штайнер із лагідним усміхом глянув на нього.

— Що, синку, не для нас оце все, еге?

— Авжеж, — відказав Керн і міцно стулив губи.

Зайшли до готелю. Хазяйка зустріла їх напівсердито-напівспівчутливо. Речі їхні вона віддала зразу. Все було ціле. Ще в камері Керн збирався був перевдягтися тут у чисту сорочку, але, пройшовши містом, передумав. Він узяв під пахву пом'яту валізку й подякував хазяйці за все.

— Мені дуже шкода, що вам через нас такі неприємності…

— Та що ви, що ви! — запротестувала хазяйка. — Аби у вас усе владналося! Ну, щасти вам. І вам теж, пане Штайнер. Куди ж ви тепер?

Штайнер махнув рукою.

— Як усі прикордонні зайці. Від куща до куща.

Повагавшись якусь мить, хазяйка рішуче ступила до настінної шафки у формі середньовічного замку.

— Хоч випийте по чарці на дорогу…

Вийнявши пляшку й три чарки, вона поналивала їх.

— Сливовиця? — спитав Штайнер.

Кивнувши, хазяйка запросила й поліцая.

Той випив і обтер вуса.

— Зрештою, хіба ж я що, ворог їм?.. Служба така..?

— Ну звичайно! — Хазяйка налила йому ще. — А ви чому не п'єте? — спитала вона Керна.

— Я не можу. Отак на порожній шлунок…

— А, он що! — Хазяйка допитливо подивилась на нього, і її брезкле холодне обличчя враз потепліло. — Господи, воно ж іще росте! — промурмотіла вона собі під ніс, потім гукнула: — Франці! Один бутерброд!

— Дякую, не треба! — Керн зашарівся. — Я не голодний!

Кельнерка принесла великий сендвіч із шинкою.

— Їжте, не соромтеся! — припросила хазяйка.

— Хочеш половину? — спитав Керн Штайнера. — Я сам не подужаю.

— Їж, не балакай! — відказав той.

Керн ум'яв бутерброд і випив чарку сливовиці. Потім вони попрощалися з хазяйкою й поїхали трамваєм на Східний вокзал. У поїзді на Керна раптом налягла страшенна втома. Гуркіт коліс присипляв його; наче вві сні бачив він, як пропливають за вікном будинки, заводи, дороги, обсаджені високими горіхами заїзди, луки, лани, лагідний синій присмерк вечора. Ситість сп'янила його. Думки розпливалися, губились у сонному маренні — про білий дім серед розквітлих каштанів, про депутацію поважних городян у парадних сурдутах, що вручають йому диплом почесного громадянина, про диктатора у військовій формі, який навколішках, плачучи, просить у нього пробачення…

Коли вони дісталися до митниці, майже зовсім смерклося. Поліцай-супровідник передав їх митним доглядачам і почвалав назад, у рожево-фіалкові сутінки.

— Ще зарано, — сказав митник, що перевіряв автомобілі перед шлагбаумом. — Найкраще йти десь так о пів на десяту.

Керн і Штайнер посідали на лаві біля дверей. Під'їздили все нові й нові машини. Трохи згодом вийшов ще один митник і повів їх стежкою праворуч. Вони пройшли ланами, над якими стояв міцний запах землі й роси, поминули кілька будиночків з освітленими вікнами, потім перелісок. Аж ось їхній провідник зупинився.

— Далі йдіть самі; беріть увесь час ліворуч, — там кущі, не так видно буде, — поки не вийдете до Морави. Вона зараз неглибока, можна перебрести.

Керн із Штайнером пішли, Ніч була тиха-тиха. Пройшовши трохи, Керн озирнувся. Позаду чорнів силует митника. Він стояв і дивився їм услід.

Дійшовши до Морави, вони роздяглись і позв'язували свої речі в клунки. Темно-брунатна, з болотяним запахом вода мінилася сріблом. На небі мигтіли зорі, часом із-за хмар виринав місяць.

— Я піду попереду, — сказав Штайнер. — Я вищий за тебе.

Вони побрели через річку. Керн відчував, як вода, прохолодна і таємнича, піднімається по тілу вище й вище, ніби не хоче випустити його. Попереду обережно намацував дорогу Штайнер, тримаючи високо над головою клунок. На його широких плечах лежав білий відблиск місяця. Посеред річки він став і озирнувся. Керн був за два кроки позаду. Штайнер усміхнувся й кивнув йому.

Видершись на другий берег, вони нашвидку обтерлись носовиками, повдягалися й пішли далі. Незабаром Штайнер зупинився.

— От ми й за кордоном, — сказав він, глянувши на Керна світлими, немов скляними в примарному місячному сяйві, очима. — Ну що, дерева тут ростуть інакше? Чи вітер не так пахне? Чи зорі не ті самі? Чи люди вмирають інакше?

— Та ні, — відповів Керн. — Зовсім ні. Але я почуваюсь інакше.

Вони знайшли собі затишну місцину під старим буком. Перед ними положистим схилом тяглися луки. Вдалині блимали вогники якогось словацького села. Штайнер розв'язав рюкзак і став шукати сигарети. Погляд його впав на Кернову валізку.

— Я пересвідчився, що рюкзак практичніший за валізу. Не так впадає в очі. Думають — просто невинний волоцюжка.

— Волоцюжок теж перевіряють, — відказав Керн. — Людей, бідних на вигляд, усіх перевіряють. Найкраще мати автомобіль.

Закурили.

— Я за годину повернусь сюди, — сказав Штайнер. — А ти?

— Спробую дістатися до Праги. Там поліція не така клята. Легше одержати на кілька днів дозвіл на проживання, а далі видно буде. Може, відшукаю батька й він мені якось допоможе. Я чув, ніби він у Празі.

— А ти знаєш, де його шукати?

— Ні.

— Скільки в тебе грошей?

— Дванадцять шилінгів.

Штайнер пошукав у піджаку.

— Ось тобі ще трохи. Щоб вистачило до Праги.

Керн нерішуче глянув на нього.

— Бери, бери, — сказав Штайнер. — Я маю ще, з мене вистачить.

Він показав кілька папірців. У сутінку під деревом не можна було розгледіти, що то за банкноти. Керн трохи повагався, потім узяв гроші.

— Дякую…

Штайнер не відповів. Він курив. Сигарета розгорялася за кожною затяжкою й освітлювала затінене обличчя.

— А чого, власне, ти тут поневіряєшся? — несміливо спитав Керн. — Ти ж не єврей!

Штайнер відповів не зразу.

— Ні, я не єврей, — озвався він нарешті. У кущах позад них щось шелеснуло. Керн підхопився.

— Заєць або кріль, — сказав Штайнер. Потім обернувся до Керна. — Слухай, синку. Як прийде коли-небудь хвилина зневіри, згадай те, що я тобі зараз скажу. Ти вирвався звідти, і батько твій, і мати. І я теж вирвався. Але дружина моя в Німеччині. І я нічого не знаю про неї.

У кущах зашелестіло знову. Штайнер погасив сигарету й сперся спиною на стовбур бука. Знявся вітрець. Місяць висів над обрієм — крейдяно-білий і байдужий, як тієї останньої ночі…

* * *

Після втечі з концтабору Штайнер цілий тиждень переховувався в одного товариша. Він сидів у замкненій мансардочці, готовий тікати через дах, ледве почує якийсь підозрілий звук. Уночі товариш приносив йому хліб, консерви, воду в пляшках. На другу ніч він приніс і кілька книжок. Штайнер читав і перечитував їх цілими днями, щоб якось розвіятись. Ні світити світло, ні курити він не міг. Вони з товаришем боялися розмовляти навіть пошепки: дівчата-служниці, які спали за стіною, могли почути й викрити їх.

— Марія знає? — першої ж ночі спитав Штайнер.

— Ні. За вашим домом стежать.

— Їй нічого не зробили?

Товариш похитав головою й пішов.

Штайнер щоразу питав його про це. На четверту ніч товариш приніс нарешті звістку, що бачив її. Вона вже знає, де Штайнер: він примудрився шепнути їй. Завтра він знову зустрінеться з нею. На ринку, в натовпі.

Другого дня Штайнер з ранку до вечора писав листа, якого товариш мав нишком передати-дружині. А ввечері він порвав того листа.

Адже ж за нею, можливо, стежать. І з тої ж причини він уночі попросив товариша більше не зустрічатися з Марією.

Ще три дні просидів Штайнер у мансарді. Нарешті товариш приніс йому гроші, квиток на поїзд і одяг. Штайнер підстригся й вибілив волосся перекисом водню. Потім зголив вуса. А перед обідом вийшов із дому в комбінезоні, з монтерською скринькою в руці. Він мусив негайно ж залишити місто, але не встояв перед спокусою. Адже він цілих два роки не бачив дружини. І Штайнер пішов на ринок. Через годину з'явилась вона. Штайнера кинуло в дрож. Вона пройшла зовсім близько, але не побачила його. Штайнер пішов за нею й, підійшовши впритул, шепнув:

— Не озирайся! Це я.