Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

До того ж він кохає її, розуміється, кохає. Проте одружитися з нею він не хоче, та, мабуть, і не може. Вона це знає. Свідчення тому — її лист.

— Ти щось плутаєш,— заговорив далі він повагом.— Не знаю, що на тебе находить,, але в тебе зовсім неправильний погляд на речі. Адже я тобі говорив, що не можу з тобою одружитися, в усякому разі зараз. Є багато важливих обставин, про які ти й уяви не маєш. Що "я тебе кохаю, ти знаєш. Та треба рахуватися й з моєю родиною, і з інтересами нашої фірми. Ти не. розумієш, яке все це складне, а я розумію. Але розлучитися з тобою я не хочу, ти мені дуже дорога. Звичайно, я не можу утримати тебе 'силоміць, ти вільна піти від мене. Але, мені здається, це було б недобре. Невже тобі справді цього хочеться? Сядь-но на хвилинку.

Дженні, яка сподівалася зникнути бе*з пояснень, зовсім розгубилася. Навіщо він почав цю серйозну розмову й говорить так, неначе просить її про щось. їй стало боляче. Він, Лестер, переконує її залишитися, коли вона його так кохає!

Вона підійшла до нього, і він узяв її за руку.

— Послухай-но,— сказав він.— Справді ж, у тому, що ти їдеш, немає ніякого сенсу. Ти куди хотіла поїхати?

— До Клівленда.

— І як же ти збиралася там жити?

— Я думала — візьму до себе тата, якщо він згодиться, він зараз зовсім один,— і знайду якусь роботу.

— А що ти можеш робити, Дженні, крім того, що робила раніше? Невже ти знову підеш у покоївки? Чи станеш продавщицею у крамниці?

— Я могла б улаштуватися де-небудь економкою,— боязко сказала Дженні. Це було найкраще, що спало їй на думку під час довгих міркувань про можливу роботу.

— Ні, ні,— пробурмотів він, похитуючи головою.— Це не годиться. Усі твої плани нікуди не годяться, сама фантазія. І морального задоволення це тобі не дасть. Минулого не переробиш. Та це й не важливо. Зараз я не можу з тобою одружитися. Пізніше — може бути, але я нічого не можу обіцяти. Проте по добрій волі я тебе не відпущу, а якщо ти вже підеш від мене, я не хочу, щоб ти повернулася до свого колишнього життя. Так чи інакше я тебе забезпечу. Невже ти справді хочеш від мене піти, Дженні?

Перед владною наполегливістю Лестера і його енергійними доказами Дженні була безсила. Як тільки торкнувся він її руки, від усіх її рішень нічого не лишилося. Вона розплакалася.

— Не плач, Дженні, — сказав Лестер. — Все може обернутися краще, ніж ти думаєш. Почекай трохи. Скидай же пальто і капелюшок. Адже ти не підеш від мене.-5

— Не піду! — схлипнула Дженні. Він притягнув її до себе на коліна.

— Не будемо поки що нічого змінювати,— продовжував він говорити.— Життя — складна річ. Одразу нічого не влаштуєш. А потім усе як-небудь уладнається. Я також зараз мирюся з тим, з чим в інший час нізащо б не згодився.

Поволі Дженні заспокоїлась і сумно посміхнулася крізь сльози.

— А тепер прибери все це на місце,— сказав він ласкаво, показуючи на чемодани.— І, будь ласка, обіцяй мені одну річ.

— Що? — запитала Дженні.

— У майбутньому нічого від мене не приховувати, розумієш? Нічого не вирішувати без мене і не діяти без мого відому. Якщо тебе щось мучить, прийди до мене і скажи. Я тебе не з'їм! Можеш говорити зі мною про всі свої турботи. Я допоможу тобі з ними впоратися, а якщо й не зможу допомогти, то не будемо мати ніяких секретів одно від одного.

— Я знаю, Лестер,— сказала вона, серйозно дивлячись йому у вічі.— Обіцяю, що нічого більше не буду приховувати, слово честі. Я раніше боялася, а тепер не буду. Справді!

— Отак краще,— сказав Лестер.— Я тобі вірю. І він відпустив її.

Першим наслідком цієї розмови було те, що через кілька днів зайшла мова про долю Герхардта. Дженні вже давно про нього турбувалася, а тепер вирішила поділитися своєю тривогою з Лестером, і якось увечері, за обідом, розповіла йому про те, що трапилось у Клівленді.

— Уявляю собі, як йому там важко зовсім одному. Коли я думала поїхати до Клівленда, то збиралася взяти його до себе. А тепер не знаю, що й робити.

— Ти б послала йому грошей,— запропонував Лестер.

— Він не хоче брати в мене грошей,— пояснила воаа.— Він вважає, що я погана жінка і живу грішним —життям. Він не вірить, що я одружена.

— Він має для цього підстави,— спокійно зауважив Лестер.

— Аж подумати страшно, що він спить десь на фабриці. Він такий старенький, і зовсім один.

— А інші діти? Чому вони про нього не піклуються? Де твій брат Басе?

— Можливо, їм не хочеться про нього піклуватись, ізін такий дратівливий,— сказала вона простодушно.

— Ну, тоді вже я не знаю, що й порадити,— посміхнувся Лестер.— Йому слід би бути лагіднішим.

— Так, звичайно,— сказала Дженні,— але він такий старий і йому так важко жилося.

Деякий час Лестер мовчки крутив у руках виделку.

— Я ось про що думаю,— сказав він нарешті.— Якщо —ми вирішили не розлучатися, краще виїхати з цієї квартири. Я вже прикидав, чи не заорендувати нам будинок т Хайд-Парку. Правда, далеко буде їздити до контори, але жити тут мені чогось набридло. І вам з Вестою буде непогано мати своє подвір'я і сад. Отоді ти могла б узяти батька до себе. Він нам не заважатиме. Буде поратися 'ло хазяйству, допоможе ще тримати й будинок у порядку.

— Ах, це було б саме для нього,— зітхнула Дженні.— Він так любить все лагодити, і він міг би косити газон і доглядати за опаленням. Але він нізащо не приїде, якщо не буде певен, що ми одружені.

— Так, це ускладнює справу, оскільки ти не можеш •пред'явити йому шлюбного свідоцтва. Старий мріє про явно неможливе. Важкувато йому буде справлятися з •опаленням загороднього будинку, — додав він, помовчавши.

Дженні пропустила його слова повз вуха. Вона знову •замислилася про те, як погано й невміло влаштувала •своє життя. Герхардт не приїде, навіть якщо в них буде •чудовий будинок, де він міг би жити. А як добре йому було б з Вестою. Він би просто воскрес.

Вона сумно мовчала, поки Лестер не сказав, наче від-тіовідаючи на її думки:

— Далебі, не знаю, що й придумати. Роздобути бланк інлюбного свідоцтва не так-то легко. Підробка карається законом. Мені б, чесно кажучи, не хотілося встрявати ів таку справу.

— Та що це ти, Лестер, хіба можна! Мені просто-шкода, що тато такий упертий. Коли він щось забере собі в голову, з ним нічого не вдієш.

— Давай почекаємо, поки не влаштуємось на новому місці,— запропонував Лестер.— А тоді ти поїдеш до-Клівленда і сама з ним поговориш. Можливо, тобі й пощастить переконати його.

Йому подобалось, що Дженні така віддана батькові,, і він готовий був допомогти їй у тому, що вона надумала.. Старий Герхардт — мало цікавий суб'єкт, але не огидний,, і якщо в нього буде охота попрацювати у великому хазяйстві,— будь ласка, Лестер нічого не має проти.

Розділ XXXVII

Слова про переїзд до Хайд-Парку не були сказані марно. Коли через два-три тижні все знову прийшло до-норми, Лестер запропонував Дженні поїхати з ним туди, щоб наглядіти будинок.

Під час першої ж поїздки вони знайшли те, що їм було потрібно,— старий будинок на одинадцять великих кімнат, оточений газонами і гіллястими деревами, посадженими тоді, коли місто тільки ще починало будуватись. Тут було гарно, затишно, тихо. Дженні була захоплена простотою майже селянської садиби, хоч її й пригнічувала свідомість, що вона увійде до свого нового будинку не зовсім законною хазяйкою. Коли вона готувалася піти від Лестера, ЇЇ підтримувала невиразна надія, що-він приїде за нею і вони одружаться. Тепер на цьому поставлено хрест. Вона обіцяла залишитись, і треба буде-якось до всього пристосуватися. Вона почала говорити, що такий великий будинок їм ні до чого, але Лестер не-став її слухати.

— Дуже можливо, що ми будемо приймати гостей,— сказав він.— У всякому разі, треба умеблювати будинок і подивитися, що вийде.

Він дав агенту вказівки скласти договір на п'ять років з правом продовження оренди, і роботи на ділянці почалися негайно.

Будинок пофарбували зовні і оздобили всередині, газони підрівняли, все набрало чепурного, святкового вигляду. На першому поверсі розташували велику бібліотеку, таку ж простору їдальню, вітальню для прийомів,.

трохи меншу вітальню, величезну кухню й буфетну. На другому поверсі — спальні, ванні; й кімната покоївки. Все було зручне, все тішило око, і клопоти по влаштуванню-на новому місці сповнювали Дженні задоволенням і гордістю.

Одразу ж після переїзду Дженні з дозволу Лестера написала батькові, запрошуючи його переселитися до них. Вона ані словом не згадала про свій шлюб, даючи можливість йому самому зробити належний висновок. Проте-докладно розповіла, у якому гарному місці живе і який у неї зручний будинок і великий сад. "Тут так добре, тату,— писала вона;— тобі напевно сподобається. Веста вже ходить до школи. Приїжджай до нас, будемо жити разом. Це значно краще, ніж жити на фабриці. І я була б-така рада!"

Герхардт прочитав цей лист і здивовано насупився. Невже правда? Але якби вони не одружилися, то хіба стали б переїжджати у такий великий будинок? Після стількох років, після всієї цієї брехні? Чи він сам з самого початку помилився? Ну що ж, краще пізно, ніж ніколи, але чи варто йому до них їхати? Він уже-звик жити сам, так невже перебиратися в Чікаго, до Дженні? Він не залишився байдужим до її заклику і все ж вирішив відмовитися. Не міг він так одверто визнати, що й на ньому лежить частина провини за їхню сварку.

Відмовлення батька дуже засмутило Дженні. Вона порадилася з Лестером і вирішила сама поїхати до Клівленда. Розшукавши мебльову фабрику, де служив Герхардт,— безладне нагромадження будинків в одному з. найбідніших кварталів міста,— вона довідалась про нього в конторі. Клерк повів її до складу, що стояв осторонь, і Герхардта повідомили, що його хоче бачити якась дама. Він встав з свого жалюгідного ліжка й зійшов на подвір'я, зацікавлений тим, хто б це міг бути. У Дженні серце стиснулося, коли він вийшов з темного під'їзду — сивий, з кошлатими бровами, у запорошеному, пом'ятому одязі. "Бідний тато", подумала вона. Він підійшов до-неї, і його допитливий погляд пом'якшав, коли він зрозумів, які добрі почуття привели її сюди.

— Ти чого сюди приїхала? — запитав він з побоюванням.

— Я хочу забрати тебе до себе, тату,—почала благати

.Дженні.— Не можна тобі більше тут залишатися. Просто думати не сила, як ти тут живеш одним-один.

— О,— сказав він, збентежений,— то ти для цього приїхала?

— Так,— відповіла вона.— Поїдемо зі мною.