Тріумфальна арка - Ремарк Еріх Марія

Так краще.

— Чому ти телефонуєш з бістро? Чому не приїдеш сюди?

— Я не можу приїхати. Не маю часу. Насилу вмовив поліцая на хвилину затриматися тут. Джоан, найближчими днями мене вишлють до Швейцарії.— Равік глянув крізь шибку. Службовець, прихилившись до прилавка, з кимось розмовляв. — Я негайно повернуся. — Він трохи почекав. — Джоан…

— Я їду до тебе. Негайно їду. Де ти?

— Ти не встигнеш. До мене їхати півгодини. А я можу ще побути тут лише кілька хвилин.

— Затримай поліцая! Заплати йому! Я можу привезти грошей!

— Нічого не вийде, Джоан, — сказав Равік. — Так буде простіше. І краще.

Він чув у трубці її подих.

— Ти не хочеш мене бачити? — нарешті спитала вона.

Тяжка мить. Не треба було дзвонити, подумав він. Хіба можна щось пояснити на відстані, коли не дивишся одне на одного?

— Я нічого так не хотів би, як побачити тебе, Джоан.

— То приїдь! Приїдь разом із поліцаєм!

— Не можна. Я мушу кінчати. Скажи мені ще швиденько, що ти тепер робиш?

— Що? Я тебе не розумію!

— Як ти одягнена? Де ти?

— У себе в кімнаті. В ліжку. Я вчора пізно повернулася. Але можу миттю одягтися й приїхати до тебе.

Пізно повернулася. Атож! Усе йде своїм плином, навіть коли тебе замкнуть до в'язниці. А ти забув. У ліжку, заспана, коси розсипались по подушці, на стільцях розкидані панчохи, білизна, вечірня сукня… Перед очима в нього все захиталося: запітніла від подиху шибка телефонної будки, безмежно далека голова поліцая, що плавала, ніби в акваріумі. Равік опанував себе.

— Я мушу кінчати, Джоан.

Він почув її стривожений голос:

— Хіба ж так можна? Отак просто підеш, і я зовсім не знатиму, де ти і що з тобою…

Мабуть, схопилася з ліжка, відкинула подушку, в руці телефонна трубка, немов зброя, немов ворог… І її плечі, її очі, потемнілі від хвилювання.

— Я ж не на війну йду. Просто мушу поїхати в Швейцарію. І скоро повернуся. Уяви собі, що я ділова людина й хочу, щоб Ліга націй купила в мене партію кулеметів.

— Коли ти повернешся, знов почнеться те саме. Я вмру зі страху.

— Скажи ці слова ще раз, Джоан.

— Справді вмру! — В голосі її почувся гнів. — Я дізнаюся про все остання! Вебер може тебе відвідувати, а я ні! Морозову ти телефонував, а мені ні! А тепер ти їдеш…

— О боже, — мовив Равік. — Не сварімося, Джоан.

— Я не сварюся. Кажу тільки, як воно було.

— Гаразд. Я мушу кінчати. До побачення, Джоан.

— Равіку! — крикнула вона. — Равіку!

— Що?

— Повертайся! Швидше повертайся! Я пропаду без тебе!

— Я повернуся.

— Повертайся… неодмінно…

— До побачення, Джоан. Я скоро повернуся.

Равік хвилину постояв у задушливій темнуватій будці. Тоді похопився, що й досі не повісив трубки. Він відчинив дверці. Поліцай, добродушно всміхаючись, спитав:

— Побалакали?

— Так.

Вони вернулися до свого столика на тротуарі. Равік випив замовлену чарку. Не треба було телефонувати, подумав він. Досі я був спокійний. А тепер усе в мені перевернулося. Наче не знав, що розмова по телефону нічого іншого й не дасть. Ні мені, ні Джоан. Йому закортіло вернутися, зателефонувати ще раз і сказати їй усе те, що він, власне, й хотів сказати. Пояснити, чому він не міг зустрітися з нею. Не хотів з'явитися їй на очі брудним арештантом. Але він викрутиться, і все знов буде, як було.

— Мабуть, нам пора йти, — сказав поліцай.

— Пора…

Равік підкликав офіціанта.

— Принесіть мені дві малі пляшки коньяку, всі газети, які у вас є, й десять пачок сигарет "Капораль". І рахунок. — Він глянув на поліцая: — Можна взяти, га?

— Що ж, усі ми люди, — відповів той.

Офіціант приніс пляшки й сигарети.

— Відкоркуйте їх мені,— попросив Равік, старанно розсовуючи сигарети по кишенях.

Потім він позатикав пляшки так, щоб їх легко можна було відкрити без штопора, й теж засунув у спідню кишеню пальта.

— Спритно ви все поховали, — сказав поліцай.

— На жаль, довелося навчитись. В дитинстві я б ніколи не повірив, що на старість знов гратимуся в індіанців.

Поляк і письменник страшенно зраділи, побачивши коньяк. Сантехнік не визнавав ніякої горілки. Він пив тільки пиво й запевняв, що в Берліні воно куди краще. Равік лежав на нарах і читав газети. Поляк не читав, бо не знав жодного слова по-французькому. Зате втішався сигаретами. Вночі сантехнік почав плакати. Равік не спав. Він дослухався до здавленого хлипання сантехніка й дивився у віконце, за яким мерехтіло блякле небо. Він не міг заснути.

Навіть тоді, коли сантехнік утихомирився. Надто добре він жив раніше, подумав Равік. Надто багато всього втратив, тому й тужить так.

XVIII

Равік ішов з вокзалу. Він був стомлений і брудний. Він пробув тринадцять годин у задушливому вагоні серед людей, від яких тхнуло часником, серед мисливців із собаками й жінок, що тримали на колінах кошики з курми й голубами. А до того три місяці просидів на кордоні…

У присмерку щось мерехтіло. Равік озирнувся. Так мерехтіло, ніби навколо Рон-Пуена хтось розставив дзеркальні піраміди, і вони відбивали сірувате світло травневого вечора.

Він зупинивсь і придивився до них уважніше. То були й справді дзеркальні піраміди. їх стояв цілий ряд за грядками тюльпанів, моторошно подібних одна до одної.

— Що то таке? — спитав він садівника, який скородив скопану грядку.

— Дзеркала, — відповів той, не відводячи очей від граблів.

— Я й сам бачу. Коли я був востаннє в Парижі, вони ще тут не стояли.

— А вас довго тут не було?

— Три місяці.

— Три місяці?.. їх поставили тиждень тому. Для англійського короля. Він приїздить сюди. От і хай дивиться на себе.

— Яка гидота, — сказав Равік.

— Звичайно, — сказав садівник, зовсім не здивувавшись.

Равік пішов далі. Три місяці… три роки… три дні… Що таке час? Нічого і все. Ось уже цвітуть каштани, а тоді на них ще не було й листя. Німеччина знов порушила свої угоди й окупувала всю Чехословаччину, емігрант Йозеф Блюменталь у нападі істеричного сміху застрілився в Женеві перед будинком Ліги націй, у грудях у нього ще відчутно наслідки запалення легень, яке він переніс у Бельфорі, де перебував під прізвищем Гюнтер, а тепер він знов тут, і вечір ніжний, мов жіночі груди, і все це ніби й мало бути. Сприймаєш його, як багато чого іншого, з байдужістю приреченого, єдиною зброєю безпорадності. Небо скрізь однакове, воно скрізь так само напинає своє шатро над убивством і ненавистю, над жертовністю й коханням… Квітки, немов нічого й не сталося, розцвітають щороку, сизуватий присмерк спадає і розтає, і їм байдуже до паспортів, зради, розпачу й надії. Приємно знов опинитися в Парижі. Приємно знов бездумно йти цією вулицею, повитою сріблястим світлом. Приємно переживати ці хвилини, ще сповнені свідомості того, що твій термін відсунуто, лагідні, не розмежовані ще хвилини, в яких далекий смуток і незглибима, тремтлива радість від того, що ти просто живеш, зливаються в одне, як море з небом на обрії… Перші хвилини повернення, коли в тебе ще не влучають ножі і стріли… Ця рідкісна близькість до всього живого, віддих, що далеко сягає і здалеку приходить, ця легенька, мов подмух вітру, ще не відчутна хода дорогою серця повз тьмяні ліхтарі фактів, повз хрести, на яких розіп'ято минуле, і повз колючки майбутнього, цезура, безмовне ширяння, короткий перепочинок, коли ти відкрився життю і водночас замкнувся в собі, легеньке пульсування вічності, почуте в найшвидкоплиннішому на світі…

Морозов сидів у пальмовій залі готелю "Ентернасіональ". Перед ним стояла карафка вина.

— Здоров, Борисе, здоров, друже, — сказав Равік. — Я, здається, вчасно нагодився. Це "вувре"?

— Атож. Цього разу врожаю тридцять четвертого року. Солодше й густіше. Добре, що ти повернувся… Тебе не було три місяці, еге ж?

— Так, довше, ніж звичайно.

Морозов подзвонив у старомодний дзвоник, схожий на той, яким дзвонять служки в сільських церквах. У "катакомбі" було електричне освітлення, проте електричних дзвоників туди не провели. Не виплачувалось: емігранти рідко зважувались дзвонити.

— Яке тепер у тебе прізвище?

— І далі Равік. Поліції воно невідоме. Я називав себе то Воцеком, то Нойманом, то Гюнтером. Може, це примха, але прізвище Равік мені подобається.

— Поліція не винюхала, що ти мешкав тут?

— Звичайно, ні.

— Певне. А то б вони влаштували облаву. Отже, ти знов можеш оселитися тут. Твоя кімната вільна.

— А господиня знає, що сталося?

— Ні, не знає ніхто. Я сказав, що ти поїхав у Руан. А твої речі забрав до себе в кімнату.

Зайшла офіціантка з тацею.

— Кларисо, принесіть панові Равіку чарку, — попросив Морозов.

— Ох, ви повернулися, пане Равіку! — всміхаючись, мовила дівчина. — Я вже більш як півроку не бачила вас, мсьє.

— Тільки три місяці, Кларисо.

— Не може бути! А мені здалося, що півроку.

Дівчина пішла, човгаючи капцями. Відразу після неї з'явився засмальцьований офіціант із чаркою в руках. Він ніс її без таці, бо працював тут так довго, що дозволяв собі робити так, як йому було зручніше. З виразу обличчя офіціанта Морозов здогадався, що зараз буде, й вирішив випередити його.

— Ану, Жане, скажи, не думаючи, коли ми востаннє бачили тут пана Равіка? Ти добре пам'ятаєш?

— Ще б пак, пане Морозов! Певне, що пам'ятаю! Навіть на один день не помилюся. Це було… — він, як актор, витримав паузу, всміхнувся і сказав: — Рівно чотири з половиною тижні тому.

— Правильно, — мовив Равік, перше ніж Морозов устиг заперечити.

— Правильно, — сказав і собі Морозов.

— Ну, а як же. Я ніколи не помиляюся.

Жан вийшов.

— Я не хотів його розчаровувати, Борисе.

— Я також. Я лише думав показати тобі, що час, який відійшов у минуле, втрачає силу. Поручика Бєльського з Преображенського гвардійського полку я стратив з очей тисяча дев'ятсот сімнадцятого року в Москві. Ми з ним приятелювали. Він утік на північ через Фінляндію. А я добирався до Європи через Маньчжурію і Японію. А коли ми через вісім років зустрілися тут, мені здавалося, що я бачив його востаннє дев'ятнадцятого року в Харбіні, а йому — що він бачив мене двадцять першого в Хельсінкі. Різниця два роки… і кілька тисяч кілометрів. — Морозов узяв карафку й налив вина в чарки. — Бачиш, тут тебе все-таки ще впізнають. У тебе не з'явилося такого почуття, ніби ти вернувся на батьківщину?

Равік випив. Вино було слабке й холодне.

— Якось я був опинився біля самого німецького кордону, — сказав він. — Мало не на кордоні, недалеко від Базеля.