Тріумфальна арка - Ремарк Еріх Марія
А потім, як завжди, вишлють.
— А далі що?
— Далі я повернуся назад.
— Поки вас знову спіймають?
— Саме так. Цього разу в мене була довга перерва. Два роки. Ціле життя.
— Треба щось робити. Так довше тривати не може.
— Чому ж, може. А що ж ви зробите?
Вебер замислився.
— Дюран! — раптом вигукнув він. — Звичайно! Він людина впливова, має повно знайомих… — Вебер не докінчив своєї думки, бо згадав про інше. — Боже мій, та ви ж самі оперували одного з головних бонз, що відають справами емігрантів! Того, з жовчним міхуром!
— Не я. Дюран…
Вебер засміявся.
— Звичайно, я старому цього не скажу. Але він міг би дещо зробити. Я від нього не відчеплюся.
— Великої користі з того не буде. Я недавно видер у Дюрана дві тисячі франків. Він так швидко цього не забуде.
— Забуде, — сказав Вебер, повеселішавши. — Побоїться, щоб ви нічого не розповіли про його так звані операції. Ви ж оперували за нього десятки разів. Крім того, ви йому потрібні!
— Він легко знайде собі когось іншого. Біно або якогось хірурга з утікачів. їх є скільки завгодно.
Вебер погладив вуса.
— З такими руками, як у вас, не знайде. В кожному разі, я спробую. Сьогодні ж таки. А тут я можу чимось вам допомогти? Як вас годують?
— Препогано. Але мені щастить дещо купити через наглядачів.
— А як із сигаретами?
— Вистачає. А того, чого мені справді бракує, ви не дістанете: ванни.
Равік пробув у в'язниці два тижні. Разом із ним у камері сиділи єврей-сантехнік, напів'єврей-письменник і поляк. Сантехнік тужив за Берліном, письменник ненавидів те місто, а полякові було до всього байдуже. Равік постачав їм сигарети. Письменник розповідав єврейські анекдоти. Сантехнік виявився незамінним: якби не він, у камері не можна було 6 дихати від смороду.
Через два тижні Равіка забрали з камери. Спершу його повели до інспектора, і той спитав, чи в нього є гроші.
— Є.
— Добре. То візьміть таксі.
Равік вийшов із в'язниці у супроводі поліцая. Вулиця була досить широка й сонячна. Як добре знов опинитися надворі! Біля брами якийсь старий чоловік торгував повітряними кулями. Равік здивувався: чому саме перед в'язницею? Поліцай підкликав таксі.
— Куди ми поїдемо? — спитав Равік.
— До начальника.
Равік не знав, що то був за начальник. Та й хіба не однаково. Він ладен був їхати куди завгодно, аби тільки не до начальника німецького концтабору. Це було найстрашніше, що могло спіткати людину: опинитися під владою жорстокого терору, не маючи ніякої змоги боронитися. А те, що тут, можна було пережити.
У таксі був приймач. Равік увімкнув його. Передавали повідомлення про ціни на городину, потім останні вісті. Поліцай позіхнув. Равік піймав іншу хвилю. Музика. Модна пісенька. Поліцай пожвавішав.
— Шарль Трене, — сказав він. — "Менільмонтан". Шикарна пісня.
Таксі зупинилось, і Равік розрахувався. Поліцай завів його до приймальні, де, як і в усіх приймальнях на світі, тхнуло очікуванням, потом і порохом.
Він просидів там із півгодини, гортаючи давнє число "Ля ві паріз'єн", яке залишив хтось із відвідувачів. Два тижні він нічого не читав, і газета здалася йому справжньою класикою. Потім його провели до начальника.
Равік не зразу впізнав цього гладкого низенького чоловіка. Оперуючи, він звичайно не приглядався до облич. Вони для нього були все одно, що номери на будинках. Його цікавила тільки та частина тіла, яку треба було оперувати. Але до цього обличчя він був не байдужий. Перед ним сидів Леваль, уже без жовчного міхура, здоровий, знов із круглим черевцем. Равік забув, що Вебер намірявся вдатись по допомогу до Дюрана, й не сподівався попасти до самого Леваля.
Леваль, не поспішаючи, оглянув його з ніг до голови.
— Вас, звичайно, звати не Воцек, — буркнув він нарешті.
— Ні.
— А як?
— Нойман.
Равік домовився з Вебером, що називатиме себе так, а той попередив Дюрана. Прізвище Воцек звучало надто ексцентрично.
— Ви німець, еге ж?
— Так.
— Утікач?
— Так.
— Не дуже віриться. Ви не схожі на втікача.
— Не всі втікачі євреї,— зауважив Равік.
— Чому ви збрехали в дільниці? Назвали вигадане прізвище?
Равік здвигнув плечима.
— Що вдієш? Ми намагаємось брехати якнайменше. Але доводиться, хоч нам це й не вельми приємно.
Леваль спалахнув.
— А ви думаєте, що нам приємно морочитися з вами?
Тоді він був весь сірий, подумав Равік. Білясто-сіра голова, бруднувато-сині мішки під очима, рот ледь розтулений. Тоді він не базікав. Він тоді був купою драглистого м'яса з надгнилим жовчним міхуром усередині.
— Де ви жили? Адресу ви теж дали вигадану.
— Жив де трапиться. То тут, то там.
— І скільки ви так жили?
— Три тижні. Прибув сюди три тижні тому з Швейцарії. Змушений був перейти кордон. Ви ж самі знаєте, що нелегально, без паперів, ми ніде не маємо права жити… І що більшість із нас ще не можуть зважитись на самогубство. Тому ми й завдаємо вам клопоту.
— То треба було лишитися в Німеччині,— буркнув Леваль. — Не таке там усе страшне. Багато що перебільшують.
Якби я був зробив розтин ледь-ледь інакше, ти б не сидів отут і не молов би таких дурниць, подумав Равік. Хробаки без паперів перейшли б твої кордони. Або ти став би жменькою попелу в аляпуватій урні.
— Де ви тут жили? — знов спитав Леваль.
Аякже, ти хотів би довідатись про це, подумав Равік. Щоб і решту виловити.
— У дорогих готелях, — відповів він. — Під різними прізвищами. По кілька днів у кожному.
— Це неправда.
— То нащо ж ви питаєте, коли знаєте все краще за мене? — мовив Равік, якому вже почала набридати ця балачка.
Леваль сердито ляснув долонею по столі.
— Це нахабство! — сказав він і відразу ж оглянув свою долоню.
— Ви влучили в ножиці,— зауважив Равік.
Леваль сховав руку в кишеню.
— Вам не здається, що ви поводитесь досить зухвало? — раптом спитав він спокійним тоном людини, якій не важко опанувати себе, бо той, із ким він розмовляє, цілком залежить від нього.
Равік здивовано глянув на нього.
— Зухвало? Ви називаєте це зухвальством? Але ж ми з вами тут не в школі і не в закладі для покаяних злочинців! Я змушений боронитися — а ви хочете, щоб я почував себе шахраєм, який благає пом'якшити йому присуд? І це тільки тому, що я не нацист і не маю паперів? Ні, ми й досі не вважаємо себе злочинцями, хоч нас садовили у в'язниці, тягали до поліції, по-всякому принижували, і лише через те, що ми хочемо вижити. Це єдине, що нам не дає зломитися, невже ви цього не розумієте? Це що завгодно, тільки не зухвальство.
Леваль пропустив його слова повз вуха.
— Ви тут практикували? — спитав він.
— Ні.
Рубець тепер став, мабуть, ще менший, подумав Равік. Я добре зашив розтин. І добре намордувався, поки вирізав із тебе сало. Після того ти стільки жер, що знов став як лантух. Жер і жлуктив.
— У цьому й полягає найбільша небезпека, — проголосив Леваль. — Без іспиту, без контролю ви тут робите, що хочете! І хтозна-відколи! Не думайте, що я повірив у ваші три тижні. Невідомо, до чого ви вже встигли докласти рук, до яких темних справ причетні.
До твого черева зі склеротичними судинами, набряклою печінкою і застояною жовчю, — подумав Равік. І якби я не доклав до нього рук, твій приятель Дюран гуманним, ідіотичним способом убив би тебе й завдяки цьому став би ще славетнішим і дорожчим хірургом.
— Так, найбільша небезпека, — ще раз сказав Леваль. — Ви не маєте права практикувати. Тому, безперечно, й беретесь до всього, що трапиться під руки. Я говорив про це з одним із наших авторитетів, і він такої самісінької думки.
Якщо ви хоч трохи розумієтесь на медицині, то повинні знати його прізвище…
Ні, подумав Равік. Не може такого бути. Він не назве прізвище Дюрана. Життя не позбиткується так наді мною.
— Це професор Дюран, — з гідністю мовив Леваль. — Він мені все пояснив. Санітари, напрактиковані студенти, масажисти, асистенти вдають із себе видатних німецьких лікарів. Як їх проконтролюєш? Недозволені хірургічні втручання, аборти, співробітництво з акушерками, шарлатанство… Бог його знає, що там ще діється! Хоч би як ми суворо до цього ставились, усе буде замало!
Дюран, подумав Равік. Мститься за дві тисячі франків. Але хто ж тепер за нього оперує? Мабуть, Біно. Певне, помирилися.
Він помітив, що вже не слухає Леваля, і аж як той назвав Вебера, знов насторожився.
— За вас клопотався якийсь доктор Вебер. Ви знаєте його?
— Трохи знаю.
— Він був тут. — Раптом Леваль завмер, втупившись витріщеними очима кудись поперед себе, потім гучно чхнув, витяг хусточку, ретельно висякався в неї, оглянув те, що було на хусточці, склав її і знов сховав до кишені.— Я не можу для вас нічого зробити. Ми повинні діяти суворо. Вас вишлють.
— Я знаю.
— Ви вже були у Франції?
— Добре. То оплатите проїзд до кордону — свій і того поліцая, що супроводитиме вас. — Він кивнув головою. — Можете йти.
— Ми повинні повернутися на якийсь певний час? — спитав Равік службовця, що вів його назад.
— Ні, не сказано, на коли. Просто маємо повернутися, коли вас відпустять. А що?
— Я б хотів випити чарку аперитиву.
Службовець глянув на нього.
— Я не втечу, — мовив Равік і, витягши з кишені двадцять франків, пом'яв їх у руках.
— Гаразд, кілька хвилин не мають значення.
Вони доїхали на таксі до найближчого бістро. Кілька столиків уже стояли на тротуарі. Було холодно, але світило сонце.
— Що ви питимете? — спитав Равік.
— "Амер Пікон". У цю пору дня я більше нічого не п'ю.
— А я візьму велику чарку коньяку. Без води.
Равік сидів і дихав на повні груди. Повітря! Яке воно може бути приємне! На вітті дерев уздовж тротуару блищали темно-руді бруньки. Пахло свіжим хлібом і молодим вином. Офіціант приніс чарки.
— Де у вас телефон? — спитав Равік.
— Усередині, праворуч біля туалету.
— Стривайте… — почав був службовець.
Равік тицьнув йому в руку двадцять франків.
— Невже ви не розумієте, що я маю зателефонувати дамі? Я не вшиюся. Можете піти зі мною. Ходімо.
Службовець недовго вагався.
— Ну добре, — мовив він і підвівся. — Зрештою, всі ми люди.
— Джоан…
— Равіку! Боже мій! Де ти? Тебе звільнили? Скажи мені, де ти…
— У бістро…
— Не жартуй. Скажи празду, де ти?
— Я й кажу правду, в бістро.
— Де? Ти не у в'язниці? А де ж ти був весь цей час? Той Морозов…
— Усе так і було, як він тобі розповів.
— Але. він не сказав, куди тебе діли. Я б негайно…
— Тому він тобі й не сказав цього, Джоан.