Тяжкі часи - Діккенс Чарлз

Одначе слідство йде далі, і Том помагає — він тепер зробився хіба ж такий старанний. Перше я цього за ним не бачив: не пройшов він такої науки, як я! Мій наказ ось який: не зчиняти галасу, нехай вони думають, що буря вщухла. Потихеньку робити що завгодно, але на яв нічого не давати, а то їх півсотні змовляться між собою і так заховають того втеклого пройдисвіта, що й повік його не знайдеш. Не зчиняти галасу, і злодії помалу заспокояться, перестануть стерегтись, отоді ми їх і влапаємо.

— Вельми мудро, пане добродію, — погодилась пані Спарсіт. — І вельми цікаво. А ту бабу, що ви згадували…

— Ту бабу, що я згадував, добродійко, — урвав її Горлодербі, не мавши чим тут похвалитися, — ще не вистежено. Та нікуди від нас стара паскуда не втече, хай за те не турбується. А тим часом, добродійко, я так гадаю, коли вам цікаво знати мою думку: що менше про неї говорити, то краще.

Того ж вечора пані Спарсіт, спакувавшись у дорогу, відпочивала в своїй кімнаті біля вікна й стежила, як Луїза спускається її уявними сходами.

Вона сиділа у садку, в альтанці, і про щось тихенько розмовляла з паном Гартгаусом. Він стояв, нахилившись до неї так близько, що майже торкався обличчям її кучерів. "А то і не майже", — сказала до себе пані Спарсіт, напружуючи до краю яструбиний свій зір. До них було задалеко, і вона не могла розчути ні слова з їхньої розмови, ані навіть тихих їхніх голосів, а тільки з виразів їхніх облич бачила, що воли розмовляють. А розмова їхня була така:

— Ви пам’ятаєте цього чоловіка, пане Гартгаусе?

— Дуже добре пам’ятаю.

— І обличчя його, й поводження, і що він казав?

— Дуже добре. І мушу признатися, що він видався мені страшенно нудним суб’єктом. Просто виморив мене, поки розводив свої теревені. Звісно, вміє удавати з себе такого, знаєте, чесного плохуту й на жалібній струні грати, але, запевняю вас, я думав, його слухаючи: "Перебираєш міру, друзяко!"

— А мені дуже важко було повірити, що він погана людина.

— Моя люба Луїзо… як вас Том називає (ніколи Том її так не називав), ви знаєте щось добре про нього?

— Ні, звичайно.

— А про когось іншого з цих людей?

— Звідки ж, коли я взагалі про них нічого не знаю? — відмовила вона, вертаючись до тону, якого він давненько вже не чув від неї.

— Тоді, люба моя Луїзо, дозвольте розповісти вам про них вашому найщирішому другові, бо він таки дещо знає про деякі різновиди своїх знаменитих ближніх — я таки ладен вірити, що вони знамениті люди, попри такі дріб’язкові вади, як, скажімо, трохи задовгі руки, що гребуть завжди до себе. Цей чолов’яга багато набалакав. Що ж, балакають усі люди. Він проповідує моральність. Що ж, моральність проповідують усі дурисвіти, де не глянь, від парламенту й до виправного дому, скрізь самі проповідники моральності, хіба тільки серед нас їх нема, і лише завдяки цьому нашу партію ще й можна терпіти. Ви ж самі чули и бачили все спочатку. Прийшов сюди один із тих людей, що завжди ходять ніби вкачані в пух, і мій вельмишановний приятель пан Горлодербі, маючи, як нам відомо, не дуже лагідну вдачу й досить, так би мовити, важку руку, повівся з ним вельми суворо. Той чоловік образився, озлився, вийшов звідси сердитий, спіткав не знати вже кого, той запропонував йому разом пограбувати банк, він погодився, поклав дещицю в свою кишеню, де не було доти нічого, і заразом зігнав оскому. Далебі, він був би не звичайною людиною, а просто надзвичайною, якби не скористався з такої нагоди. А може, він сам і придумав усе це діло, коли йому стало клею в голові.

— Я чогось і сама собі здаюся погана, — відмовила Луїза, посидівши хвильку в задумі, — через те, що так радо з вами погоджуюсь і відчуваю таку полегкість від того, що ви сказали.

— Я казав тільки те, що мені підказує логіка, і більше нічого. Я вже не раз за це розмовляв з моїм другом Томом — у нас з ним, звичайно, як і давніше, якнайщиріші взаємини, — то ми обидва держимось однакової думки. Може, прогуляємось трохи?

Луїза підвелась, і вони звільна пішли садком, де вже згусав вечірній присмерк. Ступаючи попідруч з Гартгаусом, вона й гадки не мала, що спускається сходами пані Спарсіт усе нижче, й нижче, й нижче.

День і ніч стерегла пані Спарсіт свої сходи. Коли Луїза спуститься аж донизу й прірва поглине її, нехай і вони падають слідом за нею, але доти вони мають стояти, міцні й несхитні, в пані Спарсіт перед очима. А на них — Луїза, весь час на них. І весь час сходить нижче, й нижче, й нижче!

Пані Спарсіт щоразу відзначала, як Джеймс Гартгаус приїздить та від’їздить, і прислухалась до всього, що про нього казано, і бачила всі відміни в тому обличчі, що й він вивчав, і прикмічала тонко, як і він, коли те обличчя хмурніє, а коли яснішає; не змружуючи своїх чорних очей, без прослідку жалю, без прослідку згризоти, пильно й жадібно стежила вона, як та самотня постать, не зупинена нічиєю дружньою рукою, наближається й наближається до провалля перед цими новітніми Сходами Велетнів.74

Хоч як пані Спарсіт шанувала пана Горлодербі (на протилежність його портретові), вона не мала ані найменшого наміру перепинити те сходження. Хтиво й воднораз терпляче дожидалась вона його кінця, падіння у прірву, що для неї мало стати щедрими жнивами достиглих надій. Зачаївшись у чеканні, вона не відривала невсипущих очей від сходів і лише зрідка зловісно насварилась правою рукавичкою (з кулаком усередині) на постать, що спускалася ними.

Розділ XI. НИЖЧЕ Й НИЖЧЕ

А постать та простувала сходами неухильно, невпинно, все вниз до чорної прірви, як камінь, кинутий у глибоке море, простує до дна.

Пан Товкматч, одержавши звістку про дружинину смерть, приїхав з Лондона й діловито поховав її. А тоді сквапно подався назад на національний смітник і знов заходився пересіювати свою купу сміття, відбираючи потрібний йому мотлох, а пилюкою засипаючи очі іншим людям, що шукали мотлоху, потрібного їм, — одно слово, повернувся до своїх парламентських обов’язків.

А пані Спарсіт тим часом невтомно чатувала. Цілий тиждень віддалена від своїх сходів на довжину залізниці, що вела до садиби з Кокстауна, вона все ж прихитрялася стежити за Луїзою, мов кішка за мишею, через чоловіка, через брата, через Джеймса Гартгауса, через написи на конвертах та пакунках, через усе живе й неживе, що будь-коли наближалося до її сходів. "Твоя нога вже на останньому східці, голубонько, — казала пані Спарсіт, звертаючись до самотньої постаті й погрожуючи їй рукавичкою, — і всі твої хитрощі мені очей не відведуть!"

Та чи були то хитрощі чи природність, чи питома Луїзина натура, чи прищеплена їй обставинами, але дивовижна її стриманість збивала з пантелику (хоча й піджигувала ще дужче) навіть таку мудру жінку, як пані Спарсіт. Траплялися хвилини, коли й сам пан Гартгаус не був за себе певен. Траплялися хвилини, коли й він нічого не міг прочитати на обличчі, яке так довго вивчав, і коли ця самотня молода жінка видавалась йому непроникніша, ніж будь-яка цариця салонів, оточена роєм вірних лицарів.

Так минав час, аж поки панові Горлодербі довелося в якихось справах від’їхати з дому на три чи чотири дні. Була саме п’ятниця, коли він сказав про те в банку пані Спарсіт і додав:

— Але ви, добродійко, не зважайте, їдьте завтра до нас. Їдьте, як звичайно, так немовби й я був удома. Хіба вам не однаково?

— Я вас прошу, пане добродію, не кажіть так! — відмовила пані Спарсіт докірливо. — Ви ж добре знаєте, що мені зовсім не однаково, будете ви вдома чи вас не буде!

— Ну що ж, пані добродійко, доведеться вам якось перебутися й без мене, — мовив пан Горлодербі самовдоволено.

— Пане Горлодербі, — відповіла пані Спарсіт, — ваша воля для мене закон, а то я, може б, і завагалася, чи послухатись ласкавого вашого наказу, не бувши певна, що панні Товкматч буде так само приємно гостити мене, як і вашій щедрій душі. Але не треба більше ні слова, пане добродію. Коли ви мене запрошуєте, я поїду.

— Сподіваюся, добродійко, що як я запрошую вас до своєї господи, — вирячивши очі, сказав Горлодербі, — то інших запрошень вам не треба.

— Ні, ні, пане добродію, — запевнила пані Спарсіт, — певне, що не треба. Не кажіть більше нічого. Як хочеться мені, пане добродію, бачити вас знову веселого!

— Про що це ви, добродійко? — визвірився нараз Горлодербі.

— Пане добродію, не бачу я в вас давньої жвавості, — відповіла пані Спарсіт, — і мені дуже сумно від того. Буйніший будьте, пане добродію!

Пана Горлодербі так збентежило те важко здійсненне прохання, підсилене ще й співчутливим поглядом, що він тільки пришелепувато почухав потилицю, зате потім цілий ранок зганяв оскому в банку на дрібніших своїх підлеглих та клієнтах.

— Бітцере! — сказала пані Спарсіт того ж дня надвечір, коли її принципал уже від’їхав і банк зачинялося, — передайте мій уклін паничеві Томасові та спитайте, чи не схоче він зайти до мене спожити котлетку з горіховою підливою і склянку ост-індського елю.

Панич Томас такі запросини завжди приймав радо, а тому, переказавши Бітцером свою ласкаву згоду, не забарився й сам.

— Пане Томасе, — мовила пані Спарсіт, — оце мені подали простий мій обід, то я подумала: може, й ви не погребуєте?

— Дякую, пані Спарсіт, — відповіло щеня й похмуро взялось до їжі.

— А як ся має пан Гартгаус, пане Томе? — поцікавилась пані Спарсіт.

— А що йому? Добре, — відмовив Том.

— А ви не знаєте, де він тепер? — запитала пані Спарсіт невимушено, спершу подумки пославши щеня до дідька в зуби за те, що воно таке небалакуче.

— Поїхав полювати до Йоркшіру, — відповів Том. — Учора прислав Лу кошик дичини — трохи не з фуру завбільшки.

— О, за такого джентльмена можна закладатися, що з нього добрий стрілець! — сказала пані Спарсіт солоденько.

— Знаменитий, — буркнув Том.

Він давно вже звик понурювати перед усіма очі, але останнім часом ця риса в ньому так посилилась, що він нікому не міг дивитись в обличчя й три секунди вряд. Тому пані Спарсіт могла б скільки завгодно стежити за його виразом, аби тільки захотіла.

— Я почуваю велику симпатію до пана Гартгауса, — сказала вона. — А втім, не тільки я. Ви не знаєте, чи скоро ми його побачимо знову, пане Томе?

— Та я, мабуть, побачу його не пізніш як завтра, — відповіло щеня.

— Чудово! — вигукнула зраділо пані Спарсіт.

— Ми з ним домовилися, що я стріну його ввечері на вокзалі, — сказав Том, — а тоді, мабуть, разом пообідаємо.