Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран

Трохим?

Сафран (стоячи під пилом, який сиплеться I балок, намагаючись дотягнутися губами до карамельного вушка дівчини-циганки). На музику немає в тебе часу? (Але насправді він хотів сказати: Ти ж знаєш, не такий вже я дурний.)

Шлойм В. Питаю вас, питаю вас, ну х то такий Трохим? Один зі смертних?

(На одному з дешевих місць крутиться і сміється автор п'єси. Він намагається побачити реакцію залу.)

Збезчещений лихвар Янкель Д. Не знаєм ми, що сталося вповні. Не будем поспішати.

Гальорка(шепіт-неприпустимий-в-тако-му-місці). Це неймовірно. Все це було зовсім не так.

Дівчинка-циганка(масажуючи мертву Сафранову руку своїми стегнами, погладжуючи його нечулий лікоть пальчиком, щипаючи). Тут жарко, не здається так тобі?

Шлойм В.(швидко роздягається і являє па публіку ненормально великий живіт, весь вкритий кільцями густого чорного волосся). Не дай дивитись їм. (Я дбаю не про них, про себе. Соромно мені.)

Сафран. Тут спека неймовірна.

Жалібниця Шанда(говорить до ШЛОЙМА, коли той виринає з-під води). Він там на самоті чи з жінкою, котрій багато років? (Але насправді вона намагається сказати: Після всього, що сталося, я все ще маю надію. Якщо не для себе, то, принаймні, для Трохима.)

Дівчинка-циганка(переплітаючи свої пальчики з мертвими пальцями Сафрана). То, може, йдем?

Сафран. Будь ласка, звісно.

Соф'ювка Н. Так, це були любовнії листи.

Дівчинка-циганка (з нетерпінням, з вогкістю між ніг). Ну, швидше, йдім.

Правостійний Рабин. Життя нехай трива перед обличчям смерті.

Сафран. О так.

(Музиканти готуються кінчати. Квартет скрипок налаштовується. Арфістка набирає дихання. Трубач, котрий насправді є гобоїстом, хрупає кісточками пальців. Ударники на роялі знають, що станеться далі. Диригентську паличку, котра насправді є різницьким ножем, піднято, немов скальпель.)

Збезчещений лихвар Янкель Д. (піднімаючи руки до небес, до техніків, які згори ставлять світ-ло). Можливо, варто нам про залишки подбати.

Сафран. О так.

(Починається музика. Прекрасна музика. Спершу вона тихенька. Немов шепіт. Жодна шпилька не впаде. Лише музика. Непомітно вона розростається. Виштовхує себе з могили тиші. Оркестрова яма сповнюється потом. Чекання. Приглушене брязкання тарілок. Вступають флейта й альт. Наближається крещендо. Смак адреналіну — іце після стількох вистав! А все, як вперше. Музика наростає, фінал.)

Гучний голос (із пристрастю). Близнючки закрили очі полами одягу свого батька. (ХАННА й КАНА закривають очі одягом.) їхній батько промовляє довгу й мудру молитву за немовля і його батьків (ПРАВОСТІЙНИЙ РАБИН дивиться на свої долоні й хитає головою, зображаючи молитву). Лице Янкеля вкрите сльозами І здригається від ридань (ЯНКЕЛЬ зображає ридання). Нам народилось немовля!

(Все. Світла гаснуть. Завіса опускається. ДІВЧИНА-ЦИГАНКА розсуває свої коліна. Аплодисменти перемежовуються з приглушеними розмовами. Актори готують сцену до нової дії. Проте музика все ще звучить. ДІВЧИНА-ЦИГАНКА веде САФРАНА за його безвольну руку геть із театру, через лабіринт брудних вуличок, попри ятки кондитерів біля старого цвинтаря, попід виноград, що звішується з потрісканого портика синагоги, через центральну площу містечка — на момент їх обох роз'єднує тінь від Сонячного Годинника, котрий саме фіксує завершення дня, — далі йдуть вздовж берега Броду, вздовж лінії, що поділяє с нім на єврейське та людське, входять підрозчепірені крони верб, сміливо занурюються в страхитливу сутінь під скелею, перетинають ріку по дерев'яному мосту…)

Дівчинка-циганка. Ти б хотів побачити щось, чого до того не бачив?

Сафран (з чесністю, раніше для нього незнаною). Хотів би. Хотів.

(…ідуть через зарослі диких чорниць та смородини, входять до скам'янілого лісу, якого САФРАН ще ніколи не бачив. ДІВЧИНА-ЦИГАНКА ставить САФРАНА під навіс клена, що скелею нависає над ними, бере його мертву руку в свої, дозволяючи кам'яним гілкам вкривати її сутінню ностальгії за всім на світі, шепоче щось йому на вухо [ту честь мав тільки мій дід і ніхто інший], вкладає його безвольну руку собі під спідницю й каже): Будь ласка, — (опускається на коліна): прошу тебе, — (всовує в себе його мертвий вказівний палець): о, так, — (крещендо): так, — (намацує своєю кольору карамелі рукою верхній ґудзик його сорочки, розкачується всім тілом): ще, — (вступає труба, вступають скрипки, б'ють тарілки, наростає грім литавр): о, так-так, — (вечоровий пейзаж поволі вкриває сутінь, нічне небо всотує темряву, наче губка, голови поволі хиляться набік): так, — (закриваються очі): будь ласка, — (розтуляються губи): так. (Диригент відкладає свою паличку, свій різницький ніж, свій скальпель, жезл Тори, всесвіт, пітьма.)

***

12 грудня 1997

Дорогий Джонатан,

Вітання з України. Я тільки шо отримав твого листа й перечитав його багато разів, не рахуючи тих частин, які я ше й окремо читав Ігорчику. (Я сповіщав тебе, шо й він читає твій роман синхронно зі мною? Я його для нього перекладаю, а також виступаю твоїм редактором.) Нічого не можу сказати, крім того, шо твої нові епізоди нам обом сподобалися. Все це речі, про які ми можемо роздумувати й говорити. Ми так само можемо й над написаним тобою посміятися, а це саме те, чого нам зараз дуже бракує.

Я повинен багато про шо поінформувати тебе, Джонатан, але от все ніяк не найду відповідної манери висловлювання. Я би бажав постійно інформувати тебе про Ігорчика і про те, який він суперовий брат, а ше — про Маму, яка дуже-пре-дуже скромна, як я тобі вже багато разів писав, але незважаючи на це, вона дуже добра і, незважаючи на це — вона моя Мама. Може, я малюю її зовсім не тими фарбами, якими мусив би намалювати. Хотів би повідомити тобі про свого Дєда, який тільки то і робить, шо годинами дивиться ящик, і про те, шо він тепер не може дивитися мені в очі, а весь час дивиться кудись удалину за моєю спиною. Хотів би розказати тобі й про свого Батька, і про те, шо я зовсім не жартував, коли говорив, шо якби не був таким боягузом, то напостійно викинув би його зі свого життя. Я би бажав розповідати тобі, шо значить бути мною, як я живу насправді, бо це якраз та штука, якої тобі бракує, до якої ти навіть на волосину не наблизився. Можливо, коли ти прочитаєш наступну частину моєї історії, то тобі більше стане все зрозуміло. Ця частина далася мені нелегкою працею, хоча я впевнений, шо подальші частини будуть ше труднішими. Я довго відкладав те, що мушу зробити — описати Дєда, який описує Гершля. Ти, звичайно, це помітиш. З того, як ти пишеш, я зробив багато розумних висновків, Джонатан. Перший урок в тому, шо немає значення, чи ти відкритий, чи делікатний, чи чесний. Треба просто бути собою. Я не міг повірити, шо твій Дєд був такою верткою особистістю, шо навіть займався розпустою із сестрою своєї жінки, та ше й у день весілля, та ше й стоячи, шо так само дуже винахідливо, сам знаєш чого. А потім іще спав зі старою жінкою, у якої все вже зовсім драглисте — про це далі взагалі мовчу. Як ти міг допустити таке і так написати про життя свого діда? А ти би міг написати все це, коли би він був живий? А якшо ні, тоді шо ж означає ця різниця?

Ага, я мушу ше дешо спитати про те, шо ти написав. Чого це жінки так люблять твого діда, за те шо в нього мертва рука? Може, вони люблять це, бо так їм здається, шо вони від нього сильніші? А може, вони просто співчувають йому і люблять тому, шо люблять співчувати? Може, вони люблять цю руку, тому шо вона нагадує їм про смерть? Питаю, бо сам не знаю.

До твоїх зауважень про те, як я пишу, у мене тільки одне зауваження. Відносно того, шо ти просив мене забрати ту частину розділу, де ти розповідаєш мені про свою бабку, — скажу тобі, шо це неможливо. Це може бути тільки тоді, якшо ти з мого рішення більше не будеш надсилати мені долари чи якшо ти скажеш всю валюту, вислану досі, повернути тобі назад. Правда, поспішу тебе завірити, шо моя історія буде виправдовувати кожен вкладений американський долар. Правда від нас страждає, як від кочових набігів, ти не знаходиш? Від нас обох. Ти вважаєш, шо нормально — це коли ми пишемо про речі так, як вони дійсно сталися? Якшо твоя відповідь "ні", то як же ти міг тоді написати все це і про Трохимбрід, і про свого діда, і чого тоді радив мені писати неправдиво? А якшо відповіси "так", тоді виникає ше одне питання: якшо ми таки робимо набіги на правду, то чого ж би нам не зробити історію кращою за життя? Мені здається, шо ми в історії подаємо все навіть гірше, ніж було насправді. Ми так пишемо про себе, шо часто виглядаємо в нашій історії дурнями, а сама наша поїздка, яка реально була дуже навіть благородною, виглядає якоюсь вже надто нормальною і навіть другосортною. Ми би могли написати, шо у твого діда було дві нормальні руки і шо він був вірним своїй дружині. Ми могли би дати Брід те, шо вона заслуговує, а не те, шо їй дісталося. Накінець, ми би могли навіть знайти Августину, Джонатан, і ти би сказав їй спасибі, а ми би з Дєдом її обійняли — все це було би перфектно, і красиво, і весело, і навіть повчально сумно, як ти того й хочеш. Можна навіть вписати в історію твою бабку. Ти ж би хотів цього, так же? А ше, от у мене яка думка, ми могли би вписати в історію і мого Дєда. Можливо, це тільки моя пропозиція, не більше, він би міг там врятувати твого дєда. Якраз він і міг би стати Августиною — ну, наприклад, ми би назвали його Август, або просто Алекс, якшо тебе це більше задовольняє. Думаю, шо нема ніяких рамок для того, яким прекрасним ми можемо змусити виглядати це життя.

З відкритим серцем, Олександр

Про те, шо ми побачили, коли побачили Трохимбрід, або Закоханість

"Я ніколи не їздила в них", — сказала жінка, про яку ми продовжували думати, як про Августину, хоча й знали, шо вона не Августина. Дєд на це голосно зареготав. "Що там такого веселого?" — запитав герой. "Вона ніколи не їздила в автомобілі". — "Що, справді?" — "Тут нема чого боятися", — сказав Дєд. Він відкрив для неї передні дверки й торкнувся рукою сидіння, демонструючи, шо в ньому нема нічого поганого. Нікому і в голову не прийшло оскаржувати її право сидіти спереду, і не тільки тому, шо вона була дуже літня жінка і багато чого пережила, а тому, шо вона вперше їхала автомобілем, а всі ж знають, шо коло шофера місце найзручніше.