Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

Констеблі перезирнулися. Містер Напкінс раптом пополотнів. Чи гризоти сумління не примусили Піквіка викрити якусь таємничу змову? Мабуть, тут йдеться про замах на його життя? Жахні картини поставали в його уяві.

Глянувши знову на містера Піквіка, суддя поманив до себе Джінкса.

— Як ви ставитесь до цього прохання, містер Джінкс? — пошепки спитав містер Напкінс.

Містер Джінкс, не знаючи точно, як він ставиться до цього, і боячись невдалою відповіддю образити суддю, двозначно усміхнувся, підняв угору кутки губ і похитав головою.

— Містер Джінкс, — сказав суддя, — ви осел!

На це миле зауваження містер Джінкс усміхнувся ще двозначніше і знову сів на своє місце.

Містер Напкінс вагався кілька секунд, а потім підвівся з крісла і жестом запросив містера Піквіка і Сема до маленької кімнати, що межувала з залою засідань. Вказавши містерові Піквіку на дальший кінець кімнати і поклавши руку на ручку напіводчинених дверей (на той випадок, якби вони почали ворожі дії), містер Напкінс виявив готовість вислухати перше-ліпше повідомлення.

— Я почну відразу, — сказав містер Піквік. — Тут ідеться про вас і вашу честь. Я маю всі підстави гадати, що в своєму домі ви приймаєте великого шахрая.

— Двох шахраїв, — перебив Сем. — Ще один з них — малиновий — неприродно багато плаче й неймовірний негідник до того.

— Сем, — сказав містер Піквік, — коли я збираюсь порозумітися з цим джентльменом, ви повинні стримувати ваші почуття.

— Дуже шкодую, сер, — відповів містер Веллер,— але, думаючи про цього Джоба, я не можу не відкрити клапан на дюйм чи два.

— Одне слово, сер,— сказав містер Піквік,— чи не помиляється мій слуга, підозрюючи, що такий капітан Фіц-Маршал часто буває у вас? Я питаю це тому,— пояснив містер Піквік, спостерігши, що містер Напкінс образився й хоче заперечувати, — я питаю це тому, що, коли його здогад правильний, я знаю цю особу, як...

— Тихо, тихо! — застеріг суддя й щільно зачинив двері, — знаєте його за кого, сер?

— За безпринципного авантюрника; нечесну особу що обдирає суспільство й обдурює легковірних людей найнахабнішим, найзухвалішим і найпідлішим способом, сер! — розпалився містер Піквік.

— Боже милий! — скрикнув містер Напкінс, ввесь почервонівши і раптом змінивши тон. — Що ви кажете, містер...?

— Піквік, — підказав Сем.

— Піквік, — повторив суддя. — Сідайте, прошу. Невже ж це правда? Капітан Фіц-Маршал...

— Не називайте його ні капітаном, ні Фіц-Маршалем, — сказав Сем. — Він ні те, ні друге. Він просто — мандрівний актор, Джінгл на ймення. А якщо лис носив колись малинову ліврею, то де, напевно, був Джоб Тротер;

— Цілком правильно, сер, — ствердив містер Піквік, відповідаючи на здивований погляд судді. — І я приїхав сюди виключно для того, щоб викрити особу, про яку ми говоримо.

І містер Піквік почав виливати в настрахане вухо містера Напкінса скорочене оповідання про жахливі вчинки містера Джінгла. Він переказав, як уперше здибався з містером Джінглем; як той утік з міс Вордл,— як легко, з грошових міркувань, зрікся леді; як нічного часу заманив його в садок пансіону і як він, містер Піквік, поставив собі за мету виявити справжнє ім'я й фах цього ошуканця.

В міру того, як оповідання посувалося вперед, кров приливала до самих кінчиків вух містера Напкінса. Він підчепив капітана на перегонах у сусідньому городку. Зачаровані довгим списком його аристократичних знайомих, його незліченними подорожами та його великопанськими манерами, місис Напкінс і міс Напкінс носилися з капітаном Фіц-Маршалем і вихваляли його в своєму виборному товаристві так, що їхні найсердечніші друзі, місис та міс Поркенгеми і містер Сідні Поркенгем, мало не луснули з заздрості. І після всього того чути тепер, що він — пройдисвіт, мандрівний комедіант і якщо не зовсім шахрай, то щось дуже близьке до того! Праведне небо! Що казатимуть Поркенгеми? Як радітиме Сідні Поркенгем, коли довідається, що його зміняли на такого суперника! Як дивитиметься він, Напкінс, в очі старому Поркенгемові на наступній судовій сесії? І який то буде козир для супротивної йому партії, коли ця історія набуде розголосу!

— А проте, — по довгій паузі сказав містер Напкінс, враз відживши, — кінець-кінцем — це тільки плітки. Капітан Фіц-Маршал — чарівна людина і тому має багато ворогів. Які докази можете ви навести, щоб ствердити свої слова?

— Зведіть нас віч-на-віч, — запропонував містер Піквік. — Я тільки цього й хочу і прошу. Поставте його на зводини зі мною і з моїми приятелями. Дальших доказів ви не потребуватимете.

— Ну, що ж, — погодився містер Напкінс, — це дуже легко зробити. Він буде в нас сьогодні ввечері, так що можна буде уникнути розголосу... в інтересах самого молодого чоловіка, розуміється. До того ж я встигну тоді й порадитись з місис Напкінс... в загальних рисах, ясна річ. Але, в кожному разі, перед тим як починати будьщо, ми мусимо кінчити вашу справу. Ходім, прошу, назад у залу засідань, сер.

Вони вийшли в сусідню кімнату.

— Грамер! — загрозливо крикнув суддя.

— Ваша честь! — озвався той з усмішкою улюбленця.

— Ідіть сюди, сер, — поважно промовив суддя, — і щоб я не бачив більше отих легковажних усмішок. Вони — просто непристойні, та, запевняю вас, вам і сміятись нема чого. Що, ваші свідчення були правдиві? Будьте тільки обережні, попереджаю, сер.

— Ваша честь, — пробелькотів Грамер, — я...

— А, ви вже замішалися! — перебив його суддя. — Ви бачили, як він замішався, містер Джінкс?

— Звичайно, сер, — відповів Джінкс.

— Тепер повторіть ваші свідчення і, знову кажу, будьте обережні. Запишіть ще раз його свідчення, містер Джінкс.

Безталанний Грамер став повторювати судді свої свідчення. Але між тим, що записував містер Джінкс, і тим, як сприймав його слова суддя, була величезна різниця. Грамер завжди заікався, а тепер, хвилюючись, став заікатись ще дужче; він почав плутатися і зайшов у таку безвихідь і в такі суперечності, що містер Напкінс заявив: він не вірить йому. Вирок було скасовано, і містер Джінкс вмить знайшов двох поручителів. По закінченні всіх формальностей містера Грамера ганебно вислали з кімнати — яскравий зразок непевності фортуни людської й несталості ласки великих людей.

Коли містер Напкінс розповів своїй дружині й доньці все, що чув від містера Піквіка, місис Напкінс зараз же пригадала, що вона завжди ждала чогось подібного і що попереджала про це чоловіка; що її порад ніколи не слухають; що вона не розуміє, за кого саме вважає її містер Напкінс і таке інше.

— І подумати тільки, як мене одурено! — бідкалась міс Напкінс, видавлюючи з кожного ока по сльозі невеликого розміру.

— Мусиш дякувати своєму татові, серденько, — сказала місис Напкінс. — Як просила я цю людину розвідатись про рідню капітана! Скільки разів благала вжити рішучих заходів! А тепер, я певна, нам ніхто не повірить; ніхто!

— Але, моя голубко... — почав був містер Напкінс.

— Не смійте звертатись до мене, ви, гидке створіння! — скрикнула леді. — Не смійте!

— Рибонько моя, — заспокоював її містер Напкінс,— адже ти сама з прихильністю ставилась до капітана Фіц-Маршала. Ти ж раз-у-раз запрошувала його до нас і не втрачала нагоди вводити його і в інші родини.

— Не казала я тобі, Генріето, — звернулась до дочки місис Напкінс, — не казала я, що він у всьому винуватитиме мене? Не казала? — і місис Напкінс зайшлась плачем.

— О, папа! — скрикнула докірливо міс Напкінс і собі заридала.

— Йому мало, що він зробив нас посміховищем усього міста. Він хоче ще всю вину скинути на мене, — обурювалась місис Напкінс.

— Як тепер з'явимось ми на люди? — сказала міс Напкінс.

— Як будемо дивитись на Поркенгемів? — ридала місис Напкінс.

— Або на Грігсів, — плакала міс Напкінс.

— Або на Сламітавкінсів, — вмивалася слізьми місис Напкінс. — Але хіба ж це обходить твого батька? Яке йому до того діло? — І на таку жахливу думку місис Напкінс заридала ще ревніше, а міс Напкінс вторувала їй.

Сльози з очей місис Напкінс виливалися рікою, доки вона встигла обміркувати трохи становище й вирішити, що найкраще було б запросити до них містера Піквіка з приятелями і дати їм змогу побачити капітана. Якби виявилось, що Піквік каже правду, капітана можна буде випроводити з дому без ніякого шуму, а Поркенгемам пояснити зникнення молодого чоловіка тим, що його викликано до королівського двору або призначено на генерал-губернатора в Сієра-Леоні чи на Бермудських островах, чи в одній із тих чарівних місцевостей, звідки європейці, приваблені цілющим підсонням, не хочуть повертатися.

Місис Напкінс витерла сльози, міс Напкінс витерла свої, а містер Напкінс був дуже задоволений, що все влаштувалося так, як хотіла місис Напкінс. Містера Піквіка з приятелями, після того, як вони знищили сліди недавніх сутичок, було запрошено до дам, а далі й на обід. Містера Веллера, в якому досвідчене око судді за півгодини викрило одного з найсимпатичніших хлопців у світі, віддали під спеціальний догляд містера Мазла, і той, виконуючи наказ місис Напкінс, повів Сема вниз на кухню.

— А багато у вас дам? — спитав Сем дорогою.

— На кухні тільки двоє,— відповів містер Мазл,— куховарка й покоївка. Є в нас ще хлопець для чорної роботи та дівчинка, але вони обідають у пральні.

— В пральні! Чому ж це так? — здивувався містер Веллер.

— Спершу, коли вони тільки прийшли, ми пробували садовити їх за наш стіл, а потім не витримали. У дівчини надзвичайно вульгарні манери, а хлопець так сопе, що їсти разом із ним просто неможливо.

— Ач, мале порося! — зауважив містер Веллер.

— О, прямо жах! Оце найгірше в службі на провінції. Молодь тут завжди дикуни якісь. Сюди прошу, містер Веллер, — містер Мазл дуже ввічливо ввів Сема в кухню.

— Мері, — сказав містер Мазл гарненькій покоївці,— це — містер Веллер. Пан просить прийняти його якнайкраще.

— І ваш пан — мастак у цій справі, як я бачу,— вклонився містер Веллер, кидаючи на Мері захоплений погляд, — знав куди мене послати.

— Ах, який ви, містер Веллер! — зашарілась Мері.

— Ніколи такого ще не бачила! — скрикнула куховарка.

— Вибачте, куховарко, — сказав містер Мазл, — я вас і не помітив. Дозвольте відрекомендувати вас, містер Веллер.

Всі сіли до столу. Невимушені манери й розмовні таланти містера Веллера так зачарували його нових знайомих, що вже на половині обіду вони були сердечними приятелями і в усіх подробицях знали про злочинну поведінку Джоба Тротера.

Дружні розмови та веселощі були саме в розпалі, коли біля садової хвіртки задеренчав дзвоник, а незабаром двері на кухню відчинились, і в кімнату ступив не хто інший, як Джоб Тротер.

Ми сказали "ступив", але на цей раз ми висловились не зовсім точно.