Українська література » Зарубіжна література » Повернення Тарзана - Барроуз Едгар Райс

Повернення Тарзана - Барроуз Едгар Райс

Читаємо онлайн Повернення Тарзана - Барроуз Едгар Райс

Спускатися її крутосхилом було досить важко і небезпечно, навіть для Тарзана. Та одначе він врешті опинився внизу і ступив на м'яку землю долини. Тоді, не озираючись на Опар. повернувся обличчям до гір і підтюпцем побіг уздовж долини.

Вже світало, коли він досягнув плоскогір'я на його західному кінці. Далеко внизу він помітив струмінь диму, який підіймався з лісу біля підніжжя гір.

— Люди! — прошепотів він. — Шукати мене вирушило п'ятдесят чоловіків. Невже це вони?

Він швидко спустився з гори і побіг вузьким яром до лісу.

Він дійшов до галявини, яка була метрів за триста від того місця, звідки здіймалася тонка блакитна цівка диму, видерся на дерево і далі рухався по гілках дуже обережно, аж врешті побачив під собою нашвидку зроблену "бому". У ній півсотні його чорношкірих вазирі сиділи навпочіпки довкола малесеньких вогнищ.

Він звернувся до них їхньою мовою:

— Встаньте, діти мої, і вітайте свого вождя!

Не знаючи, чи тікати, чи лишатись на місці, вояки підхопилися з криками подиву й страху. Тоді Тарзан зістрибнув з гілки, на якій сидів, просто в середину натовпу. Коли чорношкірі врешті переконалися, що перед ними їхній цар, справжній, а не його дух, то їхня радість не мала меж.

— Ми виявилися боягузами, о Вазирі! — вигукнув Бузулі. — Ми втекли і кинули тебе напризволяще. Але коли наш переляк минув, ми поклялися повернутися, щоб урятувати тебе або принаймні помститися твоїм убивцям. Ми щойно знову зібралися перейти гору й долину, щоб дістатися у страшне місто.

— Діти мої, чи ви не бачили, як п'ятдесят бридких людей пройшло з гори у ліс? — запитав Тарзан.

— Бачили, Вазирі, — відповів Бузулі. — Вони пройшли повз нас вчора надвечір, саме тоді, коли ми збиралися вертатися по тебе. Але вони зовсім не вміють ходити в лісі. Ми за два кілометри чули, як вони йдуть, а що ми були зайняті важливішими справами, то відійшли в глиб лісу і дали їм пройти. Вони йшли швидко, дибаючи на коротких ногах, а деякі з них подеколи бігли навкарачках, як горили. Так, Вазирі, вони справді страшні люди.

Тарзан розповів вазирі про свої пригоди та про жовтий метал, який знайшов, і запропонував уночі повернутися в Опар і взяти зі скарбниці, скільки можна підняти. Вояки не вагаючись погодилися йти з ним. Отже, щойно над пустельною долиною Опара запанував присмерк, весь загін, легко торкаючись сухої і твердої землі, побіг до велетенського каменя, який височів на скелі перед містом.

Хоч як важко було спускатися крутосхилом, проте невдовзі Тарзан зрозумів, що ще важче, ба майже неможливо буде змусити чорношкірих піднятися на цю гору. Одначе, доклавши неймовірних зусиль, Тарзан зробив і це. Він сполучив десять списів один до одного, прив'язав кінець цього незвичайного ланцюга до свого пояса і виліз на вершину.

Потім він по одному втягнув своїх чорношкірих, і так весь загін виліз на гору. Тарзан негайно повів вояків у скарбницю і наказав кожному взяти два зливки, вага яких складала близько тридцяти кілограмів.

Опівночі загін, був уже біля підніжжя велетенського каменя, але дістатися до гір їм вдалося не раніше полудня, оскільки важкий вантаж утруднював їхній рух. Зворотний шлях додому також був повільний, тому що горді вояки не звикли носити вантажі. Одначе вони слухняно несли вантаж, — через тридцять днів загін досяг рідної землі.

Від кордонів Тарзан, замість того щоб вирушити на північний захід у напрямку селища, повів свій загін майже просто на захід. Потім на ранок тридцять третього дня він наказав їм залишити табір і йти додому, лишаючи золото там, де вони його склали напередодні ввечері.

— А ти, Вазирі? — спитали вони.

— Я пробуду тут ще кілька днів, діти мої, — сказав він, — а ви покваптеся до ваших жінок та дітей.

Після того як вазирі пішли, Тарзан узяв два злитки, вистрибнув на дерево і швидко побіг гілками. Внизу під деревами були непролазні чагарникові хащі і густа трава, але метрів через сімдесят це закінчилося і перед Тарзаном з'явила ся кругла галявина, краї якої наче охороняли велетенські дерева. Посеред цього природного амфітеатру височів невеликий плаский пагорб із втоптаної землі.

Вже сотні разів Тарзан відвідував це усамітнене місце, так обплутане чагарником та ліанами, що навіть леопард Шіта не міг протиснутися тут своїм гнучким тілом. Сам Тантор, незважаючи на свою велетенську силу, не в змозі був розтоптати перепону, яка охороняла місце ради Великих мавп від усіх інших мешканців джунглів, окрім найбезпевинніших.

П'ятдесят разів Тарзан пробирався туди й назад, доки переніс усі зливки на галявину. Потім дістав із дупла старого, розбитого блискавкою дерева ту саму лопату, якою він колись викопав скриню професора Архімеда К. Портера.

Цією лопатою він викопав довгий рівчак, у якому сховав скарб, що його принесли вояки із забутої скарбниці міста Опар.

Цю ніч він перебув на галявині, а наступного ранку вдосвіта вирушив подивитися на хатину, перш ніж повернутися до вазирі. Він побачив, що там усе так, як і раніше, й вирушив у джунглі на полювання, сподіваючись принести здобич на галявину, щоб спокійно поїсти і добре виспатись.

Він довго ходив і нарешті пройшов кілометрів десять на південь від своєї хатини.

Він дійшов до берега чималої річки, що впадала в море, і пішов проти її течії. Не встиг він пройти й півкілометра, як його нюх відчув той особливий запах, який непокоїть усіх мешканців джунглів, — залах людини.

Вітер віяв з океану, і через це Тарзан знав, що власники запаху були на захід від нього. Крім людської присутності, Тарзан відчув також присутність Нуми. Людина і лев! "Треба поспішити, — подумав Тарзан, який упізнав запах білих. — Нума, певно, вийшов на полювання".

Він пройшов по гілках дерев до галявини і побачив вкляклу жінку, яка молилася, а перед нею якогось чоловіка, дикого і первісного на вигляд, який затулив обличчя руками. Позаду чоловіка був старий шолудивий лев, що повільно йшов до легкої здобичі. Обличчя чоловік закривав, а жінка схилила голову, тому він не міг роздивитися рис їхніх облич.

Нума вже приготувався до стрибка. Не можна було гаяти ані хвилини. Ніколи було навіть зняти з плеча лук і покласти на тятиву смертоносну, отруєну стрілу, яка б уп'ялася в жовту шкіру. Заколоти звіра ножем також було неможливо, бо Тарзан стояв надто далеко від нього. Надія була лише одна, єдина можливість — і дії Тарзана були блискавичні.

Засмагла рука відвелася — великий спис на мить завмер над плечем велетня, — потім могутня рука випросталася, смертоносна зброя пролетіла крізь листя і пробила серце лева, який уже стрибнув. Без звуку той упав мертвий біля самих ніг своїх сподіваних жертв.

Близько хвилини чоловік і жінка стояли нерухомо. Потім жінка розплющила очі і з подивом побачила позаду свого товариша тіло вбитого звіра. Вона підвела голову. Побачивши це прекрасне обличчя, Тарзан закляк. Невже він збожеволів? Невже це жінка, яку він так палко кохав? Так, у цьому не могло бути жодного сумніву.

Потім жінка підвелася, а чоловік підійшов і поцілував її.

Раптом червона пелена заслала Тарзанові погляд, йому захотілося вбивати. На засмаглій шкірі чола багряною плямою виступив старий шрам.

Його обличчя набуло страшного виразу, і він поклав отруєну стрілу на тятиву лука. В його сірих очах палав злий вогник. Він цілився в спину англійцеві, який нічого не підозрював.

На мить його погляд пробіг гладенькою стрілою, і він сильно напнув тятиву, щоб смертоносна зброя дістала до серця того, в кого він цілився.

Але він не зробив цього останнього руху. Вістря стріли повільно опустилося, тятива ослабнула, шрам на чолі зблід.

Тарзан, годованець Великих мавп, повернув, сумно схиливши голову, крізь джунглі до селища вазирі.

23

П'ЯТДЕСЯТ ПОТВОРНИХ ЛЮДЕЙ

Джейн Портер та Вільям Сесіль Клейтон довго стояли і мовчки дивилися на тіло звіра, здобиччю якого вони ледь не стали.

Молода дівчина першою порушила мовчання, яке запанувало після того, як вона все сказала.

— Хто б це міг бути? — прошепотіла вона.

— Бог його знає! — відповів Клейтон.

— Якщо це друг, то чому він не з'являється? — казала далі Джейн. — Мені здається, його слід покликати, щоб подякувати.

Клейтон машинально виконав її прохання, але відповіді не було.

Джейн Портер здригнулася.

— Дикі джунглі, — прошепотіла вона. — Страшні джунглі. Тут навіть дружелюбність страшна.

— Вернімось в курінь, — сказав Клейтон, — вам там буде безпечніше. Адже я не можу захистити вас. — гірко додав він.

— Не кажіть цього, Вільяме, — похопилася вона, бо й сама страждала від усвідомлення образи, якої завдали її слова Клейтонові. — Ви зробили усе, що могли. Ви завжди діяли шляхетно, самовіддано й хоробро. Ви не винні в тому, що ви не надлюдина. Я знаю лише одну людину, яка могла б зробити більше за вас. Хвилювання після пережитого страху завадило мені підшукати потрібні слова. Але я зовсім не хотіла образити вас. Я лише хочу, щоб ми обоє вповні усвідомили, що я не можу бути вашою дружиною, такий шлюб був би злочином.

— Схоже, я зрозумів вас, — відповів він. — Не будемо про це більше говорити. Принаймні доти, доки повернемося до колишніх умов життя.

Наступного дня Тюранові стало гірше. Він майже безперестанку марив. Йому нічим не можна було допомогти. Втім, Клейтонові не дуже і хотілося щось робити. Через дівчину він остерігався росіянина і в глибині душі сподівався, що той помре. Думка про те, що коли з ним щось трапиться, то Джейн цілком залежатиме від цієї тварини, непокоїла його більше, ніж думка про неминучу загибель, яка її чекає, якщо вона лишиться сама поблизу цього жорстокого лісу.

Англієць вийняв важкого списа з тіла лева, і коли вранці вирушив на полювання, то почував себе впевненіше, ніж будь-коли від часу своєї появи на пустельному березі. Тепер він міг відійти від куреня далі.

Щоб не слухати безладної, божевільної маячні росіянина, Джейн спустилася додолу до підніжжя дерева — далі відходити вона не зважувалась. Вона сіла на землі, поблизу грубо збитої драбини, яку Клейтон змайстрував для неї, і стала дивитися на море, не гублячи надії, що вдалині з'явиться якийсь корабель.

Вона сиділа спиною до лісу і тому не могла бачити, як заворушилася трава і в ній з'явилося обличчя дикуна. Маленькі червонясті близько посаджені очиці уважно оглядали її і водночас зиркали на берег і довкола, переконуючись, чи немає поблизу ще когось.

Невдовзі з'явилася друга голова, за нею — третя, потім четверта… Хворий у курені щось мовив у маячні, і голови зникли так само раптово й нечутно, як і з'явилися.

Відгуки про книгу Повернення Тарзана - Барроуз Едгар Райс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: