Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль

— Що ж ви йому передали б, капітанові Марсенею? Я думаю, що-небудь в такому роді: "Джейн Бакстон"...

— Пробачте, — перебила Джейн, — капітан Марсеней знає мене під прізвищем Морна.

— Це не має ніякого значення, телеграма все одно не дійде, але поставимо "Морна". Я телеграфую: "Рятуйте Джейн Морна, ув’язнену в Блекленді"... — Тут Марсель Камаре на мить спинився. — Оскільки ж Блекленд невідомий нікому на світі, я додаю, щоб уточнити: "...широта північна, п’ятнадцять градусів п’ятдесят мінут, довгота..." — Марсель Камаре раптом підвівся. — Он як! Гаррі Кіллер відрізав струм.

Гості Камаре оточили його, нічого не розуміючи.

— Як я вже вам казав, — пояснив він, — ми одержуємо енергію від гідроелектростанції. От Гаррі Кіллер і відрізав нас від неї.

— Але ж, коли так, то й машини спиняться! — сказав доктор Шатонней.

— Вони вже спинилися, — відповів Камаре.

— А "оси"?

— Вони, без сумніву, вже впали.

— То Гаррі Кіллер зможе їх захопити! — вигукнула Джейн Бакстон.

— Навряд, — відповів інженер. — Давайте зійдемо на башту, і ви побачите, що становище від цього не зміниться.

Вони швидко піднялися нагору і ввійшли в циклоскоп. Перед їх очима одразу постала зовнішня сторона стіни з оточуючим її ровом, в якому нерухомо лежали "оси".

На еспланаді лунали тріумфальні вигуки Веселих хлопців. Вони уже відновили атаку. Багато стрибало в рів, наміряючись розправитися з мертвими "осами", які завдали їм такого страху. Та ледве доторкнувшися до цих апаратів, вони з жахом відскакували і намагались вибратися з рову. Проте жодному це не вдалося, всі попадали на дно і більше не ворушились.

— Ламаного гроша не дав би я за їхні шкури, — холодно промовив Марсель Камаре. — Адже я, розуміється, все це передбачив і вжив своїх заходів. Відрізавши струм зі станції, Гаррі Кіллер тим самим привів у дію пристосування, завдяки якому в рів вилилася із спеціальних сосудів зріджена вуглекислота, що там одразу ж перетворилася на газ. Цей газ важчий за повітря, отже, він залишився в рові, і ті, хто там опинився, повинні задихнутись.

— Бідолашні! — зітхнула Джейн Бакстон.

— Тим гірше для них, — зауважив на це Камаре. — Я нічим не можу їм допомогти. Що ж до машин, то я подбав і про них. Усе підготовлено для того, щоб замінити електричний струм рідким повітрям, якого я маю невичерпний заттас. І ось це здійснено, і машини починають діяти. "Оси" знов піднімуться в повітря.

І справді, гвинти "ос" знов шалено закрутилися, і ці апарати продовжували свій рух у повітрі, а натовп Веселих хлопців відступив до палацу, кидаючи напризволяще тих, хто застряг у рові.

Марсель Камаре обернувся до своїх гостей. Вигляд у нього був якийсь неспокійний, навіть схвильований, і в очах знов і знов спалахував лиховісний блиск.

— По-моєму, ми можемо спати спокійно, — сказав він з простодушною гордістю.

VIII. ПОКЛИК В ЕФІРІ

Капітан П’ер Марсеней щиро сумував, розстаючися з експедицією Барсака і особливо з молодою дівчиною, яка йому була відома як Джейн Морна. Проте він вирушив у путь без тіні вагання і, виконуючи наказ, прибув у Сегу-Сікоро прискореним маршем. Капітан Марсеней був передусім солдатом, а професія військового прекрасна саме цим цілковитим самозреченням і безвідмовним виконанням свого обов’язку, мета якого не завжди буває ясною, але за яким невідступно стоїть думка про батьківщину.

Проте, хоч як він поспішав, минуло дев’ять днів, поки були пройдені чотириста п’ятдесят кілометрів, що відділяли його від Сегу-Сікоро, куди загін прибув 22 лютого пізно ввечері. І тільки наступного ранку Марсеней з’явився до військового коменданта, полковника Сержіна, і вручив йому наказ полковника Сент-Обана.

Полковник Сержін перечитав цей наказ три рази підряд, і з кожним разом його здивування все зростало.

— Чудернацька комбінація! — промовив він нарешті. — Посилати за людьми в Сікассо, щоб переправити їх у Тімбукту!.. Просто неймовірно!

— То вас не попередили про наше прибуття, пане полковнику? — спитав капітан Марсеней.

— Абсолютно.

— Лейтенант, який передав мені цей наказ, казав, що в Тімбукту неспокійно, серед туарегів ауелімміденів заворушення, яке набирає загрозливого характеру.

— Вперше чую. Не далі як учора капітан Пейрон був тут, по дорозі з Тімбукту в Дакар. Виїхав того ж дня. Він ні словом про це не згадував.

Капітан Марсенеи міг тільки жестом показати, що не він за це відповідає.

— Ваша правда, капітане, — погодився полковник Сержін. — Наша справа маленька. Ось наказ, і треба його виконувати. Але я просто не уявляю, чорт забирай, коли ви зможете виїхати!

І справді, дуже нелегко було підготувати цю несподівану експедицію. Більше восьми днів пішло на те, щоб знайти достатню кількість транспортних засобів і провізії та розмістити коней, які за наказом мали залишитися в Сегу-Сікоро. Тільки 2 березня капітан Марсенеи зміг нарешті посадити свій загін на судна і вирушити вниз по Нігеру.

Подорож в кінці посушливого сезону ускладнювалась мілководністю. Минуло ще два довгих тижні, і тільки 17 березня колишня охорона експедиції Барсака висадилася нарешті в порті Кабара, за п’ятнадцять кілометрів від Тімбукту.

Коли капітан Марсеней з’явився до коменданта Тімбукту полковника Аллегра, той виявив не менше здивування, ніж полковник Сержін. Він запевнив, що в цьому районі немає ніяких заворушень, що він ніколи не просив підкріплень і йому абсолютно незрозуміло, навіщо полковник Сент-Обан без попередження посилає йому сто чоловік, які йому зовсім непотрібні.

Це починало ставати дивним, і капітан Марсеней мимоволі подумав, що він, можливо, став жертвою спритної фальшивки. Але навіщо це було зроблено? З якою метою? Відповідь напрошувалася сама собою: щоб знищити обеззброєну експедицію Барсака. Капітан Марсеней переживав глибоку тривогу, тим більше, що небезпека загрожувала і Джейн Морна, спогад про яку він завжди носив у своєму серці.

Його побоювання посилювало й те, що і в Тімбукту, як і в Сегу-Сікоро, він не міг зібрати ніяких відомостей про лейтенанта Лакура. Ніхто його не знав. Більше того — ніхто ніколи не чув ні про який загін суданських волонтерів, хоч саме такий вираз вжив полковник Сент-Обан у своєму наказі.

Проте цей наказ після найретельнішої перевірки було низнано за всіма ознаками справжнім, і тому він лишався в силі. Капітана Марсенея і його людей розквартирували, а наказ полковника Сент-Обана надіслали єдиній особі, яка могла сказати, підроблений він, чи ні — самому полковникові. Та відстань від Тімбукту до Баммако — тисяча кілометрів туди і стільки ж назад, отже, мало минути чимало часу, поки прибуде відповідь.

Капітанові Марсенею, нічим не зайнятому і охопленому тривогою в його непевному становищі, цей час здався б особливо довгим, але, на щастя, в кінці березня доля йому усміхнулась: приїхав капітан Перріньї, його товариш по Сен-Сірському училищу і один з кращих друзів. Обоє були дуже раді побачитись, і час для капітана почав минати швидше.

Коли він поділився з другом своїми турботами, той став його заспокоювати. На думку Перріньї, трудно було допустити, що наказ підроблений. Лейтенант Лакур міг просто неправильно зрозуміти причини такого розпорядження полковника Сент-Обана. Що ж до непоінформованості полковника Аллегра, то розпорядження, адресоване йому, могло в цьому новому, допіру створеному районі загубитись у дорозі.

Капітан Перріньї прибув у Тімбукту на два роки і привіз з собою цілу купу ящиків, які його друг допомагав йому розпаковувати. Майже всі вони були наповнені лабораторним обладнанням. І справді, якби не мундир, Перріньї сміливо можна було б назвати вченим. Він пристрасно захоплювався наукою, був у курсі всіх найновітніших досягнень її, особливо всього, так або інакше зв’язаного з еле.ктрикою. Їхня дружба являла спілку дослідницького хисту в особі Перріньї з діяльним началом в особі Марсенея. Різниця в нахилах часто призводила до дружніх суперечок. Вони жартома називали один одного "старим бібліотечним пацюком" і "кривою шаблюкою" тощо. Але все це, зрозуміло, не заважало Марсенеєві бути людиною розвиненою й освіченою, а Перріньї справним і хоробрим офіцером.

Через кілька днів після приїзду друга капітан Марсеней застав його у дворі будинку, де він оселився, за монтуванням чергового апарата.

— Ти прийшов дуже вчасно! — вигукнув Перріньї, побачивши Марсенея. — Я тобі зараз покажу щось дуже цікаве.

— Оце? — спитав Марсеней, вказуючи на апарат, який складався з двох електричних батарей, електромагнітів, маленької скляної трубочки, наповненої металічними ошурками, і мідного прута, який стирчав угору на кілька метрів.

— Еге ж, — відповів Перріньї. — Оця забавка, яку ти тут бачиш, — казковий винахід. Це телеграфний приймальний апарат, але не звичайного телеграфу, а бездротового, зрозумів?

— Про це вже кілька років ідуть розмови, — сказав Марсеней, зацікавившись. — Виходить, проблема розв’язана?

— Ще й як! — вигукнув Перріньї. — Так, на земній кулі знайшлося двоє людей, які одночасно підійшли до її розв’язання. Один, італієць Марконі , знайшов спосіб передавати в простір так звані хвилі Герца... Чи ти чув коли, солдатня, що воно за штука?

— Так, так, — сказав Марсеней. — Учив у школі. Про Марконі говорили, ще коли я був у Франції. Ну, а другий винахідник хто?

— Один французький фізик, Бранлі. Він сконструював приймальний апарат, справжнє чудо винахідливості по простоті.

— І апарат, який я оце бачу?..

— Він і є. Бранлі помітив, що залізні ошурки, які за звичайних умов погано проводять електрику, стають хорошим провідником під дією хвиль Герца. Ці хвилі надають ошуркам силу взаємного тяжіння і збільшують їхнє зчеплення. Бачиш оцю трубочку?

— Ну, бачу.

— Це когерер, або інакше детектор. Ця трубка з залізними ошурками включена в ланцюг звичайної батареї — ось цієї. Трубка поганий провідник, а тому ланцюг розірваний, і струм від батареї не проходить по ланцюгу. Ти зрозумів?

— Так, кажи далі.

— Отже, коли приходить хвиля Герца, її вловлює оцей мідний прут, що зветься антеною. Трубка, яка з’єднана з ним, стає тоді провідником, ланцюг замикається, і струм від батареї проходить по ньому. Ти розумієш, кровопивець?

— Так, очкастий старигань. Продовжуй.

— Тут у справу втручається ваш покірний слуга.