Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль

Утікачі побачили, що стоять у порожній кімнаті із склепінням, очевидно, якомусь вестибюлі.

Марсель Камаре розчинив двері, за якими починалися сходи, і сказав дуже просто, даючи дорогу:

— Прошу вас, ввійдіть!

VI. МАРСЕЛЬ КАМАРЕ

Вражені його ввічливістю, такою несподіваною за даних умов, шестеро європейців і двоє негрів піднялися по сходах, теж добре освітлених електрикою. Нагорі Марсель Камаре ввів їх у величезну кімнату, де панувало страшенне безладдя. Біля однієї стіни стояв стіл для креслення, три інші стіни займала бібліотека. На десятку стільців, розставлених по всій кімнаті, лежали в безладді купи книжок і паперів. Марсель Камаре спокійно зняв одну таку купу і, поклавши її на підлогу, сів на звільнений стілець. Гості наслідували приклад хазяїна, тільки Тонгане і Малік шанобливо стояли.

— Чим можу служити? — спитав Марсель Камаре, якого наче зовсім не здивувала їхня поява.

Утікачі встигли придивитись до людини, в житло якої вони так зухвало вдерлися, і вигляд її їх заспокоїв, його дивацтва, неуважність, "відсутній" погляд, спокій і простота, з якими він їх прийняв не могли не дивувати, але в той же час усі ці риси не суперечили очевидній чесності, точніше цілковитій простодушності цієї людини, зовнішньо схожої на ще не сформованого юнака. Ясно було, що морально ця людина не могла мати нічого спільного з Гаррі Кіллером і подібними до нього.

— Пане Камаре, — відповів Барсак одвертр, — ми просимо у вас захисту,

— Захисту? В мене?.. — повторив Камаре з легким подивом. — Боже мій, від кого?

— Від володаря, вірніше, від деспота цього міста, від Гаррі Кіллера.

— Гаррі Кіллер?.. Деспот?.. — знову повторив Камаре, який, здавалося, нічого не розумів.

— А ви хіба не знали? — спитав Барсак, у свою чергу здивований.

— Ні, даю слово.

— Але ви не можете не знати, що по сусідству з вами існує місто?

— Звичайно!

— І що це місто зветься Блекленд?

— Ага, то його назвали Блеклендом? Назва, справді, непогана... Ні, цього я не знав, але тепер знатиму, після того як ви мені сказали. Зрештою, мені до цього байдуже.

— Якщо ви й не знали назви цього міста, — продовжував Барсак не без іронії, — сподіваюсь, вам було принаймні відомо, що воно має населення, і досить численне?

— Очевидно, — спокійно відповів Камаре.

— І кожним містом хтось управляє... А в Блекленді вся влада належить одній особі — Гаррі Кіллеру, бандиту, жорстокому, кривавому тиранові, п’яному звіру, вірніше, божевільному.

Марсель Камаре підняв на Барсака свої очі, які доти були втуплені в землю. Вигляд у нього був розгублений, вражений, — вигляд людини, що впала з хмар на землю.

— О, о! — пробелькотів він. — Ви вживаєте такі вирази...

— Надто слабкі, якщо взяти до уваги факти, — продовжував Барсак, все більше розпалюючись. — Але дозвольте, я мушу вам усіх відрекомендувати.

Камаре зробив ввічливий жест, досить байдужий. Залишаючи за Джейн Бакстон обраний нею псевдонім, Барсак назвав своїх товаришів і сббе.

— За призначенням французького уряду... Але ви, очевидно, француз, пане Камаре?

— Так... так... — пробурмотів інженер байдужим тоном.

— Як я сказав, за призначенням французького уряду я очолив місію в районі "Петлі Нігера", членами якої є присутні тут мої супутники, — продовжував Барсак. — Нам довелося без кінця переборювати перешкоди, що їх нагромаджував перед нами Гаррі Кіллер.

— З якою ж метою? — спитав Камаре, починаючи помалу виявляти інтерес.

— Щоб перепинити нам шлях до Нігера, тому що Гаррі Кіллер не хотів, щоб ми дізналися про Блекленд, про існування якого в Європі ніхто й не підозріває.

— Що ви розказуєте? — скрикнув Камаре з несподіваною жвавістю. — Це ж неможливо, щоб в Європі не знали про це місто, адже багато робітників повернулися туди від нас.

— А проте це так, — відповів Барсак.

Камаре підвівся. Глибоко схвильований, він заходив по кімнаті, бурмочучи:

— Неймовірно!.. Неймовірно!..

Але скоро він опанував себе зусиллям волі і знову сів, тільки трохи блідіший, ніж звичайно.

— Продовжуйте, прошу вас, — сказав він.

— Не набридатиму вам подробицями, — заговорив Барсак. — Скажу тільки, що, позбавивши нас охорони, люди Гаррі Кіллера схопили нас серед ночі і привезли сюди, де вже два тижні тримають у полоні, повсякчас загрожуючи стратою.

Кров кинулась в обличчя Марселя Камаре. В його погляді засвітилась погроза.

— Просто незбагненно! — вигукнув він. — Як! Гаррі Кіллер дозволяє собі таке!

— Це ще не все, — сказав Барсак і розповів про вбивство двох негрів.

Марсель Камаре був вражений. Можливо, це вперше йому доводилось вийти з світу чистої абстракції і зіткнутися з реальною дійсністю. І його чесна натура глибоко страждала. Як! Він, шо ніколи не зачепив би й комашини, довгі роки жив у повному невіданні поруч з істотою, здатною до такої жорстокості!

— Це жахливо... потворно!.. — вигукнув він.

Його жах був глибокий і щирий. І Барсак спитав, висловлюючи думку, яка займала всіх:

— На сумлінні у Гаррі Кіллера, безумовно, є й інші злочини. Вам про них нічого не відомо?

— І ви насмілюєтесь запитувати! — запротестував обурений Камаре. — Ніколи не виходячи з заводу, який весь тримається на мені, займаючись створенням винаходів, серед яких є, можна сказати, незвичайні, я нічого не бачив, ні про що не знав.

— Якщо я правильно вас зрозумів, — промовив Барсак, — ви частково відповіли на запитання, яке стоїть перед нами, відколи ми опинилися тут. Нас дуже дивує, як може це місто і прилеглі до нього поля бути справою рук Гаррі Кіллера. Тільки подумати, що десять років тому тут був океан піску! З якою б метою це не було зроблено, зміна разюча. Але навіть якщо Гаррі Кіллер і був колись людиною обдарованою, він давно потопив свою обдарованість в алкоголі, і ми ніяк не могли збагнути, як цей дегенерат міг стати творцем таких чудес.

— Він! — вигукнув Марсель Камаре в пориві обурення. — Він! Ця нікчема, цей нуль! Та що ви! Витвір чудовий, але, щоб його здійснити, потрібний був не Гаррі Кіллер!

— Хто ж цей творець? — спитав Барсак.

— Я! — урочисто промовив Марсель Камаре, обличчя якого палало гордістю. — Це я створив усе, що тут існує. Я пролляв благодатний дощ на сухий, випалений ґрунт пустині. Я перетворив його в родючі, зелені поля. Я з нічого створив це місто!

Барсак і його супутники обмінялися занепокоєними поглядами. Чи не потрапили вони від одного божевільного до другого?

— Якщо ви автор усього, що ми тут бачили, чому ж ви віддали своє творіння до рук Гаррі Кіллера, не цікавлячись тим, як він його використає?

— Коли превічна всемогутність кидає небесні світила в безмежжя, вона не турбується про те, яке лихо може з того виникнути! — гордо відповів Камаре.

— Але вона карає часом, — пробурмотів доктор.

— І я покараю, як вона, — запевнив Камаре, в очах якого знов спалахнув небезпечний блиск.

Утікачі відчули тривогу. Чи можна покластися на цю людину, можливо й геніальну, але безумовно неврівноважену, що здатна бути одночасно такою сліпою і такою невгамовно гордовитою?

Амедей Флоранс вирішив, що розмову слід перевести на більш реальні теми.

— Чи не буде нескромністю з мого боку, — звернувся він до Камаре, — коли я спитаю, як ви познайомилися з Гаррі Кіллером і як у вас виник проект створення Блекленда?

— Будь ласка, — лагідно відповів Камаре, до якого поступово повернувся властивий йому спокій. — Проект належить Гаррі Кіллеру, а виконання — мені. Я познайомився з Гаррі Кіллером, коли брав участь в експедиції, якою командував капітан запасу Джордж Бакстон...

Почувши це ім’я всі глянули на Джейн, але вона лишалась незворушною.

— Тонгане брав участь у цій експедиції як сержант, ось чому я його зараз пізнав, хоч відтоді минуло вже чимало років. Мене ж було запрошено як інженера, для вивчення рельєфу місцевості, водних ресурсів і особливо мінеральних покладів обстежуваних районів. Вирушивши з Асери в країні ашанті, ми два місяці прямували на північ, коли одного доброго дня серед нас з’явився Гаррі Кіллер. Наш начальник прийняв його добре, він вступив у наш загін і там зостався.

— Чи не правильніше буде сказати, — спитала Джейн, — що він поступово замістив капітана Бакстона, якого скоро перестали бачити?

Камаре обернувся до молодої дівчини.

— Не можу вам сказати... — промовив він неупевнено, хоч і не дивуючись такому запитанню. — Я був дуже зайнятий своєю працею, а тому не звертав на це уваги і бачив Гаррі Кіллера не частіше, ніж Джорджа Бакстона. А одного разу, повернувшися після дводенного від’їзду, я не знайшов загону на тому місці, де доти був наш табір. Я дуже здивувався і не знав, куди податися, і раптом зустрів Гаррі Кіллера, який розповів, що капітан Бакстон повернувся на узбережжя з більшою частиною персоналу, а йому, Гаррі Кіллеру, разом зі мною і ще десятком працівників доручено завершити дослідження. Я приєднався до Гаррі Кіллера. В той час я виношував кілька цікавих винаходів, і Кіллер про це дізнався. Він приставив мене сюди і запропонував їх здійснити. Я погодився. Ось як зав’язалися мої стосунки з Гаррі Кіллером.

— Дозвольте мені доповнити ваші відомості, пане Камаре, — промовила дуже серйозно Джейн Бакстон, — і розповісти те, чого ви, очеівидно, не знаєте. З того дня, коли Гаррі Кіллер приєднався до експедиції капітана Бакстона, загін перетворився в зграю бандитів. Вони спалювали села, убивали людей, розпорювали жінкам животи, різали дітей...

— Це неможливо! — запротестував Камаре. — Я ж там був, чорт забирай, і нічого цього не бачив!

— Як не помітили нас, пройшовши повз нас, як десять років лишалися в невіданні всіх злодіянь Гаррі Кіллера. На жаль, події, про які я вам розповідаю, не підлягають сумніву. Вони ввійшли в історію, про них знає весь світ.

— А я не знав! — пробурмотів вражений Камаре.

— Чутки про ці звірства, — продовжувала Джейн Бакстон, — досягли Європи. Проти бунтівничого загону Джорджа Бакстона було вислано солдатів, і цей загін було знищено. В той день, коли ви, повернувшись до табору, нікого там не знайшли, Джордж Бакстон загинув, але не під солдатськими кулями, як досі вважалося, а підступно вбитий ударом ззаду...

І Джейн Бакстон розкрила своє справжнє ім’я і розповіла вкрай приголомшеному Марселю Камаре про мету свого приїзду в Африку і про те, що було виявлено в могилі поблизу Кубо.