Мандрівні зірки - Шолом-Алейхем

"Добрий кухоль пива з ковбаскою були б тепер саме на часі!" — мріє Швальб і лине думками до буфету, до вкритих білими скатертинами столиків, до пляшок і чарочок, до тарілок і виделок, до смачних страв... Але він удавав, ніби захоплений грою великого Зоненталя й не тямиться від захвату.

Його сестра Генрієтта теж дивилася на сцену, але була заклопотана самою собою. Цього вечора вона причепурилась так, що приваблювала погляди всіх. Причесалася в перукаря за останньою модою, надягла найкраще своє вбрання і начепила на себе всі справжні й фальшиві самоцвіти. Не так заради великого Зоненталя, як задля юного Рафалеска, який поки що все ще не належав їй цілком; але є надія, що... О! покладіться вже на неї. Генрієтта знає. Генрієтта вже досвідчена в таких справах. Парубка треба спершу трохи помучити... Нехай знає, що є багато перешкод... І лише тоді, коли прийде до неї, як усі інші приходять, і цілуватиме сліди її ніг,— лише тоді вона знатиме, що їй робити.

Але що діється з ним тепер?.. Генрієтта придивляється до Рафалеска — його зовсім не впізнати. Перехилившись більш як на половину з ложі, він увесь там, на сцені, і так захопився грою, що не чує й не бачить нікого. Для нього тепер не існує нікого й нічого, крім Зоненталя, великого Зоненталя. Він тремтить усім тілом. Йому пломеніє лице, іскрять очі. Він хрустить пальцями, щоразу з його грудей виривається глибоке зітхання. Генрієтта дивиться на нього і не може зрозуміти, що з ним скоїлося? Хоч би на мить відірвав очі від сцени! Людина сидить поруч з нею в одній ложі — як можна весь час мовчати, не сказати й слова? Як можна не подарувати хоч би один погляд? Нехай тільки закінчиться дія, вона йому вже скаже. Вона скаже йому, що... Ба! Закінчилася перша дія, і Рафалеско зовсім збожеволів. З сльозами в очах він почав тиснути руки кожному по черзі — від Гольцмана до Брайночки Козак. А коли дійшло до трагіка Швальба, він кинувся його цілувати:

— Ось що таке гра! Ось як треба грати!

Генрієтта Швальб стояла осторонь, оглядаючи його й думаючи сама собі: "Ні, цей хлопець причинний... Зовсім з глузду з'їхала людина..."

Розділ 70

НЕПОПРАВНИЙ МРІЙНИК

Тільки-но закінчилась дія, Гольцман почав переговори з капельдинером Бург-театру з приводу того, щоб піти за куліси до Зоненталя. Але виявилося, що Зоненталь може прийняти тільки одного з них — молодого, про якого йому писав зі Львова доктор Левіус.

— Здорова, кума!.. На базарі була! Все лихе, що мені снилося цієї й минулої ночі...

Так виступив з своєю мовою Гольцман, але зразу ж прикусив язика, побачивши коло себе всіх акторів разом з примадонною Швальб і Брайночкою Козак. Якби розкрилася перед ним безодня, він кинувся б туди живцем. Йому було соромно перед акторами, які почали мовчки, перезиратися. А найбільше — перед компаньйоном Шваль-бом, який дивився на нього хитрими очима, немовби кажучи: "Як це можливо? Після таких сигар?" Тим часом треба було поспішати, бо антракт короткий, а капельдинер чекав. Гольцман покликав Рафалеска вбік і сказав йому по секрету на вухо те, що він довідався тільки сьогодні тут, у театрі: "Зоненталь має рідного синка, таке золотко, що вкорочує йому віку; страшний шалапут! То цей нащадок підписує раз у раз векселі, а батько їх сплачує".

— Тому ти повинен подбати,— умовляв його Гольцман,— щоб не було того самого, що й з львівським меценатом, бодай його з корінням вигладило! Поговори з Зонен-талем ясно й чітко наздогад буряків, щоб дали капусти... І не дозволяй йому морочити голову, бо коли вже доводиться їсти сало, то нехай хоч тече по бороді. Розумієш?..

Але тут з нашим героєм сталося таке, що Гольцман ніяк не міг повірити ні очам, ні ушам своїм. Важко сказати, чому таке сталося: чи тому, що Гольцман дуже набрид йому отим "наздогад буряків, щоб дали капусти"; чи тому, що Рафалеско ще зранку був роздратований, бо Зоненталь не хотів прийняти їх у себе вдома; чи, може, тому, що він взагалі був зіритований. Але коли Рафалеско, здавалося, був уже готовий піти з капельдинером за лаштунки, він раптом крутнувся і, повернувшись до Гольцмана, сказав коротко й гостро:

— Ні, не піду.

— Га? Що?

— Я не піду.

— Що значить — ти не підеш?

— Оце й значить.

Гольцман протер очі і почав при яскравому електричному світлі вдивлятися своєму юному другові в обличчя — що з ним скоїлося? Як це можливо, щоб хлопець не схотів послухать його, Гольцмана! Це було перше "ні", яке він почув від Рафалеска. В цьому "ні", а ще більше в тоні, яким це "ні" було сказано, відчувалося стільки твердості й рішучості, що Гольцман уже більш не перепитував — чому "ні". Він ще раз боком глянув Рафалескові в очі і був приголомшений виразом обличчя свого юного друга. Гольцман почував, мабуть, у цю хвилину те саме, що колись Валаам, коли його ослиця раптом заговорила, як людина.

— Як ні, то й ні,— проказав він, усміхнувшись, хоч це зовсім не пасувало до його похмурого вигляду.

Гольцман у цю хвилину, можна сказати, раптом осунувся, зразу постарішав на кілька років. Гострий ніс його неприродно витягся, гострі плечі дивно згорбилися, і він закашлявся. Тим часом залунав дзвоник, сповіщаючи, що антракт закінчився. Люди поспішали зайняти свої місця в театрі, і наші два герої теж мовчки подалися назад до ложі.

Повертаючись з театру, актори новоутвореної трупи "Гольцман, Швальб і К°" зібралися разом: п'ятеро з ложі, а також усі інші, що сиділи на гальорці. Вони йшли вулицями Відня і, розмахуючи, як звичайно, руками, розмовляли всі разом. Кожен розповідав, яке враження справив на нього театр, висловлював свої думки, піддавав критиці бачене. При цьому вони намагалися перекричати один одного, реготали, обмінюючись часто такими слівцями, як "бовдур", "йолоп", "дубова колода", "халамидник", "убоїще", "роззява", "псаломщик", "бездонна пелька" і ще подібними до цього гострими слівцями, що їх можна почути тільки в середовищі єврейських акторів. Кому були призначені ці ущипливі прізвиська й епітети — важко сказати, але було весело. Гамір лунав на всю округу, а регіт— ще далі. Здавалося, що в буденне віденське життя вдерся дивний гурт людей з чудернацькою мовою, і, здається мені, багато хто зупинявся й сторопіло дивився на цих незвичайних людей, які своїм галасливим поводженням порушили спокій на багатьох вулицях такого тихого, привітного й гостинного міста.

Тільки двоє не брали участі в тому гаморі.

Це були директор Гольцман і прем'єр трупи — Рафа-леско. Обидва були заклопотані своїми власними думками й почуттями. Гольцман, який ішов поруч Брайночки Козак, начебто прислухався до її базікання, але думав при цьому про хлопця, який уперше в житті сказав "ні". А хлопець ішов під руку з примадонною Швальб. Вона говорила до нього, сміялася, пускала бісики та іскрила білими зубами, а він удавав, ніби слухає, відповідав п'яте через десяте, але душа його була далеко звідси. Він бачив себе на сцені в цій самій ролі, що й Зоненталь, і дав собі слово: "Нехай я не буду Рафалеско, якщо не гратиму згодом, як Зоненталь!"

Наш юний мрійник почав знову мріяти про новий рай, снити нові сни: як він, Рафалеско, почне вивчати нові ролі, ті ролі, що їх виконує Зоненталь; як цілий світ буде у захваті і всі казатимуть в один голос, що він скоро перевершить самого Зоненталя; як його запросять до Відня в Бург-театр на гастролі; як Зоненталь, великий Зоненталь, сидітиме в партері разом з усіма й дивитиметься його гру; як Зоненталь у надпориві вибіжить на сцену, кинеться його цілувати і вголос скаже перед усім загалом, що його перевершив, переміг цей юний актор Рафалеско...

Розділ 71

ОБИДВА СМІЮТЬСЯ

То була важка ніч для Гольцмана. Він довго не міг заснути. Йому було важко, неначе камінь лежав на серці. Думки йому плуталися, важкі, похмурі думки: "Що ж сталося з хлопцем? — думав він, кашляючи й перевертаючись з боку на бік.— Винне в усьому це місто, згоріло б воно. Відколи ми прибули до Відня, хлопець зовсім змінився. Почав вередувати, як одинак. Треба мерщій утікати звідси..."

Так вирішив Гольцман, якому осоружні стали і Відень, і його люди. Гарне, веселе місто здавалося йому темним, похмурим, сумним, а люди — огидними, підступними й зрадливими. Все, що сталося цього вечора, здавалося йому набагато гіршим, ніж було насправді, і ще гіршим, ніж могло бути. Всі його плани нараз розтанули, наче дим. Люди, на яких він покладався, не справдили надій, зрадили його. Найгірше, чого він завжди боявся, сталося: його оточили з усіх боків, важать на його життя, хочуть загарбати його майно, з-під носа відібрати в нього Рафа-леска.

"Треба стежити за хлопцем,— думав собі Гольцман,— треба берегти його як зіницю ока... Занадто багато ворогів... Хто зна, як вони збивають з пантелику хлопця. Хто зна, які думки приховує отой Швальб? І які думки плекає в серці сестричка його Генрієтта? І яку гадюку ховає за пазухою Брайночка Козак?.. Одним один серед стількох вовків!"

Спершись гострим ліктем на ліжко і прокашлявшись, Гольцман сідає, звертається до свого юного друга, який лежить у ліжку навпроти...

— Рафалеско, ти спиш?

— Ні. А що?

— У мене виникла думка.

— А саме?

— Ти чуєш, як я кашляю?

— То що?

— Мені здається, що це кінець. Треба лаштуватися в далеку путь. Попрощатися з усіма і податися туди, де мій батько спочиває, хай земля йому пером...

Рафалеско сів, дивлячись на Гольцмана великими переляканими очима.

— Ти збожеволів? Чи з глузду з'їхав? Чи мариш?

Задоволений з того, що Рафалеско так перелякався, Гольцман засміявся, закашлявся і почав лаяти Щупака:

— Дурненький! Нехай Щупак стільки років хворіє, скільки я ще, хвалити бога, проживу. Я це кажу просто так. Маю намір викликати сюди мою матір і сестричку, може, я тоді менше кашлятиму...

Гольцман надовго закашлявся, віддихався, повернувся лицем до стіни й заснув. Йому приснилося, що він не у Відні, а у Львові: проходжається центральною вулицею й помічає здалеку директора львівського театру Гецю Гецьовича, який іде з хлопцем під руку. Вони проходять повз нього, і щоб хоч удостоїли його поглядом! Це допекло йому до живих печінок, він підхопився з місця й гукнув хлопцеві спершу тихо: "Рафалеско!" Де там! Не чує! Ще раз "Рафа-лес-ко!.. Ра-фа-лес-ко!" Той — хоч би що, ніби зовсім не знає Гольцмана!..