Знаменитий детектив Блюмквіст - Ліндгрен Астрід

— Тільки що…

Б'єрк невдоволено подивився на них і мовив:

— Здається, я вже вам казав, що це справа не для дітей і не для знаменитих детективів. Можете цілком покластися на поліцію. Гайда додому!

Але тепер Андерс розсердився вже й на дядька Б'єрка, якого досі вельми шанував.

— Гайда додому? — крикнув він. — Гайда додому, а вбивця нехай отруїть арсеном ціле місто, га?

Калле поспішився йому на допомогу. Він витяг шматок шоколаду й поважно сказав:

— Дядьку Б'єрку, хтось прислав Єві-Лотті затруєний шоколад.

Калле благально дивився на довготелесого поліцая, що заступав йому дорогу. Однак дядько Б'єрк більше не опирався.

— Заходьте, — сказав він і пропустив хлопців поперед себе.

Було зовсім тихо, коли Андерс і Калле закінчили свою розповідь. Довго ніхто не озивався ні словом. Нарешті комісар сказав:

— А я нарікав, що вбивця не дає ніякого знаку про себе!

Він зважив шоколад на долоні. Звісно, не такого знаку він хотів би від убивці.

Тоді комісар пильно глянув на Андерса й Калле. Правда, може статись, що хлопці помилилися. Він не знав, чи можна дуже покладатися на знання Калле з хімії, на його розповідь про арсенове дзеркало. Либонь, у хлопця просто розгулялася уява. Ну, та в лабораторії все з'ясується. Випадок із собакою, безперечно, заслуговує на увагу. Добре було б дослідити й другу половину шоколаду, ту, що з'їв пес. Але хлопці запевняють, що вчора гарненько прибрали блювотиння. Отже, зроблено все, щоб не лишилося сліду. А до всього Єва-Лотта викинула конверта, в якому прислано шоколад, так кажуть хлопці. Еге ж, та дівчинка просто розкидається цінними паперами, думав комісар. Хоч звідки вона мала б знати, що конверт на щось пригодиться? Про всяк випадок вони, звісно, пошукають, але навряд чи що знайдуть.

Комісар обернувся до Андерса.

— У тебе не лишилося випадково ані крихти тієї другої половинки?

Андерс похитав головою.

— Ні, я віддав усе Беппо. Сам тільки пальці облизав, — сказав він.

— Ну, а в кишені? Не прилипло там нічого?

— Мама вчора випрала штани, — сказав Андерс.

— Шкода, — мовив комісар.

Хвилину він помовчав, тоді знову глянув на Андерса.

— Тут одна річ мене дивує. Ти сказав, що був у поштаревій кухні вчора вночі. Заліз у вікно, як усі спали. Для мене, бувалого поліцая, це дуже підозріле. Можна дізнатися, що ти там робив?

— Та… це… — промимрив Андерс, геть збентежений.

— Ну? — квапив його комісар.

— Та я Мумрика…

— На Бога, не приплутуй знову сюди Мумрика! — попросив комісар. — Він уже стає підозрілий. Завше вигулькне там, де щось трапиться.

— Я тільки мав сховати його в Сікстенів глобус, — винувато сказав Андерс.

Калле перебив його вигуком:

— Великий Мумрик! На ньому певно є шоколад! Андерс вимастив його, як засунув до кишені!

Комісарове обличчя осяяла широка усмішка.

— Я гадаю, що настав час Великому Мумрикові здатися на волю поліції, — сказав він.

Таким чином, Мумрикові знову випало подорожувати під охороною поліції. Дядько Б'єрк негайно вирушив до поштаревої садиби, а слідом за ним і Калле з Андерсом.

— Ми так геть розбестимо Мумрика, — сказав Калле. — Ще почне вимагати, аби його щоразу проводжала з місця на місце кінна поліція.

Хоч які тяжкі обставини змушували забрати Мумрика зі сховку, хоч як ті обставини гнітили їхні молоді серця, а все ж невеличкою мірою хлопці дивилися на події очима лицарів Білої Троянди. Тепер, коли виявилося, що Андерс несамохіть отруїв Беппо, Червоні Троянди однаково знатимуть таємницю Мумрикового сховку в глобусі. Адже доведеться розповісти Сікстенові про все, а це означає, що вороги посядуть клейнод. Аж ось втручається поліція і бере Мумрика під свою охорону!

Хоч як Калле з Андерсом уболівали за Єву-Лотту й Беппо, а таки не могли не визнати, що складається все чудово.

— До того ж Великий Мумрик урятував нам життя, — сказав Калле. — Бо якби ти, Андерсе, не пішов ховати його в глобус, то не віддав би собаці шоколад. А якби собака не з'їв шоколаду, то, напевне, кінець був би ще жахливіший. Бо хтозна, чи всі так добре витримують арсен, як Беппо.

Авжеж, дядько Б'єрк і Андерс теж були такої думки.

— Великий Мумрик — особа, гідна якнайбільшої шани, — сказав дядько Б'єрк, відчиняючи поштареву хвіртку.

Беппо лежав у кошику на ґанку ще кволий, проте безперечно живий. Сікстен сидів поряд і не зводив із нього ласкавого, сповненого любові й захвату погляду.

Адже Сікстен узяв його маленьким цуценям і хотів, щоб він жив ще довго-предовго!

Почувши, що хтось відчинив хвіртку, Сікстен обернувся, і очі його стали зовсім круглі з подиву.

— Доброго ранку, Сікстене, — привітався дядько Б'єрк. — Я прийшов по Великого Мумрика.

15

Чи довго люди пам'ятають про вбивство? Ох ні, досить швидко забувають про нього. Якийсь час іще балакають, хвилюються, жахаються й сердяться, що поліція нічого не робить. Та поступово цікавість спадає, люди починають балакати про щось нове, знаходять іншу причину жахатися й сердитись.

Найшвидше, звісно, забувають про злочин діти, ті, кому треба думати про війни Троянд, про здобуття Великих Мумриків. Скільки ж бо в них клопоту, скільки всього їм треба зробити! Хто сказав, що літні канікули довгі? Неправда, геть-таки неправда! Літні канікули, на жаль, такі немилосердно короткі, що хоч сядь та й плач. Золоті дні спливають один по одному. Треба використати кожну секунду. Не можна ж останній сонячний тиждень літніх канікул затьмарювати думками про жахливі злочини!

Трохи довше пам'ятають їхні матері. Якийсь час вони тримають своїх білявих доньок дома, не зважуються спустити їх з ока. І стурбовано визирають крізь вікно, якщо не чують поблизу галасу своїх синів. І не раз вибігають із хати поглянути, чи нічого не сталося з їхніми улюбленцями. Та ще довго боязко перетрушують пошту в скриньці, чи, бува, не таїться в ній якась нова небезпека. Але врешті і їхня тривога минає. Їм треба вже думати про щось інше. І їхні сини та доньки, що досі терпіли таку турботу, немов важкий тягар, полегшено зітхають і знову шукають давнього поля бою та місця ігор, що на певний час було заборонене.

Поліція теж не забуває про злочин, хоч збоку, певне, цього й не видно. Вона нишком працює далі, попри всі труднощі. Попри те, що багато здогадів доводиться відкидати, як безпідставні, що деяких важливих паперів бракує і їх ніяк не можна знайти, попри те, що часом здається, ніби немає глузду шукати далі. Поліція шукає — вона пам'ятає про злочин.

А є ще одна особа, що ніколи не забуває про вбивство, — сам убивця. Він пам'ятає, що зробив. Пам'ятає, як лягає ввечері спати і як уранці встає, пам'ятає цілісінький день, кожної хвилини, і навіть уночі, як спить.

1 він боїться. Боїться, як лягає ввечері спати і як уранці встає, боїться цілісінький день, кожної хвилини, і навіть уночі, як спить.

Він знає, що є людина, яка бачила його в обличчя тоді, коли не повинна була бачити, і він тієї людини боїться. Він намагається якомога дужче змінити свій вигляд, голить вуса і стриже коротенько чуба. Більше не одягає зелених габардинових штанів: вони висять собі у шафі, і він не зважується їх продати, щоб не викликати підозри… Та однаково він боїться. А ще боїться, що врешті хтось знайде вексель, якого він загубив. Вексель з його прізвищем. Щодня він переглядає газети і страшенно боїться вичитати в них, що врешті папірець знайдено і тепер убивцю спіймають. Він так боїться, що подеколи сам шукає папірця в кущах, хоч знає, що надаремне. Йому знову й знову треба переконати самого себе, що того небезпечного папірця немає десь у зів'ялій траві чи за якимось каменем. Тому часом він сідає в машину і мчить шістдесят кілометрів до вельми знайомого місця на краю Прерій. Адже він зважився на все, навіть на вбивство, аби позбутися постійних боргів, то невже ж через якийсь мізерний папірець усе тепер зійде нанівець? Він затіяв велику гру і мусить зіграти її до кінця. Якщо його викриють, усе пропало. Тоді злочин, який його засліпленим очам здавався необхідним, став би найбезглуздішим, найдаремнішим учинком за ціле його життя.

Він жадного разу не подумав про те, що навіки відібрав життя людині, що старий чоловік через нього вже ніколи більше не побачить, як літо змінюється на осінь. Він думав тільки про самого себе. Хотів будь-що виплутатися. Але ж він боявся. А людина ніколи не буває така небезпечна, як тоді, коли боїться.

Великий Мумрик ще не вернувся зі Стокгольма, куди його посилали на дослід, а поліція вже дістала повідомлення: в тих крихтах шоколаду, що прилипли до Мумрика, й справді помічено сліди арсену. А в тому шматку, який лишився в Калле, отрути виявилося стільки, що нею майже можна було вбити людину. Якби Єва-Лотта з'їла цілу плитку, як сподівався той, хто її прислав, то навряд чи вижила б.

Єва-Лотта знала вже, що її пробували отруїти. Не можна ж бо тримати від неї в таємниці те, що писали газети. Тому комісар уважав за свій обов'язок попередити її. Щоправда, після настійливих прохань у газетах лавина подарунків зовсім припинилася, та все ж Єві-Лотті варто було поберегтися. Бо доведений до відчаю вбивця міг, мабуть, знайти й інший спосіб заподіяти їй кривду. І хоч комісар побоювався, що сердешна дівчинка знову налякається до смерті, почувши моторошну правду, а проте пішов до пекаря й завів із Євою-Лоттою поважну розмову,

Та він помилився. Єва-Лотта не налякалася до смерті. Вона розсердилась, розсердилась так, що аж іскри посипалися.

— Беппо міг загинути! — крикнула вона. — Подумати тільки, замалим не згубив нещасного собаку, що нікому не вчинив лиха!

В Євиних-Лоттиних очах це був найбільший злочин, що перевершував усі інші.

Однак природна безтурботність допомагала їй забувати неприємне. За кілька день вона знов стала весела, як перше. Вона забула, що на світі є погані люди, й пам'ятала тільки, що тепер канікули і життя чудове.

Авжеж, канікул залишився нещасний тиждень. І лицарі Білої та Червоної Троянд уважали, що цих кілька днів треба використати на щось краще, аніж смутні роздуми про подію, якої вже однаково не зміниш.

Беппо зовсім одужав, і Сікстена, що досі сидів коло нього, як прив'язаний, знов охопила жадоба чину. Він скликав під бойовий стяг своє військо. Вони зібралися в гаражі й почали снувати інтриги. Настав-бо час відплати, — тепер Білі Троянди дістануть і за Великого Мумрика в глобусі, й за інші капості.