Білозуб - Лондон Джек

Потроху навіть невідоме перестало викликати в ньому жах. Життя було тепер спокійне й легке. Воно протікало рівно, і ані страх, ані ворожнеча не порушували його плину.

Білозубові бракувало снігу, хоч сам він цього не усвідомлював. "Занадто довге літо",— мабуть, подумав би він, якби взагалі міг думати про це. А так він просто відчував якось неясно, що йому бракує снігу. Та ще ото в літню спекоту, коли він терпів від гарячого сонця, в ньому прокидалася невиразна туга за Північчю. Але виявлялася ця туга в невдоволеності й неспокої, що їх причини він і сам не знав.

Білозуб не любив особливо виказувати свої почуття, і довго виявляв свою любов до господаря тільки ніжною ноткою в гарчанні та притискаючись до нього головою. Одначе згодом він відкрив ще один спосіб. Завжди Білозуб був дуже чутливий до сміху і часом просто скаженів від нього, проте на господаря він не міг гніватись. І коли тому спало на думку якось раз добродушно посміятися з нього, Білозуб розгубився. Давня злість заворушилася в ньому, але тепер їй протистояла любов. Сердитись він не міг,— та щось же він мав робити? Спершу він прибрав поважного вигляду, але господар тільки ще дужче засміявся, і далі — що більше він проймався поважністю, то дужче господар сміявся. Нарешті Білозуб не витримав. Щелепи йому розтулились, горішня губа піднялась угору, і в очах з'явився сміхотливий вираз, де було більше любові, аніж гумору. Білозуб навчився сміятись.

Навчився він також і гратися з господарем. Він дозволяв себе перекидати, качати по землі й витворяти всякі штуки. При цьому він удавав, ніби гнівається, наїжувався, сердито гарчав і так хижо клацав зубами, наче направду мав найчорніші заміри. Але він ніколи не захоплювався надміру і, клацаючи зубами, хапав тільки повітря. Звичайно така вовтузня кінчалася тим, що, коли удари й стусани, клацання зубів і гарчання ставали щонай-лютіші,— вони обоє раптово зупинялися за кілька кроків один від одного і переглядались яку хвилину. А тоді,— так само раптово, як от сонце проглядає над розвирова-ним морем,— вони починали сміятись. І врешті господар обіймав Білозуба за шию, а той починав воркотати свою любовну пісню.

Але нікому більше він не дозволяв так із собою гратися. Та ніхто інший і не наважувався. На першу-бо спробу зазіхнути на його гідність він застережливо гарчав і наїжувався без ніяких смішок. Коли він дозволяв своєму господареві жартувати з собою, то це ще зовсім не означало, що він звичайний собі пес, який може любити всякого й дозволяти будь-кому жартувати й гратися з собою. Білозуб любив усією душею й не хотів розмінювати свою любов на дрібниці.

Відон Скотт часто їздив верхи, і Білозуб уважав за свою повинність завжди бігти з ним. На Півночі він виявляв свою вірність і відданість людині, працюючи задля неї в збруї. На Півдні ж санок не існувало і собаки не носили на спинах вантажу, тож йому лишалось одно тільки — бігти за конем, що ним їхав господар. Він міг невтомно, без ніякого напруження, пробігати так цілісінький день своєю легкою і рівною вовчою бігою. Покривши часом яких п’ятдесят миль, він усе так само жваво мчав і далі попереду коня.

Завдяки цим поїздкам верхи Білозуб осягнув ще один спосіб виявнювати свої почуття. Цікаво, що скористався з цього способу він тільки двічі за все життя. Вперше тоді, коли господар саме хотів навчити свого расового баского коня, щоб, сидячи на сідлі, можна було відчиняти й зачиняти хвіртку. Кілька разів господар пробував це зробити, але кінь усе лякався, поступався назад і вбік. Щодалі більше нервуючись, кінь раптом став дуба.

Господар острогами примусив його стати рівно; тоді кінь почав хвицатися задніми ногами, Білозуб стежив за тим, що діялось йому перед очима, і дедалі дужче непокоївся,— аж нарешті не витримав, підскочив наперед коня й сердито на нього загавкав.

Після того він часто пробував знову загавкати, і господар заохочував його, але все надаремно. Загавкав він ще тільки один раз, і то коли господаря з ним не було.

Якось Відон Скотт верхи мчав через поле, коли враз із-під самих ніг коневі вискочив заєць. Кінь, перелякано сахнувшись убік, спіткнувся; господар вилетів з сідла, впав і зломив собі ногу. Білозуб розлютувався й кинувся б до горла коневі, якби не спинив його господарів голос.

— Додому! Ану, додому! — наказав Відон Скотт, переконавшись, що ногу зламано.

Білозуб не хотів його покидати. Господар думав написати записку, одначе, обшукавши кишені, не знайшов ні олівця, ні клаптя паперу. Тоді він знову наказав собаці бігти додому.

Білозуб тужливо на нього подивився, відбіг трохи, потім вернувся й тихенько заскавучав. Господар заговорив до нього лагідно, але серйозно. Білозуб нащулив вуха й напружено вслухався.

— Усе гаразд, друже! Тільки біжи додому,— казав Відон Скотт.— Біжи й скажи їм, що трапилось. Ну, біжи швидше, вовче! Марш додому!

Слово "додому" зрозуміле було Білозубові. І хоч він більше нічого не зрозумів з мови господаря, йому стало ясно, що він повинен вернутись додому. Він обернувся й неохоче потрухцював назад, проте за яку хвилину завагався й озирнувся через плече.

— Додому! — почув він гострий наказ і цим разом уже скорився.

Ціла родина сиділа на веранді й тішилась вечірньою прохолодою, коли прибіг захеканий і весь у куряві Білозуб.

— Відон вернувся,— сказала господарева мати.

Діти радісним криком повітали Білозуба й кинулися до нього. Обминаючи їх, він вибіг на веранду, але вони загнали його в куток поміж гойдалкою та поручнями. Він загарчав, пробуючи вирватись на волю.

Дружина Скоттова стурбовано подивилася в той бік.

— Я все ніяк не можу збутися страху за дітей, коли вони з ним,— сказала вона.— Мені все здається, що колись він таки накинеться на них.

З розгніваним гарчанням Білозуб вискочив із кутка, збивши з ніг обох дітей. Мати покликала їх до себе і, заспокоюючи, сказала, що не треба надокучати собаці.

— Вовк завжди буде вовком,— зауважив суддя.— Йому не можна йняти віри.

— Та він же не зовсім і вовк,— обізвалась Бет, стаючи за братом.

— Це тільки Відон так собі думає,— відповів суддя.— Він гадає, що в ньому є собача кров, але ж він сам каже, що напевне цього не знає. А коли на нього глянути...

Він не скінчив речення, як Білозуб зупинився перед ним і загарчав.

— Пішов геть! На місце! — наказав суддя.

Білозуб повернувся до дружини господаря. Вона скрикнула з переляку, коли він схопив її зубами за одежу й потяг так, аж тонка матерія роздерлась. Тепер уже всі звернули увагу на дивну поведінку Білозуба. Він перестав гарчати і, підвівши голову, пильно дивився на людей. Горло йому судомно стискалося, але жодного звуку не вийшло з нього. Усе його тіло напружилось так, ніби він хотів щось сказати і не міг.

— Ото ще як він сказився! — мовила Відонова мати.— Я казала Бідонові, що наш клімат може зашкодити полярному собаці.

— Він немов хоче щось сказати,— зауважила Бет.

У цю мить голос об’явився в Білозубові, і він голосно загавкав.

— Щось трапилося з Бідоном! — скрикнула його дружина.

Усі скочили на ноги, а Білозуб побіг східцями вниз із веранди, озираючись і немов кличучи їх за собою. Це вдруге й востаннє в своєму житті він загавкав і змусив себе зрозуміти.

Після цього випадку Білозуб здобувся на більшу любов у серцях мешканців Сієрра-Вісти. Навіть той стайничий, якому він порвав руку, погодився, що це розумний пес, хоч і вовк. Суддя теж так гадав, що це вовк, доводячи свою думку різними таблицями й описами з енциклопедії та природознавчих праць, чим викликав загальне обурення.

Минали дні, і над долиною Санта-Клара незмінно сяяло сонце. Проте коли дні покоротшали й наблизилася друга Білозубова зима на Півдні, він несподівано відкрив, що зуби Коллі не такі вже стали гострі, як перше. Коли вона й кусала його, то зовсім не боляче, а скорше жартуючи. Білозуб забув усе, що витерпів від неї, і, як вона починала загравати з ним, він, намагаючись зберігати поважність, і собі теж ставав грайливим, хоч виходило це в нього дуже кумедно.

Одного дня вона повела його за собою далеко в поле, а там і в ліс. Це було пополудні, коли Відон Скотт мав звичай їздити верхи. Білозуб знав те, та й кінь уже стояв осідланий і чекав на господаря біля дверей. Білозуб завагався. Відчував-бо він у собі щось потужніше за ті закони, що він засвоїв, потужніше за його звички, за його любов до господаря і навіть за його любов до життя. І, коли Коллі ніжно куснула його й відскочила вбік,— він повернувся й побіг за нею.

Цього дня господар їздив сам, а там далеко в лісі бік о бік гасали Коллі й Білозуб,— так само, як багато літ тому гасали мовчазними лісами Півночі його мати Кічі й Одновухий.

Розділ V

ПРИСПАНИЙ ВОВК

Саме о цій порі в газетах з’явилося повідомлення про відважну втечу одного в’язня з сан-квентінської тюрми. В’язень цей був страшний злочинець. Він і родився не янголом, та й суспільство анітрохи не допомогло йому, щоб полагідніла його вдача. Чоловік цей став яскравим прикладом того, що може вийти з людського матеріалу, коли він потрапить до безжальних рук суспільства. Це був чистий звір у людській подобі, хижий і кровожерний.

У сан-квентінській тюрмі він вважався за невиправного. Жодна кара не могла його зломити. Він ладен був краще вмерти, змагаючись до самого останку, аніж жити упокореним. Але що запекліше він боровся, то жорстокіше ставилося до нього суспільство, і від цього він ставав ще лютіший. Гамівна сорочка, голод, побої нічого не могли вдіяти з Джімом Голом, а проте тільки їх він і знав. Так поводилися з ним із найраннього його дитинства, коли ще він вештався по глухих завулках Сан-Франциско і був у руках суспільства м’якою глиною, що могла виллятись у яку завгодно форму.

Опинившися втретє у в’язниці, Джім Гол натрапив на такого тюремника, що був ледве чи меншим звіром, ніж він сам. Тюремник нечесно вівся з ним, брехав на нього наглядачеві, підривав останню довіру до нього і кривдив його, як тільки міг. Відрізнялися вони один від одного лише тим, що в тюремника була в’язка ключів і револьвер, а в Джіма Гола — самі голі руки й зуби. І от одного разу він кинувся на свого ката і, немов звір, угородив зуби йому в горло.

Його посадовили в камеру для безнадійних злочинців, і там прожив він три роки.