Прекрасний новий світ - Гакслі Олдос

Я хочу, щоб був гріх.

— Інакше кажучи, ви хочете, вимагаєте права бути нещасним.

— Хай буде й так, — задерикувато сказав Дикун. — Так, я вимагаю права бути нещасним.

— Не кажучи вже про право на старість, каліцтво й імпотенцію, право на сифіліс і рак, право недоїдати, бути вошивим, право жити з постійним страхом перед завтрашнім днем, право заражатися черевним тифом, право мучитися нестерпними болями.

Запала довга мовчанка.

— Так, це все мої права, я їх вимагаю.

— Будь ласка, якщо хочете, — знизав плечима Мустафа Монд.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Двері незамкнені, прочинені. Вони зайшли.

З ванної долинув неприємний характерний звук.

— Що там сталося? — гукнув Гельмгольц.

Відповіді не було. Повторився неприємний звук, потім знову і нарешті стихло. Тоді, клацнувши, відчинилися двері ванни і звідти вийшов дуже блідий Дикун.

— Ого! — стурбовано вигукнув Гельмгольц. — Вигляд у тебе кепський! З'їв щось таке, що тобі завадило?

Дикун ствердно кивнув головою.

— Я наївся цивілізації.

— Чого?

— Я отруївся нею, опоганився. А ще, — додав він тихіше, — я наївся також своєї власної розбещеності.

— Так, але що саме..? Тебе ж тільки-но...

— Тепер я очистився, — сказав Дикун. — Я випив суміш гірчиці з теплою водою.

Друзі здивовано вп'ялися в нього очима.

— Тобто ти навмисно викликав блювання? — запитав Бернард.

— Індіанці завжди так очищаються, — Джон сів і, зітхнувши, провів рукою по лобі. — Я приляжу на декілька хвилин. Змучився...

— Не дивно, — сказав Гельмгольц. Потім, помовчавши: — Ми прийшли порадитися з тобою, — продовжував він іншим тоном. — Завтра вранці ми відлітаємо.

— Так, завтра відлітаємо, — підтвердив Бернард, і Дикун ще не бачив у нього на обличчі виразу такої умиротвореної покірності. — І, між іншим, Джоне, — продовжував він, подавшися на своєму стільці вперед, щоб покласти руку на Джонове коліно. — Вибач мені, будь ласка, за все вчорашнє. — Він почервонів. — Мені соромно, — голос його затремтів, — дуже...

Дикун не дав договорити, взяв його руку й ніжно потис.

— Гельмгольц повівся дуже порядно, підбадьорив мене, — знову почав Бернард після короткої паузи. — Якби не він, я не знаю, що б я...

— Досить, досить, — запротестував Гельмгольц.

Помовчали. Всупереч сумному настрою, навіть завдяки йому, бо сум стверджував їхню взаємну любов, троє молодиків були щасливі.

— Сьогодні вранці я ходив до Головконтролера, — нарешті сказав Дикун.

— Заради чого?

— Просився відлетіти з вами на острови.

— Ну, і він дозволив? — жваво запитав Гельмгольц.

Дикун похитав головою.

— Ні, не дозволив.

— А чому?

— Сказав, що хоче продовжити експеримент. Але я швидше провалюся, — з раптовою люттю додав Дикун. — Я швидше провалюся, ніж дозволю експериментувати наді мною далі. Хоча б і просили мене всі контролери світу. Завтра я піду звідси.

— Але куди? — в один голос запитали Бернард і Гельмгольц.

— Куди-небудь, — знизав плечима Дикун, — не має значення куди. Аби тільки побути на самоті.

З Гілфорда авіатраса Лондон — Портсмут йде через Вейську низину до Годалмінга, а потім через Мілфорд і Вітлі до Гаслемера і далі через Петерсфілд до Портсмута. Майже паралельно пролягла зворотна траса через Ворплесден, Тонгем, Елстед і Грейшот. Між Гог-Беком і Гіндгедом відстань між трасами не перевищувала шести-семи кілометрів. Для неуважних літунів така віддаль була занадто близькою, особливо вночі, або коли хтось із них прийняв зайвих півграма. Траплялися аварії, навіть катастрофи. Було вирішено відвести трасу Портсмут — Лондон на декілька кілометрів на захід. Між Грейшотом і Тонгемом чотири покинуті аеромаяки все ще визначали курс старого Портсмутсько-Лондонського шляху. Небо над ними тихе й опустіле. Зате тепер гелікоптери невпинно дзижчали й ревли над Селборном, Борденом і Фарнемом.

Дикун обрав для своєї відлюдної оселі старий аеромаяк, що стояв на гребені піщаного горба між Путенгемом і Елстедом. Споруда була залізобетонної конструкції і в доброму стані. Навіть занадто зручна, подумав Дикун, оглянувши приміщення, аж занадто цивілізована й розкішна. Він заспокоїв своє сумління, вирішивши тим суворіше самодисциплінуватися та повніше й досконаліше очиститися. Першу ніч на відлюдді він навмисно провів без сну. Вклякав годинами навколішки, молячися то до Неба (у якого колись Клавдій вимолював прощення), то позунійськи до Авонавілона, то до Ісуса й Пуконга, то до свого ангела-хоронителя — Орла. Час від часу він розпростирав руки, неначе був прикутий до хреста, й подовгу тримав їх так. Біль поволі зростав, аж поки ставав нестерпною мукою. Не опускаючи тремтячих рук із добровільного розп'яття, він повторював крізь стиснені зуби (а піт заливав обличчя):

— О прости мені! О зроби мене чистим! О допоможи бути чеснотливим!

Повторював знову й знову, відчуваючи, що ось-ось зомліє.

Коли настав ранок, він відчув, що тепер має право жити на маяку. Так, має, незважаючи на те, що більшість вікон залишалися заскленими, що з верхньої платформи відкривався такий гарний краєвид. Тому Дикун і обрав цей маяк, і тому відразу ж ледь не покинув його, щоб відшукати інше місце. Краєвид був такий чудесний — здавалося, він дивиться на втілення божественної істоти. Але хто він, щоб утішатися щодня й щогодини такою красою? Хто він, щоб жити у видимій присутності Бога? Він заслуговував жити тільки в якомусь огидному свинарнику, в якійсь сліпій підземній норі...

Закляклий, ніби побитий після довгої болісної ночі, але водночас від того й внутрішньо заспокоєний, він вийшов на платформу своєї вежі й дивився на вранішній світ, осяяний сонцем, в якому він знову одержав право жити. На північному круговиді простягся довгий крейдяний хребет Гог-Беку, з-за його східного краю здіймалися вежі семи хмарочосів Гілфорда. Побачивши їх, Дикун поморщився, але незабаром мусив примиритися і з ними, бо вночі вони весело мерехтіли геометричними сузір'ями, або були залиті світлом прожекторів-підсвітлювачів, то урочисто зводилися ніби осяйні персти, указуючи вгору (жестом, значення якого в Англії тепер, крім Дикуна, уже ніхто не розуміє), в непроникні таємниці.

У долині, яка відокремлювала Гог-Бек від піщаного горба з маяком, тулився Путенгем — скромне дев'ятиповерхове село з силосними вежами, птахофермою й маленькою фабрикою по виробництву вітаміну Д. А на південь, з протилежного боку, слалися до озер порослі вересом положисті схили.

За озерами, над гаями, здіймається чотирнадцятиповерхова вежа Елстеда. Тьмяні у туманному повітрі Гіндгед і Селборн ваблять око блакитною романтичною далечінню. Але не тільки далечінь вабила Дикуна, ближнє довкілля теж було спокусливе. Ліси, пустища, порослі вересом і жовтим дроком, соснові гаї, блискучі ставки з водяними лілеями, заростями ситнягу й навислими над ставками березами — все це прекрасне й дивне для ока, звиклого до безплідної американської пустелі. А яке почуття самотності! Днями він не бачив ані живої душі.

Від маяка до Черінг-Т вежі всього п'ятнадцять хвилин льоту, але навіть горби Малпайсу навряд чи безлюдніші за це суррейське пустище. Юрби людей, які щоденно вилітали з Лондона на відпочинок, прагнули одного: пограти в електромагнітний гольф або теніс. Путенгем їх не вабив, найближчі майданчики були в Гілфорді. А тут лише квіти й принадні краєвиди, так що летіти сюди нема чого. Перші дні Дикун прожив самотньо, і ніхто його не турбував.

Гроші, які він отримав на особисті витрати по приїзді, здебільшого були витрачені на спорядження. Перед тим, як залишити Лондон, він купив чотири віскозно-вовняні ковдри, трохи шпагату й мотузок, цвяхи, клей, сякі-такі інструменти, сірники (хоч він вирішив згодом добувати вогонь тертям), кілька каструль і сковорідок, дві дюжини пакетів насіння й десять кілограмів пшеничного борошна. "Ні, не треба синтетичного крохмалю й замінника борошна з бавовни, — твердо заявив він продавцю, — навіть якщо він поживніший". Але від полігормональних бісквітів і вітамінованого ерзацу яловичини йому так і не пощастило відмовитися. Дивлячись тепер на ці бляшанки, він гірко дорікав собі за поступливість. Цивілізована погань! Він зарікся: з голоду помиратиму, а не доторкнуся. Я їм покажу! І себе провчу, слабака!

Він порахував свої гроші. Залишилося небагато, але вистачить, щоб пережити зиму. А весною, влітку город забезпечить всім необхідним, щоб бути незалежним від зовнішнього світу. До того ж, тут водиться дичина. Він бачив безліч кролів, а також водоплавну птицю на ставку. Тож не барячись, він став ладнати лук і стріли.

Недалеко від маяка росли ясени, а на стріли — цілий гай чудової рівної молодої ліщини. Спочатку він зрубав молодого ясена, відрізав шість футів стовбура без сучків, здер кору й почав обережно вистругувати біле дерево, як учив старий Мітсима, і вистругав шестифутову, у свій зріст, палицю, з досить потовщеною пружною серединою й звуженими гнучкими кінцями. Працювалося радісно й натхненно. Після стількох тижнів безділля в Лондоні, де не було чого робити, хіба що натискати вмикачі та крутити перемикачі, тепер було справжньою насолодою робити щось, що вимагало вміння й терпеливості.

Він майже кінчав вистругувати, як, похопившись, усвідомив, що наспівує — співає! Він винувато почервонів, ніби застукав себе на гарячому, на місці злочину. Адже прийшов він сюди не співати й розважатися, а щоб утекти від заразливої мерзоти цивілізованого паскудства, щоб очиститися й стати добрим, щоб у труді спокутувати свою провину. Збентежено похопився: занурившися в роботу, він забув про свою клятву постійно пам'ятати бідну Лінду, свою вбивчу до неї жорстокість і тих огидних близнюків, що кишіли як воші над таємницею її смерті, поганячи своєю присутністю не тільки його горе й каяття, але й самих богів. Він був поклявся пам'ятати свою провину й повсякчас її спокутувати. А ось тепер він любо сидить над своїм луком і весело співає, так, так, — виспівує...

Він зайшов до приміщення, відкрив коробку з гірчицею і поставив чайник на вогонь.

Півгодиною пізніше три дельта-мінусовики, сільськогосподарські робітники однієї з путенгемських груп, саме їхали на Елстед і з гребеня горба побачили дивину: стоїть біля маяка парубок, голий до пояса, і б'є себе батогом з вузлуватих одноличок.