Прекрасний новий світ - Гакслі Олдос
Дій! — голос Фенні гримів сурмою, ніби в лектора Фордіанської Асоціації Молодих Жінок, що проводить вечірню бесіду з мінус-бета-підлітками. — Дій негайно, зараз же!
— Я боюся, — сказала Леніна.
— Прийми соми — і всі клопоти. А тепер я йду купатися, — і Фенні пішла, волочачи за собою рушник.
Задзеленчав дзвінок, і Дикун, що нетерпляче дожидався Гельмгольца, аби побалакати з ним нарешті про свою любов до Леніни, скочив на ноги й кинувся до дверей.
— Я передчував, що ти прийдеш! — закричав він, відчиняючи двері.
На порозі в білому ацетатно-сатиновому моряцькому костюмі, в кругленькій білій шапочці, надбало збитій на ліве вухо, стояла Леніна.
— Ой! — зойкнув Дикун, ніби хтось його зненацька добряче стусонув.
Півграма соми виявилося досить, щоб Леніна забула про свої побоювання й збентеження.
— Хелоу, Джоне! — мовила, усміхнувшись, і, оминувши його, зайшла до кімнати. Джон машинально причинив двері й подався за нею. Леніна сіла. Запала довга мовчанка.
— Ти ніби не дуже радий мене бачити, Джоне, — сказала Леніна нарешті.
— Не дуже радий? — з докором поглянув на неї Дикун, потім раптом упав на коліна, взяв за руку й шанобливо поцілував. — Не дуже радий? О, якби ти тільки знала, — прошепотів він і врешті насмілився звести на неї очі. — Мила Леніно, найпрекрасніша, найдорожча в світі! (вона всміхнулася до нього зі спокусливою ніжністю). О, ти така досконала! (розтуливши губи, вона почала хилитись до нього). — Така досконала! (Ближче, ближче). — Щоб створити тебе, взято все найкраще у земних творінь. (Ще ближче). І тут Дикун раптом скочив на ноги. — Ось чому, — сказав він, відвертаючи обличчя, — я хотів би спочатку щось звершити... Я хочу сказати... довести, що я вартий тебе. Я знаю, що ніколи не буду таким... Але я повинен показати принаймні, що я... не зовсім... Звершити б що-небудь...
— А для чого це треба... — почала була Леніна й не кінчила. В її голосі чулася нотка роздратування: коли прихиляєшся ближче й ближче, тягнешся розтуленими губами і раптом незграба-дурень схоплюється на ноги, а ти мов провалюєшся в порожнечу, то мимоволі охопить досада, хоч у твоїй крові й циркулює сома.
— У Малпайсі, — пробелькотів Дикун, — треба було принести шкуру гірського лева, кугуара... Тобто, коли хочеш з кимось одружитися. Або вовчу...
— В Англії немає левів, — майже різко сказала Леніна.
— Та хоч би й були, — негадано вибухнув презирливим обуренням Дикун, — їх би все одно повбивали з гелікоптерів чи потруїли отруйними газами. Я б зовсім не так змагався з левами, Леніно! — Розправивши плечі, він відважився знову глянути на неї і не побачив на її обличчі нічого, крім досади й нерозуміння. — Я зроблю що завгодно, — продовжував він збентежено, все більше плутаючись у словах. — Усе, що ти тільки забажаєш. Є види важкого спорту, ти знаєш. Але ті зусилля приносять насолоду. От і я б... Накажи — і я буду підмітати підлогу...
— Для цього є пилосос, — збентежено сказала Леніна. — Замітати підлогу нема потреби.
— Потреби нема, але й непрестижна робота може бути виконана шляхетно. От я й хотів би зробити щось благородно. Невже ти не розумієш?
— Але ж у нас є пилососи.
— Не в тому річ...
— І є епсилони-напівкретини, щоб пилососити, — продовжувала вона своє. — Ну, справді, для чого тобі це?
— Для чого? Та заради тебе, Леніно, заради тебе. Щоб показати, що я...
— Але яке відношення мають вакуумні пилососи до левів?..
— Щоб показати, як я дуже...
— А леви — до того, що ти радий мене бачити? — вона все більше дратувалася.
— Як я люблю тебе, Леніно! — вимовив він із мукою в голосі.
Хвиля радості затопила Леніну, до щік припливла кров.
— Ти освідчуєшся в коханні, Джоне?
— Мені б ще не годилося цього говорити, — вигукнув Дикун, ледь не заламуючи рук, — поки не... Слухай, Леніно, в Малпайсі закохані беруть шлюб.
— Беруть що? — знову почала сердитися Леніна. Про що він торочить?
— Назавжди. Дають обіцянку завжди жити разом.
— Що за маячня! — Леніна була по-справжньому шокована.
— "Пронести пломінь щирого кохання, оновлюючи ним постійно вроду..."
— Що таке?
— Це у Шекспіра так: "Але якщо, не дочекавшись шлюбу, ти розплетеш її вінок дівочий..."
— Джоне, Форда ради, говори по-людськи. Я не можу зрозуміти ні слова з того, що ти тут мелеш. Спершу якісь вакуумні пилососи, потім якісь вузли. Ти доведеш мене до нестями. — Вона схопилася й, ніби боячись, що й Джон утече від неї, як тікає смисл його слів, стиснула його зап'ястя. — Відповідай мені прямо: подобаюся я тобі чи ні?
Зробилося тихо. І він ледь чутно сказав:
— Я люблю тебе більше за все на світі.
— Так чому ж ти відразу так не сказав? — вигукнула вона, і її роздратування було таким сильним, що гострі нігті самі вп'ялися йому в шкіру. — Верзеш нісенітниці про віночки, пилососи й левів і позбавляєш мене радості стільки тижнів. — Вона випустила його руки й відкинула їх від себе. — Якби ти мені так не подобався, — сказала вона, — я б на тебе люто розсердилася...
І раптом її руки обхопили його шию, він відчув її ніжні губи на своїх губах. Такі приємно ніжні, такі теплі й електризуючі, що Джон не міг не згадати обіймів у "Трьох тижнях у гелікоптері". "Ууу-ууу!" — завивала трьохвимірна блондинка; "Ааа! Ааа!" — нелюдським голосом гув негр-полюбовник. Жах, Паскудство!.. Він спробував був визволитися, проте Леніна ще тугіше стисла свої обійми.
— Чому ти мовчав? — прошепотіла вона, відкинувши голову, щоб глянути на нього. В її очах був лагідний докір.
"Так ти повір, що ні нагода зручна, ні мла печер, ні зваба духів злих ніколи не здолають обернути мою любов на хіть" . Ніколи, нізащо! — вирішив Джон.
— Дурненький, — шепотіла Леніна. — Я так тебе хотіла, і якщо ти також хотів мене, то чому ж ти не...
— Але, Леніно, — почав він протестувати, і вона негайно розчепила свої руки й відпустила його. Він на хвилинку подумав, що вона зрозуміла його безмовний натяк. Та коли вона розстібнула свій білий пояс із кишеньками й акуратно повісила його на спинку стільця, він зрозумів, що помилився.
— Леніно! — боязко повторив він.
А вона вже смикнула "блискавку" — і її моряцька біла блузка розпахнулась донизу. Тут уже Джонова підозра згустилася в тверду певність.
— Леніно, що ти робиш?
Джик, джик! — у відповідь. Вона вилізла зі свого моряцького кльошу й залишилася в блідо-рожевій комбінації. Золота застібка, подарована Архіспівальником, поблискувала на грудях.
"Бо перса їхні білі, що до себе з віконця загратованого ваблять цікаві погляди чоловіків..." Співучі, гримучі, чарівні слова робили її подвійно небезпечною, подвійно принадною. Ніжна, ніжна, але пронизлива! В'їдаючись, вгвинчуючись у розум, розбиває рішучість. "Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені пристрасті згоряють. Отож шануйсь..."
Джик! Округла рожевість комбінації розпалась, мов навпіл розрізане яблуко. Вигин рук, крок однією, потім другою ногою — і комбінація мляво, ніби спустивши дух, лежить на підлозі.
У туфельках і шкарпетках і недбало збитій набакир круглій шапочці Леніна наближалася до нього.
— Коханий, коханий! Чому ж ти досі мовчав! — вона простягала до нього руки.
Але замість того, щоб у відповідь сказати "Кохана!" й прийняти її в обійми, Дикун із жахом відступив, відмахуючись руками, ніби відганяючи якусь причіпливу й небезпечну тварину. Чотири кроки назад — і він уперся в стіну, як у безвихідь.
— Коханий! — говорила Леніна і, поклавши свої руки Джону на плечі, притискалась до нього. — Обійми мене. Обіймай мене, любий, поки не зімлію! — В її розпорядженні, виявляється, теж була поезія, принаймні слова, які співають, чарують і б'ють барабанами. — Поцілуй мене, — вона замружила очі й знизила голос до дрімотного шепоту. — Цілуй мене, поки не зомлію. Обійми мене, любий, міцніше.
Дикун, ухопивши її за руки, одірвав їх від своїх плечей і грубо відштовхнув геть.
— Ой! Мені боляче, ти мене... ой! — Раптом вона заніміла. Жах змусив її забути про біль. Розплющивши очі, вона побачила його обличчя. Ні, не обличчя Джона, а якогось шаленого незнайомця — бліде, спотворене сіпанням і скаженою, незрозумілою люттю. Приголомшена, вона прошепотіла: "Що з тобою, Джоне?" Та він не відповідав, упершися в неї несамовитими очима. Руки, що стискали її зап'ястя, тремтіли. Дихав він важко й нерівно. Почувся слабий, але моторошний скрегіт зубів. — Що з тобою? — Леніна вже майже кричала.
І, ніби отямившись від того крику, Джон схопив її за плечі й затряс.
— Блудниця! Потаскуха! Нахабна шлюха! Курва!
— Ой, не тре-е-ба-а-а! Перестань! — голос її від того трясіння скидався на бекання й мекання.
— Повія!
— О, зжалься-я-а-а...
— Проклята шлюха!
— Краще-е-е півгра-а-ама, ніж... — почала вона.
Дикун відштовхнув її з такою силою, що вона не втрималась на ногах і впала.
— Геть! — зерепетував він, загрозливо нависаючи над нею. — Забирайся геть з-перед моїх очей, а то вб'ю. — Він зціпив кулаки.
Леніна затулилася рукою.
— О, благаю, будь добрим, Джоне, не бий мене...
— Забирайся! Геть! Швидше!
Затулившись рукою, перелякано стежачи за кожним його рухом, вона схопилась на ноги і, пригинаючись та ховаючи голову, кинулася до ванни.
Дикун навздогін дав їй ляпаса по сідницях, сильного і лункого, як постріл.
— Ой! — підскочила Леніна.
Замкнувшись у ванні й відсапавшись, вона взялась оглядати свої пошкодження. Ставши спиною до дзеркала, зирнула через ліве плече. На перлистій шкірі виразно рум'янів відбиток розчепіреної долоні. Обережно потерла ясно-червоний слід.
А за дверима Дикун походжав сюди й туди під музику й барабани магічних слів, що гриміли у вухах. "І птах дрібний, і мошка золота у мене на очах перелюб чинять, — гуркотіли божевільні слова. — Знай: ані тхір, ні ярий жеребець до хтивості палкішої не здатні! Так. Це з жіночим тулубом кентаври! До пояса — це божі сотворіння, а що нижче — те від диявола. Там — пекло, морок, сірчана безодня, вогонь, пара, сморід, зараза. Пху, пху, пху! Дай мені унцію мускусу, любий аптекарю, щоб я прочистив собі уяву" .
— Джоне! — долинув боязко-підлесливий голос із ванни. — Джоне!
"О ти, отруйне зілля чарівне, — таке солодке, запашне й прекрасне, що розум тьмариться, — о краще б ти ніколи й не родилася на світ!.. Невже для того створено оцей папір прекрасний, цю чудову книгу, щоб тільки написати там "повія"? Що ти вчинила?..
