Прекрасний новий світ - Гакслі Олдос
Начальник станції й штатний метеоролог служили за провідників. Але говорив майже весь час Бернард. У піднесенні він поводився так, ніби був щонайменше Світовим Контролером. Він ширяв у піднебессі.
З небес опустилась "Бомбейська зелена ракета". Сходили пасажири. Восьмеро ідентичних дравидських близнюків-бортпровідників у хакі визирали з восьми вікон кабіни.
— Тисяча двісті п'ятдесят кілометрів за годину, — значущо мовив начальник аеропорту. — Що скажете на це, пане Дикун? Непогано, га?
— Непогано, — погодився Джон. — Але Аріель міг облетіти всю Землю за сорок хвилин.
"Дикун, — писав Бернард у своєму рапорті Мустафі Монду, — не виказує особливого здивування чи благоговіння перед відкриттями цивілізації. Немає сумніву, це частково пояснюється тим, що про них він чув від тієї жінки Лінди, його м...".
Мустафа Монд насупився: невже цей дурень думає, що його, Мустафу, шокує це слово, написане повністю?
"Частково також тим, що його інтерес зосереджений на тому, що він називає "душею", яку вперто вважає чимось реальним, цілком незалежним від фізичного середовища. Я ж переконую його в тому, що..."
Контролер пропустив наступне речення і вже хотів був перегорнути сторінку в пошуках чогось конкретнішого й цікавішого, коли його очі натрапили на ряд дивних фраз: "...хоч мушу зізнатися, — прочитав він, — що тут я згоден із Дикуном, котрий вважає наше цивілізоване буття занадто легким чи, як він висловлюється, дешевим. Принагідно хотів би звернути увагу Вашої фордності на..."
Мустафа Монд не знав, гніватися йому чи сміятися. Сама думка про те, що це створіння пхається повчати його — його! — щодо суспільного ладу, не лізла ні в тин ні в ворота. Та він з глузду з'їхав! "Треба його провчити", — вирішив Головконтр подумки, відкинув голову назад і голосно засміявся. Втім, із "провчанням" можна поки що зачекати.
Це була маленька фабрика світлового обладнання для гелікоптерів, що входила до Корпорації електрообладнання. Їх зустріли на самому даху (бо рекомендаційний лист від Контролера мав магічну силу) головний технолог і менеджер Людського Елемента. Зійшли вниз до виробничих приміщень.
— Кожен процес, — пояснював менеджер, — виконується по змозі однією бокановськифікованою групою.
І справді, вісімдесят три майже безносих чорнявих короткоголових дельтовиків займалися холодною штамповкою. П'ятдесят шість чотиришпиндельних хрипливих токарних автоматів обслуговувалися п'ятдесятьма шістьма горбоносими рудими гаммами. Сто сім запрограмованих на спеку епсилонів працювало в ливарні. Тридцять три довгоголові жінки-дельтовички, вузькобедрі, рудуваті і всі як одна зростом 169 ±2 см, нарізали шурупи. У збірному цеху два виводки гамма-плюсовиків карликового зросту складали генератори. Два низькі робочі столи стояли один проти одного, між ними повз конвеєр, наповнений окремими деталями; сорок сім темноволосих стояли проти сорока семи русявих. Сорок сім кирпатих проти сорока семи горбоносих, сорок сім із довгими підборіддями проти сорока семи без підборідь зовсім. Зібрані механізми інспектувалися вісімнадцятьма ідентичними кучерявими шатенками в гамма-зеленому, пакувалися тридцятьма чотирма коротконогими дельта-мінус лівшами і вантажились на машини шістдесятьма трьома синьоокими, лляноволосими мурими епсилонами-напівкретинами. "О прекрасний, дивний новий світ..." — пам'ять злостиво підкинула Дикуну Мірандині слова. — "О прекрасний, дивний новий світ, де проживають такі люди!"
— Я запевняю вас, — закінчив менеджер Людського Елемента, коли вони вийшли з фабрики, — ми не маємо жодних клопотів з нашими робітниками. Ми завжди знаходимо...
Але Дикун уже покинув супутників і щодуху помчав за лаврові дерева, де його й вирвало так, ніби земля під ним раптом стала гелікоптером у повітряній ямі.
"Дикун, — писав Бернард, — відмовляється приймати сому і його, здається, дуже гнітить те, що жінка Лінда, його м.., перебуває постійно під сомою. Варто відзначити, що, попри її старечий і вкрай гидкий вигляд, Дикун часто її відвідує і, здається, дуже прихильний до неї — цікавий приклад того, як раннє обумовлення психіки може пом'якшити, а то й пригнітити природні імпульси й прагнення (в цьому випадку — прагнення не контактувати з неприємним об'єктом)".
В Ітоні вони приземлилися на даху Вищої школи. З протилежного боку шкільного двору в яскравому сонячному світлі сяяли білизною п'ятдесят два поверхи Лаптонської вежі. Ліворуч — Інститут, праворуч — озія Шкільної Громадської Співальні зі скла й залізобетону. У центрі прямокутника між цих споруд стояла химерна старовинна статуя Господа Нашого Форда з хромованої сталі.
Лікар Гефні, ректор, і міс Кіт, Головна вихователька, зустріла їх, коли вони виходили з літака.
— А тут багато близнюків? — боязко запитав Дикун, коли вони почали свою ознайомлювальну екскурсію.
— О ні, — відповів ректор. — Ітон зарезервований виключно для хлопців і дівчат вищої касти. Одна яйцеклітина — один дорослий. Звичайно, це утруднює навчання. Та оскільки нашим вихованцям доведеться брати відповідальність і приймати рішення в непередбачених ситуаціях, цього не можна уникнути. — Він зітхнув.
Тим часом Бернардові вельми сподобалась міс Кіт.
— Якщо ви вільні в понеділок, середу або п'ятницю ввечері, ласкаво запрошую, — сказав він і, тицьнувши пальцем у бік Дикуна, додав. — Знаєте, він такий потішний, допитливий і дивакуватий.
Міс Кіт усміхнулася (її усмішка, як на Бернарда, була справді чарівною):
— Дякую, я з великою приємністю приймаю запрошення й неодмінно прийду на одну з ваших вечірок.
Ректор відчинив двері в аудиторію, де йшли заняття з плюс-плюс-альфами. Послухавши хвилин п'ять, Джон збентежено запитав Бернарда:
— А що таке елементарна теорія відносності?
Бернард спробував був пояснити, проте вони рушили вже до іншої аудиторії.
З-за дверей, що вели до кімнати, де читалися лекції з географії для мінус-бет, дзвінке сопрано вигукувало: "Один, два, три, чотири, — і тут же лунала нова команда, стомлена й дражлива. — Відставити!"
— Мальтузіанські вправи, — пояснила Головна вихователька. — Більшість наших дівчат, звичайно, безплідні. Як і я. — Вона усміхнулася до Бернарда. — Але є в нас близько восьмисот нестерилізованих, і вони потребують постійного тренування.
У географічній аудиторії для мінус-бет Джон довідався, що "дикунська резервація — місце, де через несприятливі кліматичні чи географічні умови або брак природних ресурсів затрати на цивілізацію не окуповуються". Щось клацнуло. Світло в аудиторії згасло і на екрані над головою лектора з'явилися раптом покаяльники з Акоми, розпростерті ниць перед Пречистою (картина, знайома Джонові), вони каялися у своїх гріхах перед розп'ятим Ісусом та перед образом Орла Пуконзького. Юні ітонці голосно реготали. Все ще голосячи, покаяльники звелися на ноги, скинули верхній одяг і заходились шмагати себе вузлуватими канчуками. Подвоєний регіт заглушив навіть підсилений запис їхнього стогону.
— Але чому вони сміються? — запитав Дикун з виразом болісного збентеження.
— Чому? — ректор повернув до нього широко усміхнене обличчя. — Чому? Та тому, що страшенно смішно!..
У кінематографічних сутінках Бернард зробив те, на що раніше не зважився б і в цілковитій темряві. Окрилений своєю значущістю, він обійняв міс Кіт за талію. Вона гнучко піддалася. Він саме намірився раз-другий цмокнути її в губи або ніжно ущипнути, але тут знову щось клацнуло й штори розсунулись.
— Мабуть, підемо далі, — сказала міс Кіт, підводячись.
— А це, — продовжував ректор екскурсію, — наша Контрольна Гіпнопедична Кімната.
Сотні програвачів синтетичної музики, по одному для кожної спальні, стояли на полицях при кожній стіні, і лише вздовж одної в шухлядах зберігалися записи гіпнопедичних лекцій.
— Закладаєте ролик сюди, — пояснював Бернард, перервавши доктора Гефні, — натискаєте на вмикач...
— Ні, он той, — роздратовано поправив ректор.
— Ага, на той. І ролик розвертається. Селенові фотоелементи перетворюють світлові імпульси в звукові хвилі і...
— І йде навчання вві сні, — закінчив доктор Гефні.
— А вони читають Шекспіра? — запитав Дикун, коли по дорозі до біохімічних лабораторій вони проминали бібліотеку.
— Певно, що ні! — вигукнула Головна вихователька, шаріючись.
— У нашій бібліотеці, — пояснив доктор Гефні, — лише довідкова література. Розважатися наша молодь може стереоконтактними фільмами. Ми не заохочуємо індивідуальних розваг.
П'ять переповнених автобусів з хлопчаками й дівчатками, що співали або сиділи обнявшись, тихо прокотилося по склянистому шляху повз них.
— Повертаються зі Слауського крематорію, — пояснив доктор Гефні (Бернард тим часом пошепки домовлявся з Головною вихователькою про зустріч цього ж таки вечора). Щеплення проти страху смерті починається у вісімнадцять місяців. Кожен малюк проводить два ранки на тиждень у госпіталі для вмираючих. Там зібрані всі найкращі іграшки, дітлахи отримують шоколадні тістечка у той день, коли хтось помирає. Вони вчаться сприймати смерть як звичайну річ.
— Як усякий інший фізіологічний процес, — професійно встановила Головна вихователька.
О восьмій вечора у "Савойї". Домовились.
На зворотному шляху до Лондона вони коротко зупинилися на фабриці Телевізійної Корпорації в Брентфорді.
— Зачекай хвильку, я зателефоную, — сказав Бернард.
Дикун чекав і спостерігав. Головна денна зміна саме йшла з роботи. Юрби робітників нижчих каст стояли в черзі перед моновокзалом — сім чи вісім сотень гамм, дельт, епсилонів, чоловіків і жінок, тобто не більше дюжини одноликих і однорослих виводків. Разом із квитком касир видавав кожному картонну коробочку. Довга гусениця черги повільно повзла до каси.
— Що в тих пуделках? — допитувався, пригадавши "Венеціанського купця", Дикун у Бернарда, коли той повернувся.
— Добова доза соми, — промимрив Бернард, бо якраз смакував шматком секс-гормональної гуми, яку подарував йому Беніто Гувер. — Кінчив зміну — одержуй чотири півграмові таблетки. А по суботах — шість.
Він люб'язно взяв Джона під руку й вони рушили назад до гелікоптера.
Наспівуючи, до перевдягальні зайшла Леніна.
— У тебе такий задоволений вигляд, — сказала Фенні.
— А я і є задоволена, — відповіла Леніна. (Сіп! — вона розстібнула "блискавку".) — Півгодини тому телефонував Бернард.
