Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

А втім, казала тітонька Гестер, в наші часи поезії взагалі не стало,— тепер що не вірш, то легковажна дрібничка. Ніхто вже не вміє писати таких поем, як "Утрачений рай" або "Чайльд Гарольд"; вони принаймні лишають якийсь слід у твоїй душі. Та все-таки Френсі молодець: вона не сидить без діла; інші дівчата тільки тринькають гроші по крамницях, а вона їх заробляє! І тітонька Гестер із тітонькою Джулі завжди були готові слухати, як Френсі домоглася того, що їй знову збільшили гонорар.

Вони й зараз слухали її разом із Свізіном, який удавав, що нічого не чує: теперішня молодь говорить так швидко й невиразно, хіба ж можна щось розібрати!

— Я не можу уявити собі,— озвалася місіс Септімус,— як ти зважилася на таке. Мені б забракло сміливості!

Френсі всміхнулась.

— Я волію мати справу з чоловіками. Жінки такі уїдливі.

— Отакої, любонько!—вигукнула місіс Смолл.— Хіба ж ми уїдливі?

Юфімія зайшлася безгучним сміхом і, вискнувши, мовила здавлено, наче її душили:

— Ой тітонько! Ви мене колись доконаєте!

Свізін не бачив у тому нічого смішного; він дратувався, коли інші сміялися з жарту, якого він не розумів. Сказати правду, його страшенно дратувала Юфімія, яку він завжди називав: "Нікова донька, як же її звати — ота бліда". Він мало не став її хрещеним батьком — напевне став би, якби не заперечував рішуче проти її чужоземного ім'я. Та й взагалі бути хрещеним батьком — то велика морока. І Свізін мовив до Френсі з гідністю:

— Чудовий день... е-е... як на цю пору року.

Але Юфімія, яка знала, що він відмовився стати її хрещеним, повернулась до тітоньки Гестер і почала їй розповідати, як бачила Айріні — місіс Сомс — у крамниці церковно-комерційного товариства.

— І Сомс був із нею?— спитала тітонька Гестер; місіс Смолл іще не встигла розповісти їй про ту зустріч.

— Сомс? Звичайно, ні!

— Невже вона ходить по місту сама?

— Та ні! З нею був містер Босіні. Вона була розкішно вбрана.

Але Свізін, почувши ім'я Айріні, суворо глянув на Юфімію, яка, сказати правду, завжди виглядала якось недоладно в своїх сукнях, і мовив:

— Певна річ, вона була вбрана, як справжня леді. На неї завжди любо глянути.

Цієї миті повідомили, що приїхав Джеймс із дочками. Дарті, якому захотілось випити, послався на те, що йому треба, мовляв, до зубного лікаря; зійшовши біля Мармурової арки, він узяв кеб і на той час уже сидів біля вікна в своєму клубі на Пікаділлі.

Жінка, сказав він своїм приятелям, хотіла повезти його з візитами. Та не на того натрапила! Ха!

Гукнувши служника, Дарті послав його в хол довідатися, хто виграв заїзд о 4.30. Слово честі, втомився як собака, провадив він, цілісінький день мотався по місту з жінкою. А оце вирішив — годі. Хіба він не має права на особисте життя?

Визирнувши з вікна ніші, де він любив сидіти, стежачи за перехожими, Дарті, на лихо, а може, й на щастя, помітив Сомса, що скрадливо переходив вулицю від Грін-парку, очевидно, наміряючись зайти до "Айсіума": він теж був його членом.

Дарті вмить зірвався на ноги; схопивши свій келих, він промимрив щось про "заїзд о 4.30" і швидко сховався у гральній кімнаті, куди Сомс ніколи не заходив. Вмостившись у напівтемній кімнаті, він утішався на самоті особистим життям до пів на восьму,— на той час Сомса в клубі вже, напевно, не буде.

Ні, не можна, повторював Дарті сам до себе, коли йому кортіло приєднатися до розмов, що точились біля вікна, ні в якому разі не можна наражатися на сварку з Вініфред саме тепер, коли у нього сутужно з грішми, а "старий" (Джеймс) дивиться на нього скоса після тієї халепи з нафтовими акціями, в якій він, Дарті, зовсім не винний.

Якби Сомс побачив його в клубі, до Вініфред неодмінно дійшла б чутка, що він не був у зубного лікаря. Мабуть, немає такої іншої родини, де б чутки доходили так швидко. Схрестивши ноги в картатих штанях, Дарті невесело сидів між зеленими ломберними столиками; його оливкове обличчя було насуплене, лаковані черевики вилискували в сутіні; він гриз палець, міркуючи, де його в біса дістати грошей, якщо Еротик не виграє ланкашірського кубка.

Його похмурі думки звернулися до Форсайтів. Кляте кодло! Анічогісінько в них не витягнеш — принаймні для цього треба з шкури вилізти. Усі — страшенні скнари, і жодного серед них спортсмена, хіба що Джордж. Спробуй-но позичити десять шилінгів у цього ж таки Сомса, то його грець поб'є на місці, а як ні, то він скорчить таку зневажливу посмішку, наче ти пропаща людина, коли потребуєш грошей.

А дружина цього Сомса! (Дарті мимоволі ковтнув слину). Він пробував був заприязнитися з нею,— приязнь до гарненької своячки — річ природна,— але нехай його чорти вхоплять, якщо ця (Дарті лайнувся подумки) вшанувала його хоч єдиним словом; де там! Вона дивиться на нього, мов на якийсь непотріб, а сама, певно, здатна на що завгодно — він ладен головою закластися. Він жінок знає, як облуплених: недарма в неї такі оксамитні очі й така постать, і цей телепень Сомс скоро в цьому пересвідчиться, якщо в тих чутках про Пірата є хоч крихта правди.

Вставши з крісла, Дарті пройшовся по кімнаті і спинився перед дзеркалом, що висіло над мармуровим каміном; він довго стояв, розглядаючи своє відображення. Як у багатьох чоловіків цього типу, обличчя Дарті з напомадженими чорними вусиками й акуратними невеличкими баками було наче вимочене в льняній олії. Помітивши на своєму м'ясистому носі прищик, Дарті стурбовано його помацав.

Тим часом старий Джоліон знайшов останнє вільне крісло в переповненій вітальні Тімоті. Своєю появою він, очевидно, перебив якусь розмову, і всі ніяково мовчали. Тітонька Джулі, добра душа, поспішила розвіяти замішання.

— Знаєш, Джоліоне,— сказала вона,— ми оце говорили, що ти давненько до нас не навідувався; проте дивуватися нічого. Ти, мабуть, дуже зайнятий. Джеймс пояснив, що тепер така важка пора...

— Справді?— відповів старий Джоліон, гостро поглянувши на Джеймса.— Пора була б не така важка, якби люди не стромляли свого носа в чужі справи.

Джеймс, який сидів насупившись у такому низькому кріслі, що його коліна стриміли круто вгору, неспокійно засовав ногами й наступив на кота, що, рятуючись від старого Джоліона, необачно сів біля нього.

— Тут розсівся кіт,— озвався він ображеним тоном, відсмикнувши ногу, що ткнулася у щось м'яке й пухнасте.

— Багато котів,— зауважив старий Джоліон, переводячи погляд з обличчя на обличчя,— я тільки-но наступив на одного.

Запала мовчанка.

Місіс Смолл сплела пальці й, озирнувши всіх з трагічним спокоєм, запитала:

— А як поживає Джун?

В суворих очах старого Джоліона промайнула посмішка. Джулі дивовижна жінка! Мабуть, ніхто не переважить її вміння бовкнути щось зовсім не до ладу!

— Погано!—відповів він.— Лондон їй вадить — забагато людей, що плещуть казна-що.

Він промовив ці слова з притиском і знову подивився на Джеймса.

Ніхто не відповів.

Всі відчували, що будь-який крок, будь-яке зауваження може завести на слизьке. І подих неминучої долі, знайомий глядачам грецької трагедії, затьмарив цю тісну, набиту меблями вітальню, де зібралися старі, сиві чоловіки в сюртуках і пишно вбрані жінки, які всі були одної крові і яких усіх єднала невловима родинна схожість.

Та вони не усвідомили її неминучості: адже появу передвісника лихої долі можна тільки відчувати.

За мить Свізін устав. Не буде він сидіти тут, як дурень, такого поводження він не потерпить! Запишавшися ще дужче, Свізін обійшов кімнату і потиснув кожному руку.

— Перекажіть Тімоті,— сказав Свізін,— що він занадто себе ніжить!— і, повернувшись до Френсі, яку вважав "елегантною", додав:— Приходь до мене цими днями, поїдемо з тобою на прогулянку.— Нараз йому згадалася та пам'ятна прогулянка, яка породила стільки балачок, і він скам'янів на хвилину, витріщивши осклілі очі, наче силкуючись збагнути значення своїх власних слів; тоді, раптом пригадавши, що йому усе те байдуже, повернувся до старого Джоліона.— Бувай здоров, Джоліоне! Послухай мене, не ходи без пальта, а то, чого доброго, причепиться ішіас чи ще якась хвороба.

І, легенько штурхнувши кота гострим носком лакованого черевика, він велично виплив з вітальні.

Коли Свізін вийшов, усі присутні нишком перезирнулись; кожному було цікаво, як інші сприйняли слово "прогулянка",— слово, котре набуло між ними розголосу й особливого змісту, бувши єдиним, так би мовити, вірогідним фактом, що безпосередньо стосувався туманних зловісних чуток, про які тільки й було мови останнього часу.

Юфімія не стрималась і сказала, захихотівши:

— Я дуже рада, що дядечко Свізін не запрошує мене на прогулянку.

Місіс Смолл, щоб утішити її й розвіяти ніяковість від розмови на таку непевну тему, промовила:

— Ти ж знаєш, серденько, він полюбляє їздити в товаристві елегантних жінок: йому приємно похизуватись перед людьми. Ніколи не забуду, як він колись повіз мене на прогулянку. Ото вже я набралася страху!

Повне старече обличчя тітоньки Джулі на мить аж засяяло від задоволення, потім зморщилось, і очі її налилися слізьми. Вона згадала той далекий день, коли Септімус Смолл повіз її кататися.

Джеймс, який скоцюрбився в низькому кріслі, раптом прокинувся із своєї похмурої задуми.

— Дивний він якийсь, Свізін,— промовив він нерішуче.

Мовчанка старого Джоліона, його суворий погляд ніби паралізували всіх. Він і сам був збентежений враженням, яке справили на них його слова,— враження це підтверджувало: плітки, що їх він прийшов сюди припинити, мають під собою серйозні підстави; але гнів його не вщух.

Він іще з ними не поквитався... Ні, ні, ось він їм дасть доброго чосу!

Своїм племінницям старий Джоліон не хотів "давати чосу", з ними він не сварився — молода гарненька жінка завжди могла сподіватися на його милосердя,— але цей дурень Джеймс, а також інші, можливо, трохи меншою мірою, заслужили доброго прочухана. І він теж запитав, як здоров я Тімоті.

Немов відчувши, що молодшому братові загрожує небезпека, тітонька Джулі одразу згадала про чай.

— Мабуть, він уже вихолов, поки ми з тобою розмовляли,— сказала вона,— але Смізер приготує свіжий.

Старий Джоліон устав.

— Дякую,— мовив він, дивлячись просто на Джеймса,— але мені нема коли пити чай, розпускати плітки тощо! Пора вже додому. Бувай, Джулі; бувай, Гестер; бувай, Вініфред.

І без усяких церемоній він вийшов із кімнати.

У кебі його гнів розвіявся: так воно бувало завжди — погнівається уволю, і злість ущухає.