Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Відколи Джеймс насмілився, за виразом старого Джоліона, встромити свого носа в його, Джоліонові, приватні справи, він відмовився вірити цим пліткам про Босі ні. Щоб оце його онуку та знехтували через когось із родини "того нікчеми"! Він вирішив, що на Босіні звели наклеп. Мабуть, архітектор розірвав заручини з якоїсь іншої причини.

Може, Джун посварилася з ним абощо: адже вона така запальна.

Ось він поговорить із Тімоті відверто, він одіб'є йому охоту підпускати всякі натяки! І нема чого зволікати, він заїде до Тімоті зараз же і візьметься за нього так, щоб уже не довелося до цього діла вертатись.

Перед будинком стояв, загороджуючи під'їзд, Джеймсів екіпаж. Таки перші поспіли — напевне перемивають його кісточки! А трохи далі Свізінові сірі тяглися мордами до Джеймсових гнідих, наче судили своїх хазяїв, а кучери теж перемовлялися, сидячи на високому передку.

Старий Джоліон поклав циліндр на стілець у маленькому холі, де колись давно капелюх Босіні здався тітоньці Гестер кішкою, провів худорлявою рукою по хмурому обличчю й обвислим сивим вусам, наче силкуючися згладити всі ознаки турботи, й піднявся нагору.

Велика вітальня була переповнена. Вона була переповнена завжди — навіть без гостей, навіть без жодної живої душі,— бо Тімоті з сестрами, додержуючи традицій свого покоління, вважав, що кімната не має "пристойного" вигляду, якщо вона "належно" не обставлена. Отож у ній стояло одинадцять крісел, канапа, три столики, дві засклені шафки з безліччю дрібничок і частина рояля. А тепер, коли тут зібралися місіс Смолл, тітонька Гестер, Свізін, Джеймс, Рейчел, Вініфред, Юфімія,— вона принесла "Пристрасть і пересторогу", яку прочитала за сніданком,— а також її приятелька Френсіс, Роджерова донька (єдина музикантка серед Форсайтів — та, що складала романси), у кімнаті лишилося одне-єдине вільне крісло, звичайно, крім тих двох, у які ніхто ніколи не сідав; а єдине вільне місце на підлозі займав кіт, на якого старий Джоліон зразу ж наступив.

В ті дні до Тімоті частенько навідувалися гості. Форсайти, всі до одного, глибоко шанували тітоньку Енн, і тепер, коли її не стало, вони приїздили сюди частіше й гостювали довше.

Свізін прибув перший; вмостившись в оббитому червоним атласом кріслі з позолоченою спинкою, він усім своїм виглядом показував, що збирається пересидіти інших. Високий і тілистий, із кучмою густого сивого волосся і виголеним пухким обличчям, він виправдовував прізвисько "здоровило", яке йому дав Босіні, і, сидячи в цій захаращеній кімнаті, здавався ще первіснішим, аніж завжди.

Як то звичайно бувало останнім часом, Свізін зразу ж звернув розмову на Айріні й, не довго думаючи, висловив тітонькам Джулі та Гестер свою думку про ті чутки, що почали доходити до нього останнім часом. Авжеж, сказав він, Айріні може трохи пофліртувати — гарненькій жінці треба час від часу розважитись; але він не вірить, що тут криється щось гірше. Це не страшно: у неї досить здорового глузду, вона добре розуміє свої обов'язки щодо себе самої і своєї родини! Не буде ніякого ск... Він хотів сказати "скандалу", але сама думка про це здалася йому такою неймовірною, що він тільки махнув рукою, ніби кажучи: "Годі вже про це балакати!"

Звичайно, Свізін висловив свій, холостяцький, погляд на цю історію, але, справді, хіба ж можна не визнавати обов'язків щодо родини, з якої вийшло стільки обдарованих людей, що посіли таке визначне становище? Якщо він у хвилини тяжкої зневіри й пригадував слова "йомени" та "дрібнота", якими визначали його походження, то чи вірив він їм?

Анітрохи! В глибині душі він зворушливо плекав таємну теорію, що хтось із його далеких предків був шляхетного роду.

"Я певен цього,— сказав він одного разу молодому Джоліонові ще до того, як той ступив на хибний шлях.— Ти ж бачиш, як нам добре повелося! Напевно, у нас є шляхетна кров".

Свізін дуже любив молодого Джоліона; в Кембріджі хлопець завів собі добре товариство, знався з синами того старого поганця сера Чарлза Фіста — один з них потім виявився великим мерзотником; еге ж, добрий був хлопець, природа його щедро наділила — шкода, що він зв'язався з тією чужоземкою, та ще й гувернанткою! А коли вже йому так судилося, чому він не вибрав жінки, що не принизила б їхньої родини! І що ж з нього вийшло? Працює у Ллойда страховим агентом; кажуть, навіть картини малює — картини! Отуди к бісу! А міг би стати колись сером Джоліоном Форсайтом, баронетом, сидів би в парламенті, мав би маєток!

Спонукуваний імпульсом, який рано чи пізно опановує котрогось із членів великої родини, Свізін пішов до Геральдичної канцелярії, де його запевнили: він без сумніву походить від того самого кореня, що й відомі Форсейти, чий герб має "три пряжки на чорному полі з темно-червоними смугами"; очевидно, вони сподівалися, що він одкупить той герб.

Свізін, однак, утримався, але, побачивши, що на гербі красується "натуральний фазан" і що девіз —"За Форсейта", він посадив "натурального фазана" на дверцята карети й гудзики кучера, а на поштовий папір — фазана з девізом. А самим гербом він тішився тільки в мріях, почасти тому, що не заплатив за нього і вважав, що на кареті він виглядатиме визивно, а Свізін уникав усього визивного, бо, як і кожний практичний англієць, він у душі не любив і зневажав усе те, чого не міг зрозуміти,— йому, та й не тільки йому одному, важко було збагнути "три пряжки на чорному полі з темно-червоними смугами".

Проте Свізін не забув, що, заплативши за герб, мав би на нього право, і це ще дужче переконало його в тому, що він справжній джентльмен. Мало-помалу й усі інші Форсайти завели собі "натурального фазана", а деякі, поважніші, запозичили й девіз; проте старий Джоліон від нього відмовився, сказавши, що це, на його погляд, цілковита нісенітниця.

Старше покоління, мабуть, знало, яка велика історична подія обдарувала їх "натуральним фазаном", і коли хтось допитувався про його походження, вони, щоб не збрехати,— брехати вони не любили, адже брешуть, мовляв, тільки французи й росіяни,— зразу посилалися на Свізіна: це він його десь відкопав.

Молодше покоління ставилося до цієї справи з "натуральною" обачливістю. Вони не хотіли ані вразити почуття старших, ані стати посміховищем, отож просто користувалися гербом, та й годі...

Ні, казав Свізін, він бачив усе на власні очі й мусить засвідчити, що вона поводилася з цим Піратом, чи то Босіні, чи як його там кличуть, точнісінько так, як із ним, Свізіном; сказати правду, навіть більше того... Але, на жаль, тієї миті з'явилися Френсіс із Юфімією, і йому довелось припинити цю розмову: таку тему не годиться обговорювати в присутності молодих дівчат.

Хоча Свізінові було трохи прикро, що його перебили саме тоді, коли він збирався висловити дещо важливе, та незабаром до нього знову вернувся добрий настрій. Йому подобалась Френсіс — Френсі, як її звали в родині. Вона була дуже елегантна і, як говорили, заробляла своїми романсами чималі гроші на дрібні витрати; Свізін казав, що вона молодець.

Він пишався своїм ліберальним ставленням до жінок. А чому б їм не малювати картини, складати пісеньки, навіть писати книжки, коли вони мають до того охоту, особливо якщо можна заробити цим трохи грошей? Нехай собі тішаться — аби тільки не дуріли. Адже це не мужчини!

Маленька Френсі, як її називали в родині з добродушним презирством, була поважна особа хоча б тому, що втілювала ставлення Форсайтів до мистецтва. Насправді вона вдалася не те що "маленька", а досить таки висока і, як на форсайтівський рід, темнокоса; темне волосся разом із сірими очима надавали її зовнішності того, що називалося "кельтським типом". Вона компонувала романси під назвами "Душа зітхає" або "Ой матусю, я вмираю" з приспівом, що нагадував церковний гімн:

Ой матусю, я вмираю.

Поцілуй мене, благаю!

О благаю, поцілуй-уй!

Поцілуй, бо я вмира-аю.

Слова до цих романсів вона писала сама, писала й інші вірші. В легкодумніші хвилини вона компонувала вальси; один із яких—"Кенсінгтонське гуляння"—своєю мелодійністю зажив у Кенсінгтоні слави національного гімну. Він починався так:

Дуже оригінальний вальс. Крім того, з-під пера Френсі вийшли "Пісеньки для малечі", водночас і повчальні, й дотепні; особливо славилися "Бабусині рибки" й ще одна, в якій вона майже з пророчим натхненням висловила дух майбутнього імперіалізму,— під назвою "Бий під око, не жалій".

Будь-який видавець узяв би їх залюбки, а такі журнали, як "Вищий світ" чи "Порадник світських дам", не тямилися з захвату, вихваляючи "нові чарівливі пісні міс Френсі Форсайт, що яскріють веселими барвами й водночас промовляють до серця. Зворушені ними, ми плакали й сміялися. Міс Форсайт чекає велике майбутнє".

Успадкувавши практичний інстинкт свого роду, Френсі заводила знайомства з потрібними людьми,— тими, що писатимуть про неї, говоритимуть про неї, а також з людьми із вищого світу; пильно занотовуючи в пам'яті, де саме слід вдаватися до своїх чарів, вона ретельно дбала й про те, щоб невпинно зростали її гонорари, в яких вона й вбачала своє майбутнє. Так Френсі заслужила загальну пошану.

Одного разу, коли в серці її зародилося ніжне почуття,— весь устрій Роджерового життя, яке він цілком присвятив купівлі будинків, сприяв тому, що його єдина дочка перейнялася романтичними нахилами — Френсі взялася до великої й серйозної роботи, вибравши форму скрипкової сонати. Це був єдиний її твір, що занепокоїв Форсайтів. Вони зразу відчули, що соната не матиме попиту.

Роджер, який дуже пишався своєю розумною дочкою і в розмові часто згадував, що вона заробляє собі чималі кишенькові гроші, був зовсім пригнічений цією скрипковою сонатою.

"Справжнісінька нісенітниця!-"— сказав він.

Френсі на один вечір позичила у Юфімії молодого Фладжолетті, і він виконав її сонату у вітальні на Прінсез-гарденз. Сказати правду, Роджер мав рацію. Соната дійсно була нісенітниця, але — оце-то й біда!— нісенітниця того гатунку, що не має попиту. Як відомо кожному Форсайтові, нісенітниця, яку можна продати,— то ніяка не нісенітниця — зовсім ні!

Однак, незважаючи на здоровий глузд, що примушував їх складати ціну мистецьким витворам відповідно до їхньої вартості, дехто з Форсайтів,— наприклад, тітонька Гестер, яка кохалася в музиці,— жалкував, що Френсі компонує свої романси не за "класичними взірцями", такої ж думки були і про її вірші.