Тарзан - Барроуз Едгар Райс

Було умовлено, що загін, який займає північну позицію і якому далі за інших треба було йти до призначеного місця, почне напад, і цей перший залп послужить сигналом для одночасної атаки, щоб узяти селище приступом з першого разу.

Цілі півгодини, які здалися годинами, загін лейтенанта Шарпантьє чаївся в густих заростях джунглів, очікуючи сигналу. Вони бачили тубільців на полях і біля селищних воріт.

Нарешті пролунав сигнал — лункий ляскіт гвинтівок, і у той самий час йому відповіли залпи з півдня й заходу.

Тубільці на полях полишили свої знаряддя і бігцем кинулись до загорожі. Кулі наздоганяли їх, і матроси, перестрибуючи через їхні тіла, побігли до воріт селища.

Напад був такий несподіваний і стрімкий, що білі дісталися до воріт, перш ніж тубільці встигли їх забарикадувати. Наступної миті вулицю заполонили озброєні люди, які зчепилися із тубільцями.

Кілька хвилин чорні твердо боронили початок вулиці, але револьвери, гвинтівки та багнети французів звалили тубільців зі списами і змусили до втечі чорних лучників із напівнатягнутими тятивами.

Невдовзі бій перетворився в переслідування, а потім — у жорстоку різанину, тому що моряки помітили рештки мундира д'Арно на декотрих чорних вояках.

Вони ретельно обшукали кожну хатину, кожен завулок селища, але не знайшли анінайменшого сліду д'Арно. Вони на мигах допитували полонених, а тоді виявилось, що один з матросів, котрий служив у французькому Конго, розуміє ламану мову, якою спілкувалися білі з найменш розвинутими племенами узбережжя. Проте навіть тоді їм не пощастило дізнатись про долю д'Арно.

У відповідь на запитання про свого бойового товариша вони бачили лише схвильовану жестикуляцію та вирази переляку. Це їх переконало в тому, що чорні вбили і з'їли їхнього товариша двома днями раніше.

Вони полишили всяку надію і стали готуватися до ночівлі в селищі. Полонених загнали до трьох хатин і поставили біля них посилену варту.

Біля зачинених воріт також стала сторожа, і врешті селище поринуло у сонну мовчанку, яку перебивало лише голосіння тубільних жінок за своїми покійниками.

Другого дня загін рушив у зворотну подорож. Спочатку французи мали намір спалити селище, але потім відкинули цю думку і залишили переможеним дахи над головою та селищну огорожу для захисту від лісових звірів.

Експедиція повільно поверталася своїми вчорашніми слідами. Десять навантажених нош сповільнювали її хід. У восьми лежали важкопоранені, а двоє вгиналося під вагою вбитих.

Клейтон та лейтенант Шарпантьє йшли в кінці колони. Англієць мовчав із поваги до горя свого супутника, бо д'Арно та Шарпантьє були нерозлучними друзями від самого дитинства.

Клейтон усвідомлював, що горе француза поглиблювалося й тим, що загибель д'Арно виявилась марною, бо Джейн була врятована раніше, аніж д'Арно потрапив до рук дикунів, і ще тому, що справа, якій той віддав своє життя, постала не зі службового обов'язку, а задля людей сторонніх, ще й іноземців. Але коли він сказав, про це лейтенантові Шарпантьє, той похитав головою:

— Ні, мосьє. Певне, д'Арно судилося вмерти! Я побиваюся лише за тим, що не міг померти замість нього або принаймні разом із ним. Шкода, що ви не знали його краще, мосьє. Він був справжнім вояком і справжнім джентльменом, а це хоч кажуть про багатьох, насправді віднести можна далеко не до кожного. Він загинув не марно, бо його смерть за незнайому американську дівчину змусить і нас, його товаришів, сміливіше дивитись смерті в обличчя!

Клейтон не відповів, але в ньому зародилася нова хвиля поваги до французів.

Було зовсім темно, коли вони дісталися до хатини на березі. Один залп перед виходом із джунглів сповістив тих, хто залишався в таборі та на кораблі, що експедиція спізнилася. Було умовлено, що коли вони будуть за кілометр чи два від табору, один залп означатиме невдачу, три — удачу, а два — те, що вони не знайшли ані д'Арно, ані його чорних викрадачів.

Назустріч їм вийшла сумна процесія. Без зайвих розмов мертвих та поранених було перенесено на човен і відвезено до крейсера.

Стомлений важкими п'ятиденними мандрами в джунглях та двома сутичками з чорношкірими, Клейтон увійшов до хатини поїсти і відпочити на відносно зручному своєму ложі з трави після двох ночей, які він пробув у джунглях.

Біля дверей хатини стояла Джейн.

— А бідолашний лейтенант? — запитала вона. — Чи знайшли ви хоч його сліди?

— Ми спізнилися, міс Портер, — сумно відповів він.

— Скажіть мені, що трапилось? — запитала вона.

— Не можу, міс Портер, це надто жахливо!

— Чи не хочете ви сказати, що вони його мордували? — прошепотіла вона.

— Ми не знаємо, що вони зробили перед тим, як убили його, — відповів Клейтон.

На його обличчі виразно читалися сліди сильної втоми й жалю до бідолашного д'Арно, і він зробив наголос на "перед тим".

— Перед тим, як убили його? Що ви маєте на увазі? Чи вони не… Чи вони не…

— Так, міс Портер, вони — людожери, — сказав Клейтон майже гірко, бо несподівано згадав про лісову людину — і дивні ревнощі, які він відчув два дні тому, знов охопили його.

З несподіваною грубістю, яка була так само чужа Клейтонові, як увічлива завбачливість мавпі, він бовкнув:

— Коли ваш лісовий бог полишив вас, він, певно, квапився на бенкет!

Він пошкодував про свої слова, щойно вимовивши їх, хоча й не знав, як боляче вони зачепили дівчину. Він засоромився своїх безпідставних підозрінь стосовно того, хто врятував життя усім членам їхньої маленької громади й ані разу не скривдив жодного з них. Дівчина гордо звела голову.

— На вашу заяву, містере Клейтоне, може бути лише одна гідна її відповідь! — сказала вона крижаним тоном. — І я шкодую, що я не чоловік, який мав би можливість дати її! — Вона швидко повернулася й увійшла до хатини.

Клейтон був англійцем, і дівчина встигла зникнути з його очей, перш ніж він утямив, яку відповідь дав би чоловік.

— Присягаюсь честю, — жалібно вимовив він, — вона обізвала мене брехуном! І думаю, що я цього заслужив, — додав він, коли трохи подумав. — Клейтоне, хлопче, я знаю, що ти стомився і не зібраний зараз, але з цього не випливає, що ти повинен бути віслюком! Іди-но краще спати!

Однак, перш ніж це зробити, він тихенько покликав Джейн із-за полотняної завіси, бо йому хотілося її переконати, але з таким самим успіхом він міг би звертатися до сфінкса.

Тоді він написав записку і підсунув її під завісу.

Джейн побачила папірець, проте вдала, що не помітила його, бо була дуже сердита, ображена й роздратована, але… але вона була жінка і тому врешті-решт підняла записку і прочитала її:

"Люба міс Портер!

Я не мав підстав говорити те, що сказав. Єдине моє виправдання, яке, однак, зовсім мене не виправдовує, — це мої розхитані нерви.

Будь ласка, спробуйте забути про те, що я сказав. Я дуже прошу пробачення. Образити вас для мене болючіше, аніж будь-якого в усьому світі. Скажіть, що ви пробачили мене.

Ваш Сесіль Клейтон".

"Він подумав так, інакше він би цього не висловив, — подумала дівчина, — але це не може бути правдою… Я впевнена, що це неправда!"

Одна фраза в записці злякала її: "Образити вас для мене болючіше, аніж будь-кого в усьому світі".

Тиждень тому ця фраза викликала б у неї захоплення, а тепер вона пригнічувала її.

Вона хотіла б ніколи не знати Клейтона. Дівчина не шкодувала, що зустрілася з лісовим богом, — ні, вона була щаслива! А тут ще й інша записка, яку вона знайшла в траві біля хатини наступного дня після того, як повернулася з джунглів, любовна записка з підписом Тарзана.

Ким би міг бути цей новий залицяльник? А що. коли це ще хтось із диких мешканців страшного лісу, який може зробити все що завгодно для того, щоб заволодіти нею?

— Есмеральдо! Прокинься! — закричала Джейн. — Ти мене дратуєш: спиш собі спокійно, тоді як довкола горе!

— Габерель! — заверещала Есмеральда, сідаючи на ліжку. — Хто тепер? Носогемот? Де він, міс Джейн?

— Дурниці, Есмеральдо, нема нічого! Йди спати. Ти достатньо відворотна, коли спиш, але коли прокидаєшся, то ще гірша.

— Певно, що так, любонько, але що з вами, скарбе мій? Цього вечора ви поводитеся, наче несповна розуму.

— Ох, Есмеральдо, я просто нестерпна сьогодні! — сказала дівчина. — Не звертай на мене уваги, от і все, люба!

— Так, серденько, лягайте-но краще спати! У вас геть нерви розхитались. З усіма цими розповідями містера Філандера про суріпотамів та геніїв-людожерів воно й не дивно!

Джейн, сміючись, підійшла до ліжка Есмеральди й побажала їй на добраніч.

23. ЛЮДИНА-БРАТ

Коли д'Арно отямився, то побачив, що лежить на постелі з м'якої трави та папороті в маленькому курені з гілок, зробленому у формі літери А.

Крізь дірку-пролаз до куреня він побачив зелену луку, а трохи поодалік — щільну стіну рослинності джунглів.

Він був дуже побитий і слабкий. Коли він цілком опритомнів, то відчув, як гостро запекли йому численні жорстокі рани і тупий біль озвався в кожному м'язі, кожній кістці тіла від завданих йому страшних ударів.

Навіть голови він не міг повернути без дошкульного болю, тому довго лежав нерухомо з заплющеними очима.

Намагався пригадати свої пригоди до тієї миті, відколи знепритомнів, і знайти ключ до розгадки свого теперішнього становища. Він силкувався збагнути, в чиїх руках перебуває — ворогів чи друзів.

Врешті пригадав усю бридку сцену біля стовпа і дивну білу істоту, на руках у якої знепритомнів.

Безперервний гомін джунглів, шурхотіння мільйонів листків, дзижчання комах перемішувалися у дивовижно заспокійливе гудіння; здавалося, він лежить осторонь, поодалік від багатогранного життя, шум якого долинав до нього лише невиразним відлунням.

Врешті він спокійно заснув і прокинувся лише пополудні.

Д'Арно знову пережив те саме дивне відчуття цілковитого нерозуміння всього, що відбувається довкола. Як і в мить свого першого пробудження, він швидко пригадав нещодавні події, і коли позирнув у отвір куреня, то побачив людину, що сиділа навпочіпки.

До нього була обернена широка м'язиста спина, але попри її густу засмаглість д'Арно побачив, що це спина білого, і подякував долі.

Француз кволо гукнув до людини. Та озирнулася, підвелася і рушила до куреня. У неї було гарне обличчя — найгарніше з усіх, які будь-коли бачив д'Арно.

Тарзан нахилився, вповз у курінь до пораненого офіцера і торкнувся прохолодною рукою його чола.

Д'Арно звернувся до нього французькою, але чоловік лише похитав головою з жалем, як здалося французові.

Тоді д'Арно спробував говорити англійською мовою, але чоловік знову похитав головою.