Пригоди Гекльберрі Фіна - Твен Марк

Мені й ці вже у печінках сидять.

— Мені вони теж насточортіли, Джіме. Та коли вже сидять вони нам на каркові, ми не можемо забувати, хто вони такі, і маємо з тим рахуватися. Часом так мені пече, що немає й одної держави на світі без королів.

Не було ніякої потреби пояснювати Джімові, що ці шахраї — ніякий не король і не герцог. Нічого путнього з цього не вийшло б, а крім того, так воно й було, як я казав: ніяк не відрізниш їх від справжніх монархів.

Я ліг спати, а коли надійшов мій час ставати на варту, Джім не збудив мене. Він часто так робив. Коли я прокинувся удосвіта, Джім сидів, похиливши голову між коліна, і тужив, і плакав. Я вдав, що нічого не чую й не бачу. Знав, у чому справа. В такі хвилини він сумував за своєю дружиною та дітьми, покинутими напризволяще, і його огортала печаль за рідною домівкою; він досі й разу не розлучався із своєю родиною; і я вірю, що дітей і дружину він любив так само, як і білі люди. Може, кому здасться, що це неприродно, але я певний, що Джім таки справді нудьгував. Він часто ночами, думаючи, що я сплю, починав тихенько плакати, примовляючи:

— Безталанночко моя, Лізабет! Сердешний мій Джонні! Ой лишенько, недоленько тяжка! Ніколи я вас більше не побачу, ніколи не побачу!

Джім і справді був добросердий негр.

Цього разу я все ж наважився поговорити з ним про його дружину та діток, а він мені й каже:

— Так мені зараз прикро стало!.. Почув я допіру на березі чи то гуп, чи то хлюп, та й нагадав собі, як я одного разу покривдив був маленьку мою Лізабет. Їй ледь-ледь минуло тоді чотири роки, і напала на неї скарлатина, ще й цупко так причепилася до дитини; поволі Лізабет одужала і якось стала біля мене, а я й кажу їй: "Зачини-но двері". А вона й не поворухнулася. Стоїть собі та всміхається. Це мене розлютило, і я знову кажу, та так ото голосно, аж кричу: "Чи тобі позакладало? Зачини двері!" А вона стоїть собі та всміхається. Тут мені й увірвався терпець!

Я як гримнув: "Стривай же! Я тебе навчу слухатись!"

Та як лясну її по голові, аж поточилася дитина. Тоді я пішов до другої кімнати й хвилин із десять перебув там; вертаюсь назад, а двері, як і були, незачинені. Дитина стоїть на порозі, голівоньку похилила й плаче, а сльозинки дрібні додолу капають. Отут я аж скипів — така на мене лють напала; аж раптом — двері ті в нас надвір відчинялися — раптом зірвався вітер і — грюк! — торохнув дверима простісінько поза спиною дитини, і, боженьку милий, дитина й не рухнулася! Мені аж дух затамувало, і я відчув у себе всередині щось таке... таке... навіть не знаю, як і сказати. Я нишком підкрався, а сам увесь тремчу, круг неї обійшов навшпиньках, прочинив двері, головою майже притулився до дитини — і все те тихо-тихо, ледь чутно, а тоді як скрикну на всю горлянку: "Агов!" А вона й не поворухнулася! Ой Геку, як же я тоді заплакав, підхопив її на руки, пригорнув до себе та й кажу: "Ох, дитинонько ти моя любесенька! Господи боже ти мій великий та милостивий, прости безталанному старому Джімові, а сам він зроду собі цього не подарує!" Ох, вона ж оглухла, Геку, зовсім оглухла, а я ж її так скривдив!

Розділ XXIV

Другого дня, надвечір, пристали ми до порослого верболозом острівця посеред річки; навпроти цього острівця на обох берегах виднілися селища, і герцог із королем почали відразу ж мізкувати, як би його обмахорити тутешніх жителів. Джім попросив герцога, щоб вони швидше поверталися на пліт, бо йому важко, та й набридло вже цілісінькі дні лежати в курені із зв՚язаними руками й ногами. Бачте, залишаючи Джіма самого, доводилось його зв՚язувати, бо якби нагодився хто сторонній та побачив його самого й незв՚язаного, то навряд чи повірив би, що він втеклий невільник. Ну, герцог погодився, що лежати цілий день, коли ти зв՚язаний, важкувато, й обіцяв придумати який-небудь спосіб, щоб не зв՚язувати Джіма.

Нашому герцогові не треба було ходити до чужої голови по розум, він відразу зметикував, як усіх одурити. Він одягнув Джіма в костюм короля Ліра — довгополий халат з фіранкового ситцю та білий парик і борода з кінського волосу; потім дістав свій театральний грим та наквацював Джімові обличчя, руки, вуха й шию такою тьмяною, мертвотною синьою фарбою, що Джім почав скидатися на утопленика, який пролежав принаймні дев՚ять днів під водою. Бодай я крізь землю пішов, якщо бачив коли що-небудь страшніше за ту потвору. А герцог тим часом відшукав дощечку й написав на ній:

Скажений араб.

Безпечний, коли не втрачає тями.

Потім він прибив дощечку до жердини й поставив її за чотири чи п՚ять футів од куреня. Джім був з того вдоволений. Він сказав, що це багато краще, аніж щодня протягом нескінченних годин лежати зв՚язаним і дрижаки їсти зі страху, тільки-но де зашарудить. Герцог казав Джімові почувати себе зовсім вільно, а якщо раптом з՚явиться якийсь непроханий гість, до Джім має вискочити з куреня, трохи показитися та разів зо два завити, як хижий звір, і тоді той напевно в ту ж мить кинеться навтікача і дасть Джімові спокій. Це звучало переконливо; проте нормальна людина й не чекатиме, поки Джім завиє. Це ж був не просто мрець, де там! — це було щось багато страшніше.

Обом шахраям хотілося знову зіграти своє "Неабищо",— вони добре нагріли на тому руки, проте вирішили, що це небезпечно, адже чутка про їхнє махлярство могла вже докотитися й сюди. Нічого путнього так і не спало їм на думку; врешті герцог вирішив полежати та години зо дві подумати, щоб якось пошити в дурні тих арканзасців; а король,— нічого наперед не плануючи,— захотів навідатися до другого містечка на тому березі і здатися на волю божу, а по-моєму — на дияволову. Всі ми покупили собі нову одежу в тому місті, де зупинялися востаннє; король переодягся в усе нове і загадав зробити те саме й мені. Я, звісно, вмить виконав його бажання. Король був у чорному костюмі і виглядав дуже пишно й урочисто. Ніколи не думав я, що вбрання може так змінити людину. Раніше король був схожий на волоцюгу, тепер же, коли він скидав з голови нового білого капелюха та вклонявся з милою усмішкою, то набирав такого поважного, сумирного та побожного вигляду, начебто щойно вийшов із ковчега старий Ной власною персоною, та й тільки. Джім наготував човна, і я сів у нього з веслом напоготові. Трохи нижче від острівця, миль за три від містечка, манячів великий пароплав; він стояв там уже годин зо дві: вантажився. Король глянув та й каже:

— Я так гарно вбраний, що, мабуть, найкраще мені буде приїхати з Сент-Луїса, або Цінціннаті, чи ще з якого великого міста. Веслуй до пароплава, Гекльберрі: ми припливемо до містечка на ньому.

Двічі йому не довелося повторювати, бо я й сам радий був проїхатися на пароплаві. Я довеслував до берега за півмилі вище від містечка: там тихою водою було легше пливти вздовж стрімкого берега. Невдовзі ми порівнялися із приємним на вигляд, простосердим молодим селюком, який сидів на колоді й витирав спітніле обличчя,— надворі було дуже гаряче; поруч нього стояли дві килимові валізи.

— Підвеслуй до берега,— наказав король. Я відвеслував.— Куди це ви прямуєте, хлопче?

— Мені треба на пароплав. Їду до Орлеана.

— Сідайте до нас,— запропонував король.— Заждіть-но хвилинку, мій служка допоможе вам зараз перенести валізи. Вилазь та допоможи джентльменові, Адолфусе! — додав він, звертаючись, знати, до мене.

Я зробив те, що він загадав, і от ми втрьох уже рушили далі. Селюк цей був нам щиро вдячний; воно й справді нелегко в таку спеку чалапати із двома валізами в руках. Він розпитався в короля, куди той їде, і король відповів, що сьогодні вранці висадився у містечку, нижче за течією, а зараз має на меті відвідати старого приятеля-фермера, що живе за кілька миль звідси проти води. Юнак йому на те:

— Побачивши вас, я відразу сказав собі: "Це містер Вілкс, тільки він трошечки спізнився". А тоді знову кажу собі: "Ні, це, мабуть, не він, чого б то він плив човном проти води?" Ви не Вілкс, правда ж?

— Ні, моє прізвище Блоджет, Александер Блоджет — велебний Александер Блоджет, оскільки я один із сумирних служителів господніх. Та хай там як, а я щиро жалкую, що містер Вілкс запізнився, а найпаче, коли він на тому щось втратив... Проте сподіваюсь, цього не сталося?

— Звісно, спадку він через те не втратив, його-то він однаково отримає; та, на жаль, йому не вдалося побачитися із своїм братом Пітером, як той умирав. Вілксові воно, може, й байдуже, хто його зна... Але брат його все на світі віддав би, аби побачитися з ним перед смертю: останні три тижні він весь час тільки про те й марив. Вони розлучилися ще змалечку, а брата Вільяма він зроду й у вічі не бачив — це того глухонімого,— Вільямові всього років тридцять — тридцять п՚ять. Лише Пітер та Джордж сюди приїхали; Джордж був одружений — і він, і жінка його померли обоє минулого року. Отже, лишилося тільки двоє братів: Гарві та Вільям; і ті, як я вже казав, не спромоглися прибути вчасно.

— А хто-небудь написав їм?

— О так, місяць чи два тому, коли Пітер щойно заслаб: бідолаха й сам відчував, що цим разом йому вже не підвестися. Воно й зрозуміло,— він уже зовсім зістарився, а Джорджеві доньки ще надто молоді, щоб бути йому за товариство, крім хіба що Мері Джейн, отієї руденької; тож як померли Джордж із братовою, старий занудьгував: ніяк не міг звикнути до самотнього життя і дуже, здається, за те життя й не хапався. Йому страх як хотілось побачитися з Гарві, ну, звісно, і з Вільямом також,— він належав до тих людей, які до складання заповіту неохочі. Він залишив листа до Гарві, і в тому листі пишеться, де сховано його гроші та як саме розподілити решту майна, щоб забезпечити Джорджевих дочок: по Джорджеві ж анічогісінько не лишилося. Крім того листа, він так нічого й не написав,— ніхто не міг його примусити.

— А як ви гадаєте, чому Гарві не приїхав? Де він живе?

— О, він живе в Англії, в Шеффілді, він там за пастора, а в наших краях зроду ще не був. Може, не мав вільного часу, а крім того, він же міг і не отримати листа.

— Шкода, шкода, що не діждав бідолаха побачення з братами. То ви, кажете, збираєтеся до Орлеана?

— Так, але то для мене лише тимчасова зупинка. Наступної середи я відпливу звідтіля кораблем до Ріо-де-Жанейро, там живе мій дядько.

— Еге, довгенька подорож, довгенька! Але ж і приємна! Я б і сам не від того, щоб отакечки помандрувати...