Пригоди Гекльберрі Фіна - Твен Марк

Паркани з неоднакових дощок, поприбиваних як попало одна на одну, покривилися в різні боки, а хвіртки трималися лише на одній завісці, та й та була ремінна. Деякі паркани були навіть побілені — видно, за прадавніх часів, десь, певно, коли ще Колумб відкрив Америку, як сказав герцог. Майже в кожному садку рилися свині, а люди намагалися їх звідти вигнати.

Всі крамниці розташувалися вподовж однієї вулиці. Спереду були влаштовані полотняні навіси на стовпчиках, до яких приїжджі селяни прив՚язували коней. Під навісами, на порожніх ящиках з-під різного краму, цілісінькі дні висиджували тутешні ледарюки та стругали знічев՚я ті ящики ножами фірми Барлоу; а ще жували тютюн, та ловили гав, та позіхали, та потягалися — все нікчемні людці. Всі вони носили здебільшого жовті солом՚яні брилі, з парасольку завбільшки, але ходили без курток та без жилетів; називали вони один одного запросто: Біллом, Баком, Генком, Джо чи Енді й поволі цідили слова, рясно пересипаючи свою мову лайкою. Майже кожного стовпчика підпирав якийсь лобуряка, застромивши руки в кишені штанів і виймаючи їх звідти тільки для того, щоб позичити комусь жуйку тютюну або почухатись. Розмова між ними провадилася приблизно така.

— Дай-но мені пучку тютюну, Генку.

— Не можу, в мене самого тільки на одну жуйку лишилося. Звернися ліпше до Білла.

Може, Білл і дасть йому ту жуйку, а може, збреше і скаже, що в нього немає. Багато хто з отих ледацюг ніколи не мають і цента в кишені, ані жменьки тютюну. Вони тільки те й роблять, що позичають; такий ледацюга звичайно каже своєму приятелеві:

— Позич-но мені щіпку тютюну, Джеку, я щойно віддав Бенові Томпсону останню жуйку.

І майже завжди це брехня, на яку може впійматися хіба що якийсь нетутешній новачок, але Джек тутешній і через те відказує:

— Ти дав йому тютюну, кажеш? Ти? Старий як котюга, а бреше як щеня! Поверни мені те, що ти брав у мене, Лейфе Бакнере, то я тобі позичу хоч тонну, хоч дві, ще й розписки з тебе не братиму.

— Та я ж тобі вже раз повертав.

— Еге ж, злиденні шість жуйок. Та й позичав ти крамничний тютюн, а повернув самосад.

Крамничний тютюн — це пресований плитковий тютюн, а ці хлопці жують звичайно папушний. Коли вони позичають, то не відрізують ножем, а беруть весь жмуток у зуби та й гризуть і водночас рвуть його руками, доки жмуток перерветься навпіл; тоді власник тютюну кидає сумний погляд на повернені йому рештки й каже іронічно:

— Слухай-но, віддай мені жуйку, а собі візьми папушу.

Всі вулиці та завулки в місті потопали в грязюці; сама грязюка, чорна, як дьоготь, подекуди мало не фут завглибшки, а вже два чи три дюйми — то певно. Тут же таки, в отому багні, вилежуються та рохкають свині. Часом дивишся — ліниво суне вулицею свиня разом із своїми поросятами і раптом брьохається посеред дороги, так що люди мусять її обминати, а вона собі розляжеться, замружить очі, тільки вухами махає, жде, поки поросята поссуть, і вигляд у неї такий щасливий, ніби вона за те платню дістає. А ледар уже й тут, як уродився, і кричить на все горло: "Ану, цуц, бери її! Гуджга, Тигре, гуджга!" — й бідолашна свиня тікає, несамовито кувікаючи, двоє чи троє собак смикають її за вуха, ззаду женеться ще ціла зграя собак — десятків три-чотири; тут усі ледацюги схоплюються на ноги й милуються тим видовищем, поки собаки щезнуть з очей; вони регочуть, їм дуже втішно, що зчинився такий гармидер. Потім вони знову сідають і сидять, поки собаки заведуться між собою. Ніщо в світі так не розворушить їх та не потішить, як собача гризня, хіба що інша забава: обіллють, буває, приблудного собаку скипидаром і підпалять його або прив՚яжуть йому до хвоста бляшанку й дивляться, як він ганяє, аж поки здохне.

Понад річкою деякі будинки майже висіли над урвищем, геть перехнябились — ось-ось плюхнуть у воду. Господарі давно вже їх покинули. Під іншими берег обвалився лише з одного кутка, і цей куток будинку висів у повітрі. Люди ще жили в них, проте це було небезпечно, бо берег міг осунутися разом із будинком. Часто-густо за одне літо починала зсуватися в річку частина берега з чверть милі завширшки. Такому місту доводиться весь час відступати назад, бо річка невпинно підточує його береги. Що ближче до полудня, то більше збиралося на вулиці візків та коней і щохвилини під՚їжджали нові. Кожна сім՚я ще з дому запасалася харчами й споживала їх, не злазячи з візків. Чимало було випито й віскі, і я бачив аж три бійки. Раптом хтось закричав:

— Он їде старий Богс! Він завжди раз на місяць приїздить із села, щоб надудлитися по саму зав՚язку. Он він, хлопці.

Всі лобуряки зраділи; я подумав, що вони, певно, звикли насміхатися з того Богса. Один із них сказав:

— Цікаво знати, кого він збирається цим разом розтерти на порох? Коли б йому вдалося розмолоти на порох усіх людей, яких він нахваляється розтерти за останні двадцять років, ото зажив би слави!

Другий докинув:

— Хотів би я, щоб старий Богс мені загрозив,— я був би певний, що проживу тисячу років.

Богс саме промчав повз нас верхи, з галасом та криком, наче індіанець:

— Гетьте з дороги! Я ступив на стежку війни, і ціна на труни підскочила!

Виглядав він років на п՚ятдесят, п՚яний як чіп, з густим червоним рум՚янцем на виду; він хитався в сідлі, ледве тримаючись. Усі глузували з нього, реготали, проводжали лайкою, а він їхав далі і нахвалявся, що посіче їх на капусту, коли дійде черга, а зараз йому ніколи, бо приїхав убити старого полковника Шерберна, і девіз у нього: "Всяке діло починай з голови".

А як помітив мене, під՚їхав близько й запитав:

— Ти звідки, хлопче? Приготувавсь до смерті?

Та й подався геть. Я таки добре перелякався, та, спасибі, якийсь чоловік заспокоїв:

— То він так собі бевкає: він завжди такий, як нап՚ється. Найперший йолоп на цілий Арканзас, а зовсім не лихий — нікому кривди не чинить ні п՚яний, ані тверезий.

Богс під՚їхав до найбільшої крамниці й, нахиливши голову так, що міг вільно зазирнути під навіс, гукнув щосили:

— А виходь-но сюди, Шерберне! Виходь на бій із чоловіком, якого ти обшахрував! Я по тебе приїхав — ти ота дичина, на яку я полюю, тепер від мене не втечеш!

І ну докоряти та лаяти Шерберна, взиваючи його різними неподобними словами та варнякаючи, що на язик наверзеться; вся вулиця сповнилася тим часом людьми, що слухали, реготали та під՚юджували Богса. Нарешті вийшов з крамниці чоловік років п՚ятдесяти п՚яти; у нього була горда постава, і вбраний був куди краще за всіх інших городян. Юрба розступилася перед ним на два боки, даючи йому дорогу. Він звернувся до Богса спокійно й сказав розважливо:

— Мені це набридло, але до години я ще терпітиму. Затямте собі — до першої години й не більше. Якщо після цього ви розтулите рота і скажете про мене хоч єдине слово,— це вам так просто не минеться, і під землею знайду вас.

Потім він повернувся і зайшов назад до крамниці. Юрба принишкла, відразу протверезилася; сміх завмер. Богс подався геть і, їдучи вулицею, лаяв Шерберна на ввесь голос, але незабаром повернув назад і зупинився перед крамницею, шпетячи Шерберна на всю губу. Кілька чоловік підійшло до старого, щоб його вгамувати,— даремна праця! Той наче затявся. Вони нагадували йому, що вже за чверть перша, тож мусить забиратися звідси — і то не гайно. Однак і це не помогло. Старий не вгаваючи лаявся, тоді кинув свого бриля в грязюку й проїхався по ньому, а далі знову помчав вулицею, та так, що аж сиве волосся розвівалося в повітрі. Кожен, хто міг, намагався зманити його з коня, замкнути, щоб протверезився; еге,— де вже там! — нічого з того не вийшло, він усе скакав вулицею та лаяв Шерберна. Нарешті хтось сказав:

— Побіжіть-но котрий по його дочку! Швидше приведіть сюди дочку: часом він її слухає. Коли хто й спроможний його укоськати, то це тільки вона.

Хтось побіг по дочку. Я трохи пройшов вулицею і спинився. За п՚ять чи десять хвилин Богс з՚явився знову, та тільки вже не верхи. Хитаючись, дибав він, простоволосий, через вулицю в мій бік, а двоє приятелів підтримували його попідруки та підштовхували. Старий уже присмирнів, і вигляд у нього був стурбований; він не опирався, а ніби сам себе підштовхував. І раптом хтось гукнув:

— Богсе!

Я озирнувся, щоб побачити, хто то кричав, а це був отой полковник Шерберн. Він стояв нерухомо посеред вулиці, тримаючи напоготові в правій руці пістолета,— він не цілився, а просто так тримав його дулом догори. Тієї ж миті я побачив молоденьку дівчину, яка бігла до нас, а за нею ще два чоловіки. Богс і ті, що його підтримували, озирнулися на поклик, і, тільки-но помітили пістолета, обидва приятелі відсахнулися від Богса, а дуло тим часом почало повільно опускатися — обидва курки були зведені. Богс простяг уперед руки й скрикнув: "На бога! Не стріляйте!" Бах! — пролунав перший постріл, і старий поточився назад, хапаючись руками за повітря. Бах! — пролунав другий, і старий важко й незграбно повалився на землю, розкинувши руки. Молода дівчина скрикнула, кинулася до батька й упала на його тіло, ридаючи та вигукуючи: "Він убив його! Він убив його!" Натовп оточив їх з усіх боків; люди штовхали й тиснули одне одного, витягували шиї і намагалися все роздивитись, а ті, що стояли всередині кола, відпихали їх і кричали:

— Назад, назад! Йому бракує повітря, він задихається!

Полковник Шерберн хряснув пістолетом об землю, повернувся і пішов геть.

Богса понесли до маленької аптеки; люди юрмилися навколо нього, як і перед тим, усе місто йшло за ним; я й собі побіг туди ж та вмостився коло вікна, тож мені було добре видно, що робилося всередині. Богса поклали на підлозі й підсунули грубезну Біблію йому під голову, а другу Біблію розгорнули й поклали на груди; тільки спершу розірвали сорочку, так що я побачив, куди ввійшла куля. Богс кілька разів глибоко зітхнув, і Біблія в нього на грудях підіймалася, коли він вдихав повітря, й опускалася, коли видихав, а потім занімів — помер. Тоді відірвали від нього дочку, яка ридала та побивалася, і вивели звідти. Їй було щонайбільше шістнадцять років — таке лагідне та сумирне дівчатко, тільки дуже бліде й перелякане.

Незабаром тут зібралося все місто, юрмилося, товпилося, прагнуло пропхатися до вікна, щоб подивитися на небіжчика, та люди, що захопили кращі місця, не хотіли їх звільняти, хоч ті, за їхньою спиною, знай торочили:

— Та чи ж ви ще не надивилися? Нема у вас ані стиду, ні сорому! Адже ж ми теж хочемо подивитися, а ви стовбичите перед очима!

Почалася гризня, і я дременув звідтіль; думаю собі: ще, чого доброго, почубляться.