Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран
Знаєте, як би я це назвав? Я би назвав це двома кімнатами. В одній з них було ліжко, невеликий столик і комод, а ше там було багато речей, які займали місце від підлоги аж до стелі — цілі гори одягу й купи черевиків різного розміру й фасону. Стін не було видно за великою кількістю фотографій. Здавалося, шо то були фото різних сімей, хоча я примітив, шо деякі люди траплялися на фото частіше одного-двох разів. Увесь цей одяг і взуття змусили мене думати, шо в цій кімнаті мала би жити мінімум сотня людей. Та й друга кімната була дуже захаращена. Там була купа ящиків, доверху закиданих різними предметами. По боках цих ящиків були надписи. З ящика, на якому було написано ВЕСІЛЛЯ ТА ІНШІ СВЯТКУВАННЯ, стирчав шмат білої тканини. Ящик ПРИВАТНЕ: ОСОБИСТІ КНИГИ/ ЩОДЕННИКИ/ ЗАМІТКИ/ НИЖНЯ БІЛИЗНА був такий розіпханий, що здавалося він от-от трісне. Був ше ящик СРІБЛО/ ПАРФУМИ/ ШПИЛЬКИ, а далі ГОДИННИКИ/ ЗИМОВЕ, а ще ГІГІЄНА/ ШПУЛЬКИ/ СВІЧКИ, і нарешті — СТАТУЕТКИ/ ОКУЛЯРИ. Якби я був мудрий, я би позаписував усі ці назви на папірчику, як це робив герой у своєму щоденнику, але я дурак не записував і тому багато чого забув. А деяких назв я взагалі не зрозумів, наприклад, ящик ТЕМРЯВА або он той, на передній панелі якого нашкрябано олівцем СМЕРТЬ ПЕРВІСТКА. А на верхівці цього хмарочосу ящиків стояв ящик із написом ПИЛ.
У цій кімнаті була крихітна пічка, тумба для овочів і дерев'яний стіл. Саме за нього ми й сіли. Стільці було дуже важко відсунути, оскільки через ті ящики вільного місця майже не залишалося. "Дозвольте, я вам дещо приготую", — сказала вона, адресуючи всі погляди тільки на мене. "Да не треба, не турбуйтеся", — сказав Дєд. "То нічого, — сказала Августина, — але мушу сказати, що грошей у мене мало, тому м'яса нема зовсім". Дєд глянув на мене й підморгнув. "Ви любите картоплю з капустою?" — спитала вона. "Це просто люкс", — сказав Дєд. Він так радісно розсміявся, шо я не збрешу, як скажу, шо так він не сміявся з часу смерті моєї Бабки. Я навіть помітив, шо коли Августина повернулася, шоб дістати капусту з тумби, то Дєд непомітно розчесався кишеньковим гребінцем.
"Скажи їй, що я радий бачити її", — сказав герой. "Ми всі дуже раді вас бачити", — переклав я і випадково зачепив ліктем ящик НАВОЛОЧКИ. "Ви навіть не повірите, — продовжував я, — скільки ми вас шукали". Вона розпалила вогонь у печі й почала готувати їжу. "Розпитай її про все, — обізвався герой, — я хочу знати, як вона зустріла мого діда, і чому вона вирішила його порятувати, і що сталося з її родиною, і чи вона бачилася з моїм дідом після війни. Запитай, — продовжував він пошепки, — чи були вони закохані одне в одного". — "Повільніше", — відповів я, бо не хотів, шоб Августина зробила якусь гидоту. "Ти дуже добра, — сказав їй Дєд, — запросила нас зайти, готуєш нам їдло. Ти дуже добра". — "Та, ви ще добріші", — відповіла Августина й зробила те, чого я зовсім не сподівався. Вона подивилася на своє відображення у вікні над піччю, я впевнений, шо вона зробила це, шоб побачити, як вона виглядає. Це тільки моє припущення, але я впевнений, шо воно правильне.
Ми дивилися на неї, ніби від неї залежали увесь світ і майбутнє. Коли вона розрізала капусту на декілька частин, герой постійно крутив головою туди-сюди, слідкуючи за ножем. Коли вона кинула ті шматки капусти на сковорідку, Дєд усміхнувся й поклав руку на руку. Я ж узагалі не міг від неї відвести очей. У неї були тонкі пальці й довгі руки, її волосся, як я вже згадував, було теж зовсім біле. Його кінчики торкалися підлоги й підмітали звідти бруд і пил. її очі важко було розгледіти, тому шо вони були глибоко посаджені на обличчі, але коли я приглядався тоді, як вона дивилася на мене, то бачив, шо вони блакитні й блискучі. Саме по очах я зрозумів, шо вона і є та Августина з фотки. І дивлячись їй в очі, я був певен, шо це вона врятувала героєвого діда і ше, можливо, багатьох інших людей теж. Я уявляв собі, як дівчинка з фото перетворилася в жінку, яка отут ходила перед нами по кімнаті. Кожен день поставав переді мною, як окрема фотографія. Усе її життя розгорталося, як книга з фотокартками. Одна з них зображала її і героєвого діда, а остання — її і нас усіх.
Коли їжа після багатьох хвилин очікування була вже готова, вона принесла її нам на стіл, давши кожному окрему тарілку, а собі тарілки не взяла. Одна з картоплин впала на підлогу — БАЦ! — всі ми розсміялися з різних приводів, які витонченому авторові пояснювати не годиться. І тільки Августина не засміялася. Напевно, їй стало дуже незручно, бо вона довго ховала від нас своє обличчя. "З вами все в порядку?" — запитав Дєд. Але вона не відповідала. "Все в порядку з вами?" Несподівано вона обернулася до нас і сказала: "Ви, напевне, стомилися з дороги?" — "Ну, так", — сказав Дєд і відвернувся, ніби знітився, хоча я і не зрозумів, чого тут знічуватися. "Я можу піти на базар і купити вам чого-небудь холодного попити, — сказала вона, — "Кока-Коли" там або ще чогось". — "Ні, не треба, — сказав Дєд з такою поспішністю, ніби він боявся, шо вона піде й не вернеться, — не треба, ви і так до нас дуже щедрі. Посидьте з нами". Він енергійно відсунув стілець від столу й зачепив ящик МЕНОРИ/ ЧОРНИЛА/ КЛЮЧІ. "Дякую", — сказала вона. "Ви дуже красива", — сказав Дєд, і я думаю, шо ні я, ні він сам не сподівалися, шо він це скаже. На хвилину зависла тиша. "Дякую, — знову сказала вона й відвела очі від його погляду, — це ви
щедрі". — "Але ж ви дуже гарна", — наполягав Дєд. "Ні, — сказала вона, — я не красива". — "Я теж вважаю, шо ви красива", — втрутився я, і хоча я теж не сподівався такого сказати, але і не пошкодував про це. Вона була така красива, ніби хтось, кого ти ніколи не зустрічав, але завжди мріяв зустріти, хто надто хороший для тебе. А ше я помітив, шо вона дуже сором'язлива, їй було незручно дивитися на нас, і тому вона постійно ховала руки в кишені. І ше я вам скажу, шо коли вона дивилася на нас, то ні разу на всіх, а тільки на мене.
"Про що ви говорите? — спитав герой, — вона вже згадувала про мого діда?" — "А цей по українськи не говорить?" — спитала Августина. "Нє-а", — сказав я. "А звідки він?" — "З Америки". "Це десь у Польщі?" Я не міг повірити, шо вона не знає про Америку, але, правду сказати, від цього вона не почала мені подобатися менше. "Ні, це дуже далеко. Він прилетів сюди літаком". — "На чому?" — "Ну, на літаку, — сказав я, — ну, по небу". Я розвів руки, як літак, і знов мимохіть зачепив ящик, на якому було написано ПОЧУТТЯ. Далі я губами видав звук літака. Це її налякало. "Не треба", — сказала вона. "Чого?" — "Будь ласка", — сказала вона. "Це через війну?" — спитав Дєд. Але вона промовчала. "Він приїхав побачити вас, — сказав я, — приїхав спеціально через вас". — "А я думала, що це ти, — сказала вона, — я думала, що чекала саме на тебе". Це мене розсмішило, і Дєда так само. "Ні, — сказав я, — це він". Я поклав руку на голову героєві: "Це він мандрував, шоб знайти вас". Це знову змусило її розплакатися, хоча я не хотів цього робити; ситуація була, я вам скажу, не з приємних. "Так ти через мене приїхав?" — спитала вона, обертаючись до героя. "Вона хоче знати, чи ти приїхав через неї". "Так, — відповів герой, — переклади їй, що це дійсно так". — "Так, — сказав я, — все це через вас". — "Але чому?" — запитала вона. "А чому?" — спитав я героя. "Тому, що якби не вона, то я би не опинився тут, щоб побачити її. її існування уможливило увесь пошук". — "Тому шо ви спричинили його, — сказав я, — якби ви не врятували його діда, то його би не було". Вона почала часто дихати. "Я би хотів їй дещо дати", — сказав герой, витягуючи шось зі своєї сідалищної сумки. "Переклади їй, що тепер у неї є гроші. Я знаю, що тут мало, не може бути достатньо. Це лише трохи грошей від моїх батьків, щоби зробити її життя трохи легшим. Віддай їх їй". Я взяв конверт. Він був повний. Там, мабуть, були тисячі доларів. "Ав-густино, — сказав Дєд, — ти би не хотіла вернутися з нами в Одесу?" Вона не відповіла. "Ми могли би потурбуватися про тебе. У тебе є тут сім'я? Ми і їх заберемо. У нас там досить місця. Так же жити не можна, — сказав він, вказуючи на хаос, — ми подаруємо тобі нове життя". Я переклав герою те, шо сказав Дєд. Я побачив, шо його очі зволожилися. "Августино, — сказав Дєд, — ми можемо забрати тебе від усього цього". Він вказав на її кімнату і на всі ці ящики: ВОЛОССЯ/ДЗЕРКАЛЬЦЯ, ПОЕЗІЮ/ НІГТІ/ ШАХИ/ РЕЛІКВІЇ/ ЧОРНУ МАГІЮ, ЗІРКИ/ МУЗИЧНІ СКРИНЬКИ, СОН/ СОН/ СОН, ПАНЧОХИ/ ОБРЯДОВІ ЧАШІ, ВОДУ, ЯКА СТАЛА КРОВ'Ю.
"А хто така Августина", — спитала вона.
"Шо— шо?" —спитав я. "Хто така Августина?" — "Августина?" — "Що вона питає?" — "Фотокартка, — нагадав мені Дєд, — ми не знаємо, шо написано на звороті. Може, це зовсім не її ім'я". Я знову показав їй фото, і вона знову розридалася. "Оце ви, — сказав Дєд, тицяючи пальцем на зображення, — от бачиш, тут ти ще маленька дівчинка". Августина замахала головою, шо ніби ні, це не я, я — не вона. "Та це просто дуже старе фото, — сказав мені Дєд, — вона вже забула". Але в той момент я вже вирішив, шо Дєду в цих питаннях довіряти не варто. Я повернув валюту назад герою. "Ви ж знаєте цього чоловіка", — не спитав, а сказав Дєд, вказуючи на героєвого діда на фотокартці. "Так, — сказала вона, — це Саф-ран". — "Ну от", — сказав він, поглядаючи то на неї, то на мене. "Ну, а от біля нього — ви!" — "Ні, — сказала вона, — решту я не знаю. Вони не з Трохимброду". — "Ну, це ж ви його врятували?". — "Ні, — сказала вона, — не я". — "Августина?" — спитав він знову. "Ні", — сказала вона і встала з-за столу. "Ну, але ж ви його врятували", — сказав він. Вона закрила обличчя руками. "Вона не Августина", — сказав я герою. "Прошу?" — "Вона — не Августина". — "Не розумію". — "Так", — сказав Дєд. "Ні", — сказала вона. "Вона не Августина", — знову сказав я герою. "Я думав, шо це вона, але то не вона". — "Августино", — знову озвався Дєд, але жінка вже вийшла до другої кімнати. "Вона просто соромиться, — сказав Дєд, — ми її дуже вразили". — "Напевно, нам треба їхати далі, — сказав я. "Ми нікуди не їдемо. Треба допомогти їй пригадати. Багато людей після війни так намагалися все забути, шо вони вже не можуть нічого згадати".
