Війна і мир (том 3) - Толстой Лев

Дуняша, няня і всі дівчата нічого не могли сказати про те, наскільки правдиве було повідомлення m-lle Bourienne. Алпатича не було вдома: він поїхав до начальства. Покликаний Михайло Іванович, архітектор, увійшовши до княжни Марії з заспаними очима, нічого не міг сказати їй. Він з тією самою усмішкою згоди, з якою він звик протягом п'ятнадцяти років відповідати, не висловлюючи своєї думки, на звернення старого князя, відповідав на запитання княжни Марії так, що нічого певного не можна було зрозуміти з його відповідей. Покликаний старий камердинер Тихон, з опалим і змарнілим обличчям, пойнятим незбутнім горем, відповідав "слухаю" на всі запитання княжни Марії і ледве стримувався від ридань, дивлячись на неї.

Нарешті увійшов до кімнати староста Дрон і, низько вклонившись княжні, зупинився біля одвірка.

Княжна Марія пройшлася по кімнаті і зупинилась навпроти нього.

— Дронушка,— сказала княжна Марія, вбачаючи в ньому безсумнівного друга, того самого Дронушку, який зі своєї щорічної поїздки на ярмарок до Вязьми привозив їй щоразу і з усмішкою давав свої особливі пірники.— Дронушка, тепер, після нашого нещастя...— почала вона і замовкла, не можучи говорити далі.

— Усі під богом ходимо,— зітхнувши, сказав він. Вони помовчали.

— Дронушка, Алпатич кудись поїхав, мені нема до кого звернутися. Чи правду мені кажуть, що мені й виїхати не можна?

— Чому ж тобі не їхати, ваше сіятельство, їхати можна,— сказав Дрон.

— Мені сказали, що є небезпека з боку ворога. Голубчику, я нічого не можу, нічого не розумію, зі мною нікого нема.

Я неодмінно хочу їхати вночі або завтра рано-вранці.— Дрон мовчав. Він спідлоба глянув на княжну Марію.

— Коней нема,— промовив він,— я і Якову Алпатичу казав.

— Чому ж нема? — спитала княжна.

— Все од божої кари,— сказав Дрон.— Які коні були, під війська розібрали, а які поздихали, нині рік такий. Не то що коней годувати, а хоч би самим з голоду не померти! І так по три дні не ївши сидять. Нема нічого, розорили вкрай.

Княжна Марія уважно слухала те, що він казав їй.

— Селяни розорені? В них нема хліба? — спитала вона.

— Голодною смертю помирають,— сказав Дрон,— де вже там підводи.

— Та чому ж ти не сказав, Дронушка? Хіба не можна допомогти? Я все зроблю, що зможу...— Княжні Марії дивно було думати, що тепер, такої хвилини, коли таке горе наповнювало її душу, могли бути люди багаті й бідні і що могли багаті не допомогти бідним. Вона неясно знала і чула, що буває панський хліб і що його дають селянам. Вона також знала, що ні брат, ні батько її не відмовилися б допомогти селянам у скруті; вона лише боялася помилитися як-небудь у словах щодо цієї роздачі селянам хліба, яким вона хотіла розпорядитися. Вона була рада з того, що їй трапилась нагода мати клопіт, для якого їй не совісно було забути своє горе. Вона почала докладніше розпитувати Дронушку, чого потребують селяни і про те, що є панського в Богучарові.

— Адже в нас є хліб панський, братів? — спитала вона.

— Панський хліб увесь цілий,— з гордістю сказав Дрон,— наш князь не дозволяв придавати.

— Видай його селянам, видай усе, що їм треба: я тобі від імені брата дозволяю,— сказала княжна Марія.

Дрон нічого не відповів і глибоко зітхнув.

— Ти роздай їм цей хліб, якщо його ще вистачить для них. Усе роздай. Я тобі наказую від імені брата, і скажи їм: що наше, те і їхнє. Ми нічого не пошкодуємо для них. Так їм скажи.

Дрон пильно дивився на княжну, коли вона говорила.

— Звільни ти мене від цього, матінко, ради бога, звели від мене ключі прийняти,— сказав він.— Служив двадцять три роки, поганого не робив; звільни, ради бога.

Княжна Марія не розуміла, чого він хотів від неї і від чого він просив звільнити його. Вона відповіла йому, що вона ніколи не мала сумніву в його відданості і що вона все ладна зробити для нього і для селян.

XI

Через годину після цього Дуняша прийшла до княжни повідомити, що прийшов Дрон і що всі селяни, з наказу княжни, зібрались біля амбара, бажаючи переговорити з панною.

— Та я ніколи не кликала їх,— сказала княжна Марія,— я тільки сказала Дронушці роздати їм хліба.

— Тільки ради бога, княжно матінко, накажіть прогнати їх і не йдіть до них. Усе обман лише,— казала Дуняша,*— а Яків Алпатич приїдуть і поїдемо... а ви не звольте...

— Який же обман? — здивовано спитала княжна.

— Та вже я знаю, тільки послухайте мене, ради бога. Ось хоча б і няню спитайте. Кажуть, не згодні виїжджати за вашим наказом.

— Ти щось не те говориш. Та я ніколи не наказувала виїжджати...— промовила княжна Марія.— Поклич Дронушку.

Дрон, прийшовши, підтвердив Дуняшині слова: селяни прийшли з наказу ^княжни.

— Та я ніколи не кликала їх,— сказала княжна.— Ти, певне, не так переказав їм. Я тільки сказала, щоб ти їм віддав хліб.

Дрон, не відповідаючи, зітхнув.

— Якщо звелите, вони підуть звідси,— сказав він.

— Ні, ні, я піду до них,— сказала княжна Марія. Незважаючи на відмовляння Дуняші і няні, княжна Марія

вийшла на ґанок. Дронушка, Дуняша, няня і Михайло Іванович ішли за нею.

"Вони, певне, думають, що я пропоную їм хліб з умовою, щоб вони залишились на своїх місцях, а сама виїду, кинувши їх на поталу французам,— думала княжна Марія.— Я їм обіцятиму місячину в підмосковній, квартири; я певна, що André ще більше зробив би на моєму місці",— думала вона, підходячи в сутінках до юрми, що стояла на вигоні біля амбара.

Натовп заворушився, скупчуючись, і селяни швидко поскидали шапки. Княжна Марія, опустивши очі і плутаючись ногами у платті, підійшла близько до них. Стільки різних старих і молодих очей було спрямовано на неї і стільки було різних облич, що княжна Марія не бачила жодного обличчя і, почуваючи доконечну потребу говорити зразу з усіма, не знала, що робити. Але знову свідомість того, що вона — представниця батька і брата, надала їй сили, і вона сміливо почала свою промову.

— Я дуже рада, що ви прийшли,— почала княжна Марія, не підводячи очей і почуваючи, як швидко і сильно б'ється в неї серце.— Дронушка сказав мені, що вас розорила війна. Це наше спільне лихо, і я нічого не пошкодую, щоб допомогти вам. Я сама їду, бо небезпечно тут... і ворог близько... бо... Я вам віддаю все, друзі мої, і прошу вас узяти все, весь хліб наш, щоб ви не бідували. А коли вам сказали, що я віддаю вам хліб для того, щоб ви зосталися тут, то це неправда. Я, навпаки, прошу вас виїжджати з усім своїм майном у нашу підмосковну, і там я беру на себе і обіцяю вам, що ви не будете терпіти злиднів. Вам дадуть і хати і хліба.— Вона замовкла. В юрмі тільки зітхали.

— Я не від себе роблю це,— говорила далі княжна,— я не роблю іменем покійного батька, який був для вас добрим паном, і за брата, і за його сина.

Вона знову замовкла. Ніхто не переривав її мовчання.

— Горе наше спільне, і ділитимем усе навпіл. Усе, що моє, те ваше,— сказала вона, оглядаючи обличчя людей перед собою.

Усі очі дивилися на неї з однаковим виразом, значення якого вона не могла зрозуміти. Чи була то цікавість, відданість, вдячність чи страх і недовіра, але вираз на всіх обличчях був одна-ковий.

— Велике спасибі за вашу ласку, тільки нам брати панський хліб не випадає,— сказав голос ззаду.

— Та чому ж? — спитала княжна.

Ніхто не відповів, і княжна Марія, оглядаючи натовп, помічала, що тепер усі очі, з якими вона зустрічалась, зараз же опускалися.

— Та чому ж ви не хочете? — спитала вона знову. Ніхто не відповів.

Княжні Марії ставало важко від цього мовчання; вона намагалася піймати чий-небудь погляд.

— Чому ви не говорите? — звернулася княжна до старого діда, який, спершись на ціпок, стояв перед нею.— Скажи, якщо ти думаєш, що треба ще чогось. Я все зроблю,— сказала вона, піймавши його погляд. Але він, наче розсердившись за це, опустив зовсім голову і промовив-

— Чого там погоджуватись, не треба нам хліба.

— Що ж, нам усе кинути ось? Не згодні. Не згодні... Не даємо ми згоди. Ми тебе жаліємо, і згоди не даємо. їдь сама, одна...— загомоніли в натовпі з усіх боків. І знову на всіх обличчях цього натовпу з'явився однаковий вираз, і тепер це був уже напевно не вираз цікавості та вдячності, а вираз озлобленої рішучості.

— Та ви не зрозуміли, певно,— сумовито усміхнувшись, сказала княжна Марія.— Чому ви не хочете їхати? Я обіцяю оселити вас, годувати. А тут ворог розорить вас...

Але голос її заглушували голоси натовпу.

— Не даємо ми згоди, нехай розоряє! Не беремо твого хліба, не даємо згоди!

Княжна Марія намагалася знову піймати чий-небудь погляд з юрми, та жоден погляд не був спрямований на неї; очі явно уникали її. їй стало чудно і ніяково.

— Ач, навчила гарно, за нею у неволю-піди! Хати розори та в кабалу й іди. Чом не так! Я хліб, мовляв, віддам! — гомоніли в натовпі.

Княжна Марія, опустивши голову, вийшла з кола і пішла додому. Повторивши Дронові наказ про те, щоб завтра були коні для від'їзду, вона пішла до своєї кімнати і зосталась сама зі своїми думками.

Довго цієї ночі княжна Марія сиділа біля відчиненого вікна у своїй кімнаті, прислухаючись до гомону селян, що долітав з села; але вона не думала про них. Вона почувала, що хоч скільки б вона думала про них, вона не могла б зрозуміти їх. Бона думала все про одно — про своє горе, яке тепер, після перерви, викликаної турботами про теперішнє, вже стало для неї минулим. Вона тепер уже. могла згадувати, могла плакати і могла молитися. Сонце зайшло і вітер ущух. Ніч була тиха і холоднувата. О дванадцятій годині голоси стали затихати, проспівав— півень, з-за лип почав виходити повний місяць, піднявся холодний білий туман-роса, і над селом, над домом запанувала тиша.

Одна по одній поставали перед нею картини близького минулого ^— батькова недуга і його останні хвилини. Із сумовитою радістю вона тепер зупинялась на цих образах, відганяючи від себе з жахом лише одну останню картину його смерті, яку — вона почувала — в неї не було сили споглядати навіть у своїй уяві в цей тихий і таємничий час ночі. І картини ці поставали перед нею так ясно і з такими подробицями, що вони здавались їй то дійсністю, то минулим, то майбутнім.

То їй виразно уявлялась та хвилина, коли з ним стався удар і його з саду в Лисих Горах волокли попід руки і він бурмотів щось безсилим язиком, сіпаючи сивими бровами, і тривожно й боязко дивився на неї.

"Він і тоді хотів сказати мені те, що сказав у день своєї смерті,— думала вона.— Він завжди думав те, що він сказав мені".