Повернення Тарзана - Барроуз Едгар Райс

Раптом хтось із них зауважив легенький рух усередині будівлі, яку вони роздивлялися. Здавалося, там походжали якісь невиразні тіні. Але в напівтемряві очі нічого побачити не могли. Це був радше моторошний натяк на присутність життя там, де його не повинно було бути, тому що живі істоти ніяк не в'язалися з цим зачарованим, мертвим містом загиблих епох.

Тарзан пригадав, що він читав у паризькій бібліотеці про загублене плем'я білих, які, за тубільними легендами, мешкали в самому серці Африки. Чи не стоїть він зараз перед залишками культури, що його створив цей дивний народ серед довколишніх хащ? Невже нащадки цього племені й до сі населяють руїни дивовижного міста? Він знову помітив загадковий рух у храмі.

— Вперед! — наказав він своїм вазирі. — Подивимося, що там за цими зруйнованими мурами.

Воїни підкорилися йому дуже неохоче. Проте, коли побачили, що він сміливо переступив поріг похмурої будівлі, посунулися за ним купою на відстані кількох кроків, виказуючи виразні ознаки нез'ясовного страху. Вистачило б одного такого зойку, як той, що вони почули вночі, аби змусити їх чимдуж чкурнути до тісного проходу, що вів крізь мури назовні.

Коли Тарзан увійшов, то виразно відчув, що за ним сто жать. Шурхіт долинав з пітьми сусіднього коридора. і він ладен був заприсягтися, що бачив людську руку щойно у віконному отворі. Підлога була відлита з цементу, стіни зроблені з полірованого граніту і на них викарбувано казкові зображення людей і тварин. Подекуди в стіни було вмуровано плити з жовтого металу.

Він підійшов ближче до однієї з таких плит і побачив, що вона із золота і вкрита письменами. За першою залою йшли інші, а далі приміщення ділилося на дві величезні прибудови. Тарзан обійшов кілька зал, і скрізь бачив ознаки казкового багатства перших будівничих. В одній він побачив сім колон зі щирого золота, в іншій — золоту підлогу. Доки він вивчав це, чорношкірі юрмилися за його спиною і жодного разу не підійшли настільки близько, щоб можна було пересвідчитись, що вони тут.

Проте нерви вазирі не могли витримати довше. Вояки почали просити Тарзана повернутися надвір. Вони сказали, що їхній похід не може закінчитися добре, бо в руїнах мешкають душі мертвих, які колись тут жили.

— Царю! Вони за нами стежать! — прошепотів Бузулі. — Вони хочуть заманити нас у найглибші сховища своєї фортеці, а тоді кинуться на нас і загризуть. Привиди завжди так роблять. Дядько моєї матері, великий чаклун, не раз розповідав мені про це.

Тарзан зареготав.

— Діти, хутко надвір! — сказав він. — Я повернуся до вас після того, як обшукаю цю руїну і знайду золото або переконаюсь, що його тут нема. В усякому разі, ми можемо забрати плити, вмуровані в стіни, тому що колони для нас надто важкі. Але тут повинні бути великі скарбниці, повні золота, яке можна забрати. А тепер біжіть надвір, вам там легше дихатиметься.

Частина вояків квапливо виконала наказ вождя, але Бузулі і декотрі інші завагалися між почуттям відданості й вірності своєму цареві та забобонним страхом перед невідомим. Аж ось сталося те, що зразу вирішило всі питання й поклало край ваганням. У тиші зруйнованого храму зовсім тихо пролунав той самий відчайдушний крик, який вони чули цієї ночі. Чорношкірі вояки відповіли на нього криком страху, повернулися й побігли порожніми залами давньої споруди.

Тарзан із племені Великих мавп залишився сам. Він стояв на тому самому місці, де вояки залишили його, з похмурою усмішкою, чекаючи нападу ворога цієї ж хвилини. Але знову запанувала тиша. Лише поблизу чувся тупіт босих ніг.

Врешті Тарзан повернувся і рушив далі, вперед, до самого серця храму. Він переходив з кімнати до кімнати, аж доки натрапив на грубо витесані двері, закриті на прогонич. Він приклав плече, щоб виважити їх, але знову почув над самісіньким вухом застережливий крик. Схоже, що його попереджували, щоб він не торкався цієї кімнати. Може, тут і лежали скарби? Хоч би як там було, але небажання дивної незримої сторожі цього зачарованого місця впускати його саме до цієї кімнати потроїло Тарзанове бажання дістатися туди, і він, не зважаючи на численні крики, що повторювалися, відійшов і з розгону підважив їх плечем так, аж вони відчинилися, порипуючи дерев'яними завісами.

Всередині було темно, мов у могилі. Не було вікон, крізь які міг би пробитися хоча б промінчик сонця, а що низький суміжний коридор також був темний, то й прочинені двері світла не додавали. Обмацуючи держалом списа темряву поперед себе, Тарзан ступив до кімнати. Раптом двері за ним зачинилися і його схопили в пітьмі безліч рук.

Тарзан бився з дикою люттю, викликаною інстинктом самозбереження, напружуючи всі свої титанічні сили. Та хоча він відчував, що його удари потрапляли за призначенням, а зуби рвали м'які тіла, він не встигав скинути з себе одні руки, як його відразу хапали інші. Врешті-решт його звалили, і помалу-малу вороги здолали його. Потім його зв'язали, заклали руки за спину і прив'язали до них зігнуті в колінах ноги.

Він не чув жодного звуку, окрім важкого дихання своїх супротивників і шуму бійки. Він зовсім не знав, до яких це істот потрапив у полон. Але зі способу, яким його зв'язали, він зрозумів, що це люди.

Невдовзі його підняли з підлоги і витягли-виштовхали з темної кімнати іншими дверима на внутрішнє подвір'я храму. Тут він роздивився тих, що полонили його. Їх було близько сотні. Невисокі, кремезні, з довгими бородами, які закривали частину обличчя і спадали на груди.

На їхніх скошених лобах волосся починалося вже від брів і падало густе та скуйовджене назад, сягаючи спин. Вони мали короткі й товсті криві ноги та довгі мускулясті руки, були одягнені в шкури леопардів та левів, обгорнені довкола стегон, і мали довгі намиста з кігтів тих самих звірів. Їхні руки й ноги були прикрашені масивними браслетами зі щирого золота. Вони були озброєні важкими вузлуватими палицями й довгими страшними ножами, застромленими за пояси, що підтримували їхній одяг.

Але над усе його вразило, що вони мали цілком білу шкіру і не були схожі на негрів рисами обличчя. Втім, це не заважало їм мати вельми, непривабливий вигляд. Скошений лоб, маленькі, люті, близько зсунуті очиці та жовті зуби.

Під час сутими у темній кімнаті й пізніше, коли Тарзана тягли на внутрішнє подвір'я, панувала мовчанка, але тепер він помітив, що декотрі з його викрадачів обмінювалися односкладовими словами, схожими на бурчання. Мова була незнайома. Потім всі пішли через двір до іншої частини храму, а полоненого лишили на цементній підлозі.

Тарзан лежав горілиць і міг бачити, що невеличке подвір'я містилося всередині храму і що його зусебіч оточують високі стіни. Нагорі синів клаптик неба, а з одного боку, за проломом у стіні, тріпотіло листя дерев. Але Тарзан не міг би сказати, чи вони росли в храмі, чи поза ним.

Уздовж стін, згори донизу, тяглися ярусами відкриті галереї. Іноді на них з'являлися люди, які роздивлялися бранця, блискаючи на нього очима з-під скуйовдженого волосся.

Тарзан захотів перевірити, чи достатньо міцні його пута, трохи напружився — і йому здалося, що порвати їх буде неважко, коли настане сприятлива мить, щоб звільнитися.

Але він не міг нічого зробити зараз, доки ще було світло і за ним стежили численні погляди.

Він пролежав у дворі кілька годин, перш ніж промені сонця сягнули вузького, мов колодязь, двору. Майже водночас довколишні коридори сповнилися шумом босих ніг. Через хвилину нагорі, на галереях, з'явилося багато розлючених облич, а після цього на подвір'я увійшло близько двадцяти чоловіків.

Деякий час всі стояли мовчки, втупившись у полуденне сонце, потім присутні на галереях і внизу разом затягли якусь таємничу тиху мелодію. Невдовзі ті, хто стояв поблизу Тарзана, почали пританцьовувати в такт пісні. Вони повільно оточили його і почали обертатися, як незграбні ведмеді, і далі дивлячись на сонце.

Співи й танці тривали хвилин десять чи трохи довше. Потім усі враз повернулися до своєї жертви, піднесли палиці і кинулися до неї з дикими криками.

Але в ту саму мить серед кровожерного натовпу вихопилась якась жінка, піднесла палицю, схожу на інші, але золоту, і відігнала чоловіків.

20

ЛЯ

На мить Тарзанові здалося, що через якусь дивну примху долі його врятовано; але коли він утямив, що жінка без сторонньої допомоги відігнала двадцятьох мавпоподібних чоловіків, і коли потім побачив, що вони поновили свій танок, а жінка звернулася до нього з якоюсь, напевне, ритуальною промовою, то зробив висновок, що все це було лише частиною церемонії, а він — її головним учасником.

Жінка закінчила приспівувати, витягла з-за пояса ніж, нахилилася до Тарзана і розрізала мотузки, якими було зв'язано його ноги. Потім, коли чоловіки припинили танок і наблизились до них, вона жестом наказала йому підвестися. Вона обв'язала довкола його шиї мотузок, щойно знятий з ніг, і повела через подвір'я. Чоловіки стали по двоє і пішли слідом.

Вони довго йшли звивистими коридорами, дедалі глибше в серце храму, аж доки дійшли до великої зали, серед якої був вівтар. Лише тут Тарзан усвідомив все значення церемонії, яка передувала його приведенню в священне місце.

Без сумніву, він потрапив до рук нащадків давніх сонцепоклонників. Пантоміма порятунку, яку зіграла помічниця верховної жриці сонця, становила лише частину поганського ритуалу. Денне світло, торкнувшись полоненого своїм промінням, зажадало його собі в жертву. І жриця вийшла з внутрішнього храму, щоб позбавити його занечищувального дотику світських рук і зберегти для принесення в жертву світлоносому богові.

Варто було глянути довкола, щоб переконатися в цьому.

Кам'яний вівтар вкривали брунатно-червоні плями засохлої крові, вони були й на підлозі, а з численних виїмок у стінах шкірилися людські черепи.

Жриця підвела жертву до східців вівтаря. Як і перед тим, горішні галереї заповнили глядачі, а з-під арки у східній стіні зали вийшла процесія жінок і повільно попрямувала до середини. Жінки, як і чоловіки, були одягнені лише в шкури диких звірів, підперезані пасками із невичиненої шкіри або золотими ланцюгами.

Їхнє густе чорне волосся було покрите головними уборами з великої кількості золотих пластинок, круглих та овальних, скріплених разом, так що з них виходило щось на кшталт шоломів, обабіч яких спускалися до талії ланцюжки овальних пластинок.

Жінки були краще збудовані, ніж чоловіки, з правильнішими рисами, а форми голів та вирази великих чорних ніжних очей свідчили, що вони значно розумніші й людяніші, ніж їхні пани й володарі.

Кожна зі жриць тримала в руках дві золоті чаші.