Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

Я волію знати, як звуть тих, з ким доводиться мати справи. Це позбавляє вас зайвого клопоту. Ось моя картка, сер. Моє ім'я, як зволите бачити, Магнус, сер. Хороше прізвище, чи не так, сер?

— І дійсно, дуже хороше прізвище, — ствердив містер Піквік, не мавши сили утриматися від сміху.

— Диліжанс подано, джентльмени! — оповістив конюх. — Чи готові ви?

— А мій багаж покладено увесь? — спитай містер Магнус.

— Увесь, сер.

— І червоний лантух.

— Так, сер.

— І смугнасту торбу?

— В ящику під передком, сер.

— А пакунок у коричневому папері?

— Під сидінням, сер.

— А шкіряна коробка з капелюхом?

— Також, сер.

— Може, будемо сідати?— запропонував містер Піквік.

— Перепрошую, містер Піквік, — промовив метушливий джентльмен, влазячи на колесо, — але я не можу виїздити в стані такої непевності. З манер цього чоловіка я бачу, що вони не поклали моєї шкіряної коробки.

Урочисті протести конюха його не переконали. Довелося витягати з глибини ящика шкіряну коробку, і тоді містер Магнус упевнився, що її надійно запаковано. Коли ж він заспокоївся з цим, у нього виникло важке передчуття: поперше, того що червоний лантух не покладено, подруге, що смугнасту торбу вкрадено, і, нарешті, що пакунок у коричневому папері розв'язався. Кінець-кінцем, діставши наочні докази безпідставності всіх цих підозрінь разом і кожного зокрема, він згодився злізти на дах диліжанса, сповістивши, що тепер усунув з своєї душі всі сумніви і почуває себе радим та щасливим.

— Ви страшенно нервова людина, сер, правда? — спитав містер Веллер-старший, скоса поглядаючи на Магнуса, коли той піднімався на своє місце.

— Усі ці дрібниці завжди турбують мене, — погодився Магнус, — але тепер я вже цілком спокійний.

— Хвалити бога, — зрадів містер Веллер. — Семі, допоможи ж своєму панові злізти нагору. Не ту ногу, сер. О! тепер так, давайте руку, сер. Лізьте. Ви певне важили менше, коли були хлопцем, сер.

— Ви не помиляєтесь, містер Веллер, — добродушно відповів захеканий містер Піквік, сідаючи поруч нього.

— Стрибай, Семі! — сказав містер Веллер. — Виведи коні, Вільям. Бережіть голови під ворітьми, джентльмени. Дякую, Вільям. Пускай тепер.

Завдяки дуже інтересним і повчальним розмовам з містером Веллером, наші подорожні проїхали більшу частину дня зовсім непомітно. Тем не бракувало, бо, коли говіркий містер Веллер хоч на хвилинку спинявся, його з успіхом заступав містер Магнус. Він дуже цікавився всіма подробицями з біографії своїх компаньйонів і на кожній зупинці виявляв тривогу щодо безпечності своїх двох торб, шкіряної коробки з капелюхом і пакунка в коричневому папері.

На головній вулиці Іпсвіча ліворуч стоїть готель відомий на всю округу під назвою готелю "Великого Білого Коня". Коло дверей його й спинявся щовечора лондонський диліжанс, і того вечора з нього вийшли містер Піквік, Сем Веллер і містер Пітер Магнус.

— Ви спиняєтесь тут, сер? — спитав містер Магнус, коли і червону торбу, і смугнасту торбу, і пакунок у коричневому папері, і шкіряну коробку з капелюхом було знято й поставлено в коридорі. — Ви спиняєтесь тут?

— Так, — відповів містер Піквік.

— Боже милий! — аж скрикнув містер Магнус. — Ніколи за мого життя не доводилось мені спіткатися з подібним незвичайним збігом обставин: адже і я тут спиняюся. Пообідаємо, може, разом?

— З охотою, — погодився містер Піквік. — Не знаю тільки, чи приїхали вже мої приятелі. Немає у вас джентльмена, Тапмен на прізвище, офіціант?

Товстий чоловік, що тримав під пахвою серветку, яка відслужила вже тижнів зо два, а на ногах мав такої ж свіжості панчохи, повільно обернувся від вікна, звідки визирав на вулицю, і, пильно оглянувши містера Піквіка від капелюха до найнижчого гудзика на гетрах, з притиском відповів:

— Ні.

— Ні джентльмена, що зветься Снодграс? — питався містер Піквік.

— Ні.

— А Вінкла?

— Ні.

— Мої друзі не приїхали сьогодні, сер, — сказав містер Піквік. — Доведеться нам обідати самим. Дайте нам окремий кабінет, офіціант.

Вислухавши таке прохання, товстий чоловік зволив наказати коридорному принести багаж пасажирів і, ідучи поперед них довгим темним коридором, привів їх до великого, погано умебльованого покою, з брудними гратами перед каміном, де ледве помітний вогник робив одчайдушні зусилля здаватись веселим, але швидко пригасав під гнітючим впливом оточення. Через годину подорожнім подали рибу й біфштекс, а коли прибрали з стола, містер Піквік і містер Пітер Магнус присунули свої стільці до каміна і, замовивши на користь корчмаря пляшку надзвичайно поганого й надзвичайно дорогого портвейну, почали пити, на свою власну користь, бренді з водою.

Містер Пітер Магнус і з природи був дуже відвертої вдачі, а бренді з водою викликало приховані на самому споді його душі секрети.

Докладно розповівши про себе, про свою родину, своїх знайомих, друзів, свої розваги, свою працю й про своїх братів (балакучі люди завжди мають багато чого розповісти про їхніх братів), містер Магнус втупив крізь свої кольорові окуляри синій погляд у містера Піквіка і, удаючи скромність, спитав:

— А як, на вашу думку, містер Піквік, чого я сюди приїхав?

— Слово честі, — завагався містер Піквік, — я не можу вгадати. Мабуть, у справах?

— Ви почасти вгадали, сер, — відповів містер Магнус,— але почасти й помилилися. Спробуйте ще раз.

— Мені доводиться здатись на вашу ласку. Захочете — скажете, захочете — ні: бо я ніколи не домізкуюсь до цього, хоч би думав, цілу ніч.

— Та невже? Хе-хе-хе! — засміявся, почервонівши, містер Пітер Магнус. — А що сказали б ви, містер Піквік, якби я приїхав сюди свататись? Хе-хе-хе!

— Сказав би, що ви маєте багато шансів на успіх, — усміхнувся одною з найпроменистіших своїх усмішок містер Піквік.

— Та ну! Ви й справді так думаєте? Справді? Скажіть.

— Безперечно.

— Ні, то ви, напевне, жартуєте?

— Ні в якому разі.

— Тоді дозвольте вже відкрити вам один секрет, містер Піквік, дарма що я — людина страх яка ревнива. Леді вже тут, у цьому будинку.— По цих словах містер Пітер Магнус зняв свої окуляри, підморгнув і начепив їх знову.

— Ось чого ви раз-у-раз вибігали з кімнати перед обідом, — лукаво зауважив містер Піквік.

— Так; ви вгадали. Але я не такий дурний, щоб навертатись їй на очі.

— Що ви кажете?

— Правда. Ви ж вважайте — я тільки но подорожував. Почекаймо до завтра. Шанси тоді подвояться. В цьому мішку, сер, у мене лежить костюм, а в тій коробці— капелюх, і вони, сподіваюся, справлять найкраще враження.

— Я думаю,— погодився містер Піквік.

— Ви помітили, мабуть, як я хвилювався сьогодні за свій багаж. Це тому, що іншого костюма та капелюха, які так личили б мені, більше не знайдеш ні за які гроші, містер Піквік.

Містер Піквік поздоровив з таким набутком щасливого власника непоборного одягу, і містер Пітер Магнус деякий час мовчав, очевидно, замріяний.

— Вона — чудове створіння,— сказав він нарешті.

— Правда?

— Надзвичайне,— ствердив містер Магнус.— Вона живе миль за двадцять звідси, містер Піквік. Я знав, що вона мала приїхати сюди надвечір сьогодні і перебути тут увесь завтрішній день, і скористався з нагоди. Я гадаю, що готель — дуже хороше місце, щоб свататись. Жінка, подорожуючи, завжди більше відчуває самотність, ніж бувши вдома. Як на вашу думку, містер Піквік?

— Дуже можливо, що й так,— одповів той.

— Вибачте, дуже прошу,— перепросив містер Пітер Магнус,— але я людина з природи дуже цікава, і мені страшенно хотілося б знати, що привело вас сюди.

— Значно менш приємна справа, як ваша,— признався містер Піквік, і на саму згадку кров набігла йому на обличчя.— Я приїхав сюди, сер, викрити шахрайство й брехливість однієї особи, на яку я сліпо звірявся.

— Це й дійсно дуже неприємна справа,— погодився містер Пітер Магнус.— Жінка, я гадаю, га? Я знаю, що то значить бути ошуканим, сер. Мене самого обдурювали разів зо три чи чотири.

— Дуже вдячний за співчуття, яке ви виявили в моєму сумному випадкові,— сказав містер Піквік, накручуючи свого годинника й кладучи його на стіл, — але...

— Ні, ні,— перебив його Пітер Магнус.— Ні слова більше. Це, правда, дуже сумний випадок. Я ж бачу, я бачу. А яка тепер година, містер Піквік?

— Початок першої.

— Боже мій, як пізно! Час уже лягати. Я пошкоджу собі, сидячи тут, бо буду занадто блідий ранком.

Згадавши про можливість такого лиха, містер Пітер Магнус зараз же покликав покоївку. Коли смугнасту торбу, червону торбу, шкіряну коробку на капелюх і пакунок у коричневому папері віднесли до нього в спальню, він і сам пішов туди з японським свічником у руках. Містера Піквіка з другим японським свічником покрученим коридором відвели в інший кінець будинку.

— Це — ваша кімната, сер,— сказала йому покоївка.

— Гаразд,— промовив містер Піквік, роздивляючись навкруги.

То був досить просторий номер з двома ліжками і з каміном; вигідніше, зрештою, приміщення, ніж міг сподіватися містер Піквік на підставі своєї недовгої знайомості з готелем.

— На другому ліжку ніхто, звичайно, не спить? — спитав містер Піквік.

— О, ні, сер.

— Дуже добре. Перекажіть моєму слузі, щоб вія приніс мені теплої води завтра пів на восьму, і скажіть йому, що сьогодні він мені більше не потрібний.

— Слухаю, сер,— і, сказавши надобраніч, покоївка пішла, залишивши містера Піквіка самого.

Посидівши деякий час біля каміна, містер Піквік відчув, що засинає, і почав роздягатися, аж тут згадав, що внизу на столі він забув свого годинника. Годинник той містер Піквік носив у своїй жилетній кишені більшу кількість років, ніж нам хотілося б назвати. Він звик до нього. Думка про можливість заснути, не чувши його лагідного цокання під подушкою або на столику коло ліжка, здавалась містерові Піквіку неймовірною. Отже, не бажаючи дзвонити такого пізнього часу, він одягнув фрак, який тільки но скинув, і, взявши в руку японський свічник, тихенько подався на перший поверх.

Що більше східців проходив містер Піквік, то більше їх, здавалось, залишилося пройти ще, і, коли йому випадало, потрапивши в якийсь вузький коридор, почати поздоровляти себе з закінченням подорожі, перед його здивованими очима раптом з'являлися нові сходи. Нарешті йому пощастило добратися до передпокою, через який, він пригадував, вони входили в будинок. Дослідивши низку проходів і зазирнувши в силу кімнат, він, кінець-кінцем, опинився таки в тому кабінеті, де вони перебули вечір, і знайшов на столі свою власність.

Містер Піквік, тріумфуючи, вхопив годинника й побрався назад до своєї спальні.