Дванадцять стільців - Ільф і Петров
Ви живете не по грошах…
— Не вчіть мене жити!
— Ні, поговорімо серйозно. Одержую двісті карбованців…
— Тьма!
— Хабарів не беру, грошей не краду і робити фальшиві не вмію…
— Жах!
Ернест Павлович замовк.
— От що, — сказав він нарешті, — так жити не можна.
— Хо-хо, — сказала Еллочка, сідаючи на новий стілець.
— Нам треба розійтись.
— Подумаєш!
— Ми не зійшлись характерами. Я…
— Ти товстий і красивий парниша.
— Скільки разів я просив не називати мене парнишею!
— Жартуєте!
— І звідки у тебе цей ідіотський жаргон!
— Не вчіть мене жити!
— О, чорт! — крикнув інженер.
— Хамите, Ернестуля.
— Розійдімось мирно.
— Ого!
— Ти мені нічого не доведеш! Ця суперечка…
— Я поб'ю тебе, як дитину.
— Ні, це вкрай нестерпно. Твої докази не можуть стримати мене від того наміру, який я примушений зробити. Я зараз же іду по биндюжника.
— Жартуєте!
— Меблі ми поділимо порівну.
— Жах!
— Ти будеш одержувати сто карбованців на місяць. Навіть сто двадцять. Кімната залишиться у тебе. Живи, як тобі хочеться, а я так не можу…
— Знаменито, — сказала Еллочка презирливо.
— А я переїду до Івана Олексійовича.
— Ого!
— Він виїхав на дачу і залишив мені на літо всю свою квартиру. Ключ у мене… Немає тільки меблів.
— Кр-расота!
Ернест Павлович за п'ять хвилин повернувся з двірником.
— Ну, гардероб я не візьму, він тобі потрібніший, а от письмовий стіл, будь так ласкава… І один цей стілець візьміть, голубе. Я візьму один із цих двох стільців. Я думаю, що маю на це право?!
Ернест Павлович зв'язав свої речі у великий клунок, загорнув чоботи в газету і повернув до дверей.
— У тебе вся спина біла, — сказала Еллочка грамофонним голосом.
— До побачення, Олено.
Він ждав, що дружина хоч у даному разі стримає себе від звичайних металічних словечок. Еллочка теж відчула всю важливість моменту. Вона напружилась і стала добирати відповідних для розлуки слів. Вони швидко найшлись.
— Поїдеш в таксо? Кр-расота!
Інженер лавиною скотився по сходах.
Вечір Еллочка просиділа з Фімою Со? бак. Вони обмірковували надзвичайно важливу подію, що погрожувала перекинути шкереберть світову економіку.
— Здається, носитимуть довге і широке, — говорила Фіма, по-курячому втягаючи голову в плечі.
— Тьма.
І Еллочка з пошаною глянула на Фіму Собак. Мадмуазель Со? бак зажила слави культурної дівчини: в її словнику було близько ста вісімдесяти слів. До того ж їй було відоме одне таке слово, яке Еллочці не могло навіть приснитись.
Це було багате слово: гомосексуалізм, Фіма Собак, безперечно, була культурна дівчина.
Жвава розмова затяглась далеко за північ.
О десятій годині ранку великий комбінатор ввійшов у Варсонофіївський провулок. Попереду біг учорашній безпритульний хлопчик. Він показав будинок.
— Не брешеш?
— Що ви, дядю… От сюди, в парадне.
Бендер видав хлопчакові чесно зароблений карбованець.
— Додати треба, — сказав по-візницькому хлопець.
— От здохлого осла уші. Одержиш у Пушкіна. До побачення, дефективний.
Остап постукав у двері, зовсім не думаючи, під яким приводом він увійде. Для розмов з дамочками він вважав за краще натхнення.
— Ого? — запитали за дверима.
— Маю до вас справу, — відказав Остап.
Двері одчинились. Остап пройшов у кімнату, яку могла обставити тільки істота з уявою дятла. На стінах висіли кінолистівки, лялечки і тамбовські гобелени. На цьому строкатому тлі, від якого рябіло в очах, важко було помітити крихітну господиню кімнати. На ній був халатик, перероблений з толстовки Ернеста Павловича і облямований загадковим хутром.
Остап одразу зрозумів, як поводитись у світському товаристві. Він заплющив очі і ступив крок назад.
— Прекрасне хутро! — скрикнув він.
— Жартуєте! — сказала Еллочка ніжно. — Це мексіканський тушкан.
— Бути цього не може. Вас ошукали. Вам дали далеко краще хутро. Це шанхайські барси. Безумовно! Барси! Я пізнаю їх по відтінку. Бачите, як хутро грає на сонці!.. Ізумруд! Ізумруд!
Еллочка сама фарбувала мексіканського тушкана зеленою аквареллю, і тому похвала вранішнього відвідувача була їй особливо приємна.
Не даючи господині отямитись, великий комбінатор вивалив усе, що чув коли-небудь про хутра. Після того заговорили про шовк, і Остап обіцяв подарувати чарівній господині кількасот шовкових коконів, нібито привезених йому головою ЦВК Узбекистану.
— Ви — парниша знаменитий, — зауважила Еллочка після перших хвилин знайомства.
— Вас, звичайно, дивує ранішній візит невідомого мужчини?
— Хо-хо!
— Але я до вас в одній делікатній справі.
— Жартуєте!
— Ви вчора були на аукціоні і справили на мене надзвичайне враження.
— Хамите!
— Ну, що ви! Хамити такій чарівній жінці жорстоко.
— Жах!
Розмова тривала в такому ж напрямі, що давав, однак, у деяких випадках чудесні плоди. Але компліменти Остапа раз у раз ставали безбарвніші і коротші. Він помітив, що другого стільця в кімнаті не було. Довелося намацувати слід. Пересипаючи свої запитання барвистими східними лестощами, Остап дізнався про події, що стались учора в Еллоччинім житті
"Нове діло, — подумав він, — стільці розповзаються, як таргани".
— Люба панночко, — несподівано сказав Остап, — продайте мені цей стілець. Він мені дуже подобається. Тільки ви з вашим жіночим чуттям могли вибрати таку художню річ. Продайте, голубонько, а я вам дам сім карбованців.
— Хамите, парнишо, — лукаво сказала Еллочка.
— Хо-хо, — втовкмачував Остап.
"З нею треба діяти інакше, — вирішив він, — запропонуємо піти на обмін".
— Ви знаєте, в даний момент у Європі і в найкращих домах Філадельфії поновили старовинну моду — розливати чай через ситечко. Надзвичайно ефектно і дуже елегантно.
Еллочка насторожилась.
— До мене якраз знайомий дипломат приїхав із Відня і привіз в подарунок. Кумедна річ.
— Мабуть, знаменито, — зацікавилась Еллочка.
— Ото! Хо-хо! Давайте обміняємось. Ви мені — стілець, а я вам — ситечко. Хочете?
І Остап витяг з кишені маленьке позолочене ситечко.
Сонце качалось у ситечку, як яйце. По стелі стрибали зайчики. Несподівано засіяв темний куток кімнати. На Еллочку річ справила таке разюче враження, яке справляє стара банка з-під консервів на людоїда Мумбо-Юмбо. У таких випадках людоїд кричить на повен голос. Еллочка ж тихо застогнала:
— Хо-хо!
Не давши їй опам'ятатись, Остап поклав ситечко на стіл, узяв стілець і, дізнавшись у чарівної жінки адресу чоловіка, галантно розпрощався.
Розділ ХХІІІ
Авессалом Володимирович Ізнуренков
Для концесіонерів почалися справжні жнива. Остап твердив, що стільці треба кувати, поки вони гарячі. Іполит Матвійович був амністований, хоч час од часу Остап вчиняв йому допит:
— І на який чорт я з вами зв'язався? Навіщо ви мені здались, власне кажучи? Поїхали б собі додому, в загс. Там на вас небіжчики чекають, новонароджені. Не мучте немовлят, їдьте собі!
Але в душі великий комбінатор прив'язався до здичавілого предводителя. "Без нього не так смішно жити", — думав Остап. І він весело поглядав на Вороб'янінова, на голові якого вже проріс срібний газончик.
У плані робіт ініціативі Іполита Матвійовича було віддано неабияке місце. Скоро тихий Іванопуло виходив з кімнати, Бендер втовкмачував у голову компаньйонові найкоротший шлях до розшуку скарбів:
— Діяти сміливо. Нікого не розпитувати. Якомога більше цинізму. Людям це подобається. Через третіх осіб ніяких заходів не вживати. Дурнів уже нема. Ніхто для вас не буде тягати діаманти з чужої кишені. Але й без вчинків кримінальних. Кодекс ми повинні шанувати.
І проте розшук ішов без особливого ефекту. Заважали Карний кодекс і безліч буржуазних забобонів, що збереглися поміж мешканців столиці. Вони, приміром, терпіти не могли нічних візитів через кватирку. Доводилося працювати тільки легально.
У кімнаті студента Іванопуло в день візиту Остапа до Еллочки Щукіної з'явилися меблі. Це був стілець, обмінений на чайне ситечко, — третій трофей експедиції. Давно вже минув той час, коли полювання на діаманти викликало в компаньйонів потужні емоції, коли вони шматували стільці кігтями і гризли їхні пружини.
— Навіть коли в стільцях нічого нема, — говорив Остап, — вважайте, що ми заробили десять тисяч щонайменше. Кожний розшитий стілець збільшує наші шанси. Що з того, що в дамоччинім стільці нічого нема? Заради цього не треба його ламати. Хай Іванопуло обмеблюється. Нам самим приємніше.
Того самого дня концесіонери випурхнули з рожевого будиночка і розійшлись у різні сторони. Іполитові Матвійовичу був доручений мекаючий незнайомець із Садової-Спасської, дано двадцять п'ять карбованців на витрати, звелено в пивні не заходити і без стільця додому не повертати. На себе великий комбінатор узяв Еллоччиного чоловіка.
Іполит Матвійович перетяв місто на автобусі № 6. Підстрибуючи на шкірянім сидінні і підлітаючи під саму лакову стелю карети, він думав про те, як узнати прізвище дорученого йому мекаючого громадянина, під яким приводом до нього зайти, що сказати першою фразою і як взятись до самої суті.
Злізши біля Красних воріт, він найшов, глянувши на записану Остапом адресу, потрібний домик і почав ходити коло та навколо. Увійти він не наважувався. Це був старий, брудний московський готель, перетворений на житлотовариство, укомплектоване, судячи з обшарпаного фасаду, зловмисними неплатниками.
Іполит Матвійович довго стояв проти під'їзду, підходив до нього, вивчив напам'ять рукописну об'яву з погрозами на адресу недбайливих пожильців і, нічого не надумавши, піднявся на другий поверх. У коридор виходили окремі кімнати. Повагом, неначе він підходив до класної таблиці, щоб довести невивчену ним теорему, Іполит Матвійович наблизився до кімнати № 41. На дверях висіла на одній кнопці, головою вниз, візитна картка:
Зовсім запаморочений, Іполит Матвійович забув постукати, одчинив двері, ступив три лунатичні кроки і опинився посеред кімнати.
— Пробачте, — сказав він придушеним голосом, — чи можна побачити товариша Ізнуренкова?
Авессалом Володимирович не відповідав. Вороб'янінов підвів голову і тільки тепер побачив, що в кімнаті нікого нема.
Із зовнішнього вигляду її ніяк не можна було визначити, нахилів її господаря. Ясно було тільки те, що він нежонатий і служниці у нього нема. На підвіконні лежав папірець з ковбасними шкурками, тахта попід стіною була закидана газетами. На маленькій поличці стояло кілька запорошених книжок.
