Повернення Шерлока Холмса - Конан Дойл Артур

І я про те саме. Однак коли ця людина чинить пограбування й трощить зображення, що їй самій не належать, то вона з рук лікаря потрапляє до поліції.

Холмс підхопився з місця:

— Пограбування! Це вже цікавіше. Розкажіть-но мені всі подробиці.

Лестрейд витяг свій службовий записник і перегорнув сторінки, щоб освіжити справу в пам’яті.

— Про перший випадок нас повідомили чотири дні тому, — сказав він. — То. було в крамниці Морза Хадсона, що торгує картинами та скульптурами на Кенінґтон-Роуд. Прикажчик на хвилину вийшов з крамниці і раптом почув, як щось хряснуло; він побіг назад і побачив, що гіпсове погруддя Наполеона, яке стояло на полиці серед інших скульптур, лежить на підлозі, розбите на друзки. Прикажчик вискочив надвір, і хоч дехто з перехожих казав, ніби справді бачив чоловіка, який вискочив з крамниці, йому так і не вдалося наздогнати того негідника. Здавалося, що то одна з тих нескінченних хуліганських витівок, які вряди-годи трапляються в нас; так і доповіли констеблеві, коли той надійшов. Гіпсове погруддя коштувало кілька шилінґів, і вся ця справа видавалася такою безневинною, що не варто було братися за її розслід.

Другий випадок був серйозніший і не менш дивовижний. Він стався минулої ночі.

На Кенінґтон-Роуд, за кількасот ярдів від крамниці Морза Хадсона, мешкає відомий лікар — доктор Барнікот, який має величезну практику на південному березі Темзи. Живе і приймає хворих він на Кенінґтон-Роуд, а його клініка та аптека — на Ловер-Брикстон-Роуд, за дві милі звідти. Цей доктор Барнікот — палкий шанувальник Наполеона, і в домі його повно книжок, картин та інших зображень французького імператора. Нещодавно він придбав у Морза Хадсона дві однакові гіпсові копії відомого погруддя Наполеона роботи французького скульптора Девіна. Одну з цих копій він поставив у себе на Кенінґтон-Роуд, у передпокої, а другу — на каміні в своєму кабінеті на Ловер-Брикстон-Роуд. Повернувшись сьогодні вранці додому, доктор Барнікот здивовано побачив, що його будинок уночі пограбували, але не забрали нічого, крім гіпсового погруддя з передпокою. Скульптуру винесли з дому і вщент розбили об стіну в садку; там уранці знайшли купу уламків.

Холмс потер руки.

— Це справді щось нове, — мовив він.

— Я був певен, що вам це сподобається. Але я ще не скінчив. О дванадцятій годині доктор Барнікот поїхав до своєї клініки; тож уявіть собі, як він здивувався, коли побачив, що вікно кабінету відчинено й по всій підлозі розкидано уламки другого погруддя. Його було розтрощено на маленькі крихти. Ні першого, ні другого разу не пощастило відшукати жодних слідів, що вказували б на злочинця чи, може, шаленця, який скоїв це неподобство. Ось вам, містере Холмсе, і всі подробиці.

— Дивні подробиці, навіть химерні, — зауважив Холмс. — Я хотів би знати ось що: ті два погруддя, які розбили в кімнатах доктора Барнікота, були точними копіями того, яке знищили в крамниці Морза Хадсона?

— Їх виливали в тій самій формі.

— Отже, це суперечить думці про те, що цю людину спонукала бити погруддя якась ненависть до Наполеона. Беручи до уваги, що в Лондоні є сотні зображень великого імператора, надто важко припустити, що невідомий руйнівник розпочав своє діяння з трьох однакових копій того самого погруддя.

— Так, я теж про це думав, — відказав Лестрейд. — Але, з іншого боку, Морз Хадсон — єдиний продавець таких скульптур у тій частині Лондона, і ніяких інших погрудь у нього давно вже не було. Хоч ви кажете, що в Лондоні багато сотень зображень Наполеона, цілком можливо, що в тій окрузі жодного іншого зображення, крім отих трьох погрудь, немає. Отож тамтешній фанатик і почав саме з них. Що ви про це скажете, докторе Ватсоне?

— Божевілля має найрізноманітніші форми, — відповів я. — Існує така річ, яку сучасні французькі психологи називають "ідея фікс"; вона часом буває якнайхимерніша, і хворий, що страждає на неї, в усьому іншому може бути цілком здоровим. Людина, яка забагато читала про Наполеона або, скажімо, довідалась про образу, якої завдали її родині за часів наполеонівських воєн, може запалитись ідеєю фікс і чинити під її впливом найдивовижніші речі.

— Це не підходить, любий мій Ватсоне, — хитнув головою Холмс, — бо жодна ідея-фікс не могла б підказати нашому цікавому шаленцеві, де перебувають ці погруддя.

— А як ви самі це поясните?

— Я й не намагатимуся пояснювати. Я лише бачу, що в дивацтвах цього добродія є певний метод. Він, скажімо, виніс погруддя з передпокою будинку доктора Барнікота, де гучний звук міг розбудити родину, і розбив його надворі; водночас у клініці, де була менша небезпека здійняти тривогу, погруддя розтрощили там, де воно стояло. Справа ця здається нікчемною, проте я б так не сказав, бо пригадую свої найвідоміші справи, що починалися з таких самих дурниць. Адже ви пам’ятаєте, Ватсоне, як страшна справа родини Абернеті почалася з мого зауваження про листок петрушки, покладений на бутерброд. Ні, Лестрейде, я не можу сміятись, почувши про ті три розбиті погруддя. Я буду щиро вдячний, якщо ви повідомите мене про будь-які нові події в цьому дивному ланцюгу.

* * *

Нові події, яких чекав мій друг, виявились швидшими й набагато трагічнішими, ніж ми могли сподіватися. Наступного ранку я ще одягавсь у себе в спальні, коли раптом почув стукіт у двері. То з’явився Холмс із телеграмою в руці. Він прочитав її вголос:

"Негайно приїжджайте до Кенсинґтона, Піт-стрит, 131. Лестрейд".

— Що це означає? — спитав я.

— Не знаю. Це може бути все, що завгодно. Але мені здається, що це продовження історії з погруддями. Якщо так, то наш друг-руйнівник розпочав свою роботу в іншій частині Лондона. Кава на столі, Ватсоне, а кеб біля дверей.

За півгодини ми дісталися Піт-стрит — маленького тихого завулка поряд з однією з найпожвавленіших лондонських вулиць. Будинок 131 виявився довгою, пласкою будівлею, в якій не було нічого романтичного. Під’їхавши, ми побачили перед ґратчастою огорожею цілу юрму зівак. Холмс аж свиснув.

— Святий Юрію! Тут, напевно, сталося вбивство. Ніщо менш значуще не могло б затримати лондонського хлопця-кур’єра. Похилі плечі й витягнута шия хлопчини означають, що тут скоєно кривавий злочин. Що це, Ватсоне? Горішні сходинки мокрі, а долішні — сухі. Слідів, одне слово, досить! А он і Лестрейд за скляними дверима; зараз ми довідаємось про все.

Поліційний детектив зустрів нас із похмурим обличчям і провів до вітальні, якою схвильовано походжав скуйовджений підстаркуватий чоловік у фланелевому халаті. Його відрекомендували нам як хазяїна будинку — містера Горейса Гаркера з Центрального синдикату преси.

— Знову ця історія з Наполеоновими погруддями, — пояснив Лестрейд. — Здається, вчора ввечері вона зацікавила вас, містере Холмсе, тож я подумав, що ви охоче візьметесь до неї, тим паче сьогодні, коли вона призвела до такої сумної події.

— Тобто до якої?

— До вбивства. Містере Гаркере, ви розкажете цим джентльменам, що тут сталося?

Чоловік у халаті обернув до нас своє вкрай засмучене обличчя.

— Надзвичайна річ, — мовив він. — Усе життя я описував у газетах пригоди з іншими людьми, а тепер, коли нарешті в мене самого сталася така пригода, я розгубився так, що не можу й двох слів стулити. Якби я прийшов сюди як газетяр, то розпитав би себе самого — і ось вам два стовпчики в усіх вечірніх газетах. А виходить так, що я знову й знову переказую цей випадок усяким чужим людям і не можу скористатися ним сам. Однак я чув про вас, містере Шерлоку Холмсе, і якщо ви все-таки зможете з’ясувати для нас цю загадкову справу, то я дістану винагороду за цю прикру необхідність переказувати всю історію ще раз.

Холмс сів і почав слухати.

— Все це сталося через погруддя Наполеона, яке я купив для цієї кімнати кілька місяців тому. Купив я його дуже дешево в "Братів Гардінґ", біля вокзалу Гай-стрит. Я звичайно працюю ночами й частенько пишу аж до ранку. Так само було й нині. Я сидів у своїй комірчині, на горішньому поверсі, і близько третьої години почув якийсь шум. Я прислухався, аж тут шум ущух; отож я вирішив, що це, мабуть, галасують надворі. Аж раптом, хвилин через п’ять, долинув страшенний крик — я ніколи ще не чув такого жахливого крику. Він лунатиме в моїх вухах усе життя. Я сидів, похоловши зі страху. Потім узяв кочергу й пішов униз. Коли я ступив до цієї кімнати, то побачив, що вікно відчинене, а погруддя з каміна зникло. Ніяк не доберу, чим грабіжника принадило те погруддя, — це ж звичайнісінька гіпсова копія, та й коштує вона дрібничку.

Як ви самі бачите, з цього відчиненого вікна можна потрапити на парадні сходи, зробивши довгий стрибок. Зрозуміло, що грабіжник утікав саме так, тож я вийшов до передпокою і відчинив парадні двері. Ступивши в темряву, я трохи не впав на мертве тіло, що лежало там. Я кинувся назад, узяв лампу й тоді вже побачив, що в бідолахи перерізано горлянку, а всі горішні східці залиті кров’ю. Убитий лежав на спині, підігнувши коліна і роззявивши рота. Цей труп, мабуть, відтепер снитиметься мені ночами. Я свиснув у поліційний свисток, а потім, напевно, знепритомнів, бо пам’ятаю лише, що якимось чином опинився в передпокої, а біля мене стояв полісмен.

— То кого ж убили? — запитав Холмс.

— Цього з’ясувати ще не вдалося, — відповів Лестрейд. — Можете оглянути тіло в трупарні, хоча ми самі вже оглядали його. Це високий, засмаглий, дужий чоловік, не старший тридцяти років. Одягнений бідно, але на робітника не схожий. Біля нього в калюжі крові лежав складаний ніж із роговим руків’ям. Чи належав він убивці, чи вбитому — не знаю. На одежі не було жодної мітки, а в кишенях ми знайшли яблуко, мотузок, карту Лондона за шилінґ та ще фотографію. Ось вона.

То був, очевидно, миттєвий знімок маленьким апаратом. На ньому ми побачили молодика з виразними рисами обличчя, густими бровами й міцними щелепами, що виступали вперед, мов у павіана.

— А що сталося з погруддям? — запитав Холмс, уважно розгледівши фотографію.

— Його знайшли незадовго до того, як ви приїхали. Воно було в садку перед порожнім будинком на Кемпден-Хавс-Роуд. Його розбито на друзки. Я саме йду туди, щоб поглянути на нього. Підете зі мною?

— Звичайно. Але спершу окину оком цю кімнату. — Він оглянув килим та вікно.