Повернення Шерлока Холмса - Конан Дойл Артур

Це — леді Ева Бреквел, найгарніша з шляхетних дівчат, що саме почали виїздити в світ. За два тижні вона повінчається з графом Доверкортським. Отой диявол Мілвертон має кілька необачних листів — не більш ніж необачних, Ватсоне, — написаних леді Евою до небагатого сільського молодого сквайра. Цього досить, щоб весілля не відбулося. Мілвертон надішле їх графові, якщо не одержить великої суми грошей. Я дістав доручення зустрітись із ним і по змозі домовитись.

Цієї миті на вулиці затупотіли кінські копита й зарипіли колеса. Позирнувши у вікно, я побачив розкішну карету, запряжену парою породистих коней, на блискучих тілах яких віддзеркалювалось діамантове світло її ліхтаря. Лакей відчинив дверцята, і з них вийшов низенький, товстий чоловік у пальті з каракулевим коміром. За хвилину він був уже в кімнаті.

Чарльз Оґастес Мілвертон був людиною років п’ятдесяти, з високим чолом мудреця, круглим, опецькуватим поголеним обличчям, застиглою вічною усмішкою й гострими сірими очима, що жваво блищали під великими золотими окулярами. В ньому було б щось від Діккенсового містера Піквіка[22], якби не ця фальшива, мов наклеєна, усмішка і важкий погляд насторожених проникливих очей. Голос Мілвертона був м’який і приємний, як і його добродушний вигляд, коли він, підходячи з простягнутою пухленькою ручкою, муркотів, що вельми шкодує, що не застав нас під час перших своїх відвідин. Холмс не звернув уваги на подану руку й дивився на нього твердим, гранітним поглядом. Усмішка Мілвертона стала ще ширшою; він знизав плечима, скинув пальто, дбайливо повісив його на стілець і сів.

— А цей джентльмен? — спитав він, легко змахнувши рукою в мій бік. — Це не буде нескромним? Чи добре це?

— Доктор Ватсон — мій друг і колега.

— Дуже добре, містере Холмсе. Я протестую лише заради моєї клієнтки. Адже ця справа така дражлива...

— Доктор Ватсон уже чув про неї.

— Тоді ми можемо взятися до справи. Ви кажете, що дієте на боці леді Еви. Вона уповноважила вас прийняти мої умови?

— Які ваші умови?

— Сім тисяч фунтів.

— А в іншому разі?

— Любий мій сер, мені важко про це говорити, але якщо гроші не будуть сплачені чотирнадцятого, то вісімнадцятого, звичайно ж, весілля не відбудеться. — Його нестерпна усмішка стала ще люб’язнішою.

Холмс на хвилину замислився.

— Як на мене, — врешті сказав він, — ви дієте надто вже впевнено. Я, звичайно, обізнаний із змістом цих листів. І моя клієнтка, зрозуміло, вчинить так, як я їй пораджу. А я пораджу їй розповісти про все своєму майбутньому чоловікові, сподіваючись на його великодушність.

Мілвертон засміявся.

— Ви, напевно, не знаєте графа, — мовив він.

Побачивши спохмурніле Холмсове обличчя, я добре зрозумів, що графа він знає.

— Що ж поганого в цих листах? — спитав він.

— Вони цікаві... дуже цікаві, — відповів Мілвертон. — Леді вміє писати листи. Але будьте певні, що граф Доверкортський не зуміє цього оцінити. Проте якщо ви вважаєте інакше, то скінчимо на цьому. Питання це суто ділове. Якщо ви гадаєте, що для вашої клієнтки буде краще, коли ці листи потраплять до графових рук, то з вашого боку буде вельми нерозумно платити за них такі грубі гроші.

Він підвівсь і взяв своє каракулеве пальто.

Холмс аж посірів від злості й прикрості.

— Зачекайте, — мовив він. — Ви надто вже поспішаєте. Ми, звичайно, зробимо все, щоб запобігти ганьбі в такій дражливій справі.

Мілвертон знову сів.

— Я був певен, що ви саме так поглянете на неї, — замуркотів він.

— Водночас, — провадив Холмс, — леді Ева — жінка небагата. Можу вас запевнити, що навіть дві тисячі фунтів призведуть її до зубожіння, а сума, яку назвали ви, їй не під силу. Через те я прошу вас зменшити свої вимоги й повернути листи за ту ціну, яку вам запропонував я. Будьте певні, це найбільша сума, яку ви зможете отримати від леді.

Усмішка Мілвертона розквітла, його очі весело блиснули.

— Я знаю: те, що ви кажете про багатство леді, — правда, — відповів він. — Але водночас ви мусите зрозуміти: цей шлюб — чудова нагода для її друзів та родичів щось для неї зробити. Вони шукатимуть подарунки до весілля. Поясніть їм, що ця невеличка купка листів потішить її більше за всі лондонські канделябри та вази.

— Це неможливо, — заперечив Холмс.

— Боже мій, Боже мій, яка шкода! — вигукнув Мілвертон, дістаючи грубенький записник. — Часом здається, що наші дами мають лише тих порадників, які вчать їх не докладати жодних зусиль. Погляньте-но сюди! — він витяг лист із гербового конверта. — Це належить... хоча скромніше було б назвати те ім’я наступного ранку. Тоді це вже буде в руках чоловіка тієї леді. І лише через те, що вона не хоче віддати заради цього жалюгідної суми, яку одержала б умить, обмінявши свої діаманти на стрази[23]. Яка шкода! А ви пам’ятаєте несподіваний розрив між вельможною міс Майлс та полковником Доркінґом? Про це повідомила "Морнінґ Пост" лише за два дні до призначеного весілля. А чому? Ні, це просто неймовірно, адже якісь тисяча двісті фунтів — і проблему було б розв’язано. Хіба не шкода? І ви ще торгуєтесь, — ви, людина при здоровому глузді, — коли йдеться про честь і майбутнє вашої клієнтки! Ви мене дивуєте, містере Холмсе.

— Все, що я кажу, — правда, — відповів Холмс. — Таких грошей у неї немає. Але моя сума теж чимала, то навіщо вам відмовлятись від неї і руйнувати щастя жінки, коли це не принесе вам жодної користі?

— Отут ви й помиляєтесь, містере Холмсе. Чутка про це принесе мені добру користь. У мене вже вісім чи дев’ять таких випадків. Коли піде чутка, що я суворо покарав леді Еву, то іншим доведеться бути обачнішими. Ви розумієте мене?

Холмс скочив зі стільця.

— Переймайте його ззаду, Ватсоне! Не випускайте його! Зараз ми побачимо, сер, що тут у вашому записнику.

Мілвертон прудко, мов пацюк, майнув у куток і припав спиною до стіни.

— Містере Холмсе, містере Холмсе, — мовив він, відвертаючи борт сурдута й показуючи цівку великого револьвера, що виглядала з внутрішньої кишені. — Я чекав від вас чогось оригінальнішого. Таке я бачив часто, і з цього нічого доброго не виходило. Повірте мені, я озброєний до зубів і готовий застосувати цю зброю, бо знаю, що закон на моєму боці. До того ж ви знову помилилися, гадаючи, що я приніс ці листи сюди в записнику. Я не такий дурень. А тепер, джентльмени, бувайте здорові, бо цього вечора в мене ще два побачення, а дорога до Гемпстеду далека.

Він подався вперед, узяв своє пальто й, поклавши руку на револьвер, пішов до дверей. Я вхопив стілець, але Холмс хитнув головою, і я поставив стілець на місце. Вклонившися, з усмішкою й підморгуванням, Мілвертон вийшов з кімнати, й за мить ми почули ляскіт дверцят і стукіт коліс карети.

Холмс непорушно сидів біля вогню; руки його були глибоко засунуті в кишені штанів, голова — низько схилена, очі втупилися в розпашілий жар. Так він просидів мовчки з півгодини, тоді рвучко підхопився, мов людина, яка щось придумала, й пішов до своєї спальні. Невдовзі звідти вийшов хвацький, веселий молодий майстровий із цапиною борідкою й запалив свою глиняну люльку від лампи, перш ніж вийти надвір.

— Я незабаром повернуся, Ватсоне, — мовив він і зник у нічному мороці.

Я зрозумів, що Холмс розпочав війну з Чарльзом Оґастесом Мілвертоном, але уявити собі не міг, до чого все це призведе.

Кілька днів Холмс у різний час виходив з дому в цьому вбранні; крім того, що він проводить увесь час у Гемпстеді і не марнує його даремно, я нічого більше не дізнався. Нарешті, похмурого вечора, коли за вікном несамовито ревіла й гула буря, він повернувся зі свого останнього походу і, скинувши вбрання майстрового, сів перед вогнем та щиро засміявся.

— Ватсоне, ви могли б назвати мене людиною, що мріє одружитися?

— Аж ніяк!

— То вам цікаво буде дізнатись, що я заручений...

— Мій любий друже! Вітаю...

— З покоївкою Мілвертона.

— О Боже, Холмсе!

— Мені потрібні факти, Ватсоне.

— І ви зайшли так далеко?

— То був єдино можливий крок. Я бляхар на ім’я Ескот, і мені непогано ведеться. Я щовечора гуляв із нею, і ми розмовляли. Боже святий, що то за розмови були! Зате я домігся, чого хотів. Я знаю Мілвертонів дім мов свої п’ять пальців.

— Але дівчина, Холмсе!

— Що вдієш, Ватсоне. Надто вже висока ставка в цій грі. Проте я радий вас повідомити, що в мене є ненависний суперник, який одразу посяде моє місце, тільки-но я заберуся геть. Яка чудова ніч!

— Ви любите таку погоду?

— Це саме те, що мені треба, Ватсоне. Я маю намір цієї ночі залізти до будинку Мілвертона.

В мене перехопило дух і сипнуло поза шкірою морозом від слів, які він промовив з такою невблаганною рішучістю. Наче блискавка, що на мить освітила серед ночі найменші деталі розлогого краєвиду, моя думка окинула всі можливі наслідки такого вчинку: спіймання, арешт, ганебний кінець поважної кар’єри, мій друг у лабетах огидного Мілвертона.

— Небом благаю вас, Холмсе, опам’ятайтеся! — вигукнув я.

— Любий мій друже, я все добре зважив. Я ніколи нічого не роблю необачно й не пішов би на такий рішучий і небезпечний задум, якби це було можливо. Подивімось на цю справу тверезо й безсторонньо. Гадаю, ви згодні, що з морального боку вчинок цей — цілком виправданий; він є злочином лише з погляду засобів. Пограбувати будинок Мілвертона — це не більше, ніж відібрати в нього силоміць записник, в чому ви й самі готові були допомогти мені.

Я замислився.

— Так, — мовив я, — вчинок цей морально виправданий, якщо наша мета — взяти те, чим він сам користується для незаконних дій.

— Саме так. А якщо він морально виправданий, залишається питання тільки про особистий ризик. Шляхетна людина не повинна про це думати, коли жінка так безоглядно потребує її допомоги.

— Ви потрапите в складне становище.

— Це теж частина ризику. Іншого способу добути ці листи не існує. В нещасної леді немає таких грошей, а серед її родичів — жодного, кому вона могла б довіритись. Завтра — останній день терміну, і якщо ми не добудемо листи цієї ночі, цей негідник дотримає свого слова й знищить її. Через те я мушу або покинути свою клієнтку напризволяще, або зіграти цією останньою картою. Між нами кажучи, Ватсоне, це — такий собі поєдинок між Мілвертоном і мною. Першу сутичку, як ви бачили, виграв він, і моя репутація та гідність вимагають, щоб я довів цю боротьбу до кінця.

— Мені це не до смаку, але здається, що так і треба, — відповів я.