З ярмарку - Шолом-Алейхем

Сидіти на лавочці біля воріт — це навіть не робота, а розвага, насолода, особливо влітку, коли балагули мчать з гиком, свистом, ляскаючи батогом. То вони везуть пасажирів з пристані, намагаючись обігнати один одного, і здіймають таку куряву, що розглянути пасажирів в обличчя неможливо. Але що вони пасажирів везуть,— це добре видно. Тому всі хлопчаки й слуги стрімголов кидаються до кожного балагули з веселим криком: "Сюди, дядьку! Сюди заїжджайте!" А балагула, ляснувши батогом, мчить далі й зникає в густій куряві, наставивши носа і хлопчакам, і слугам.

Але так воно буває тільки влітку, під час навігації на Дніпрі. А взимку, коли Дніпро замерзає, заїзд має постояльців іншого гатунку. Взимку заїжджають криті хури, навантажені якимось товаром у рогожах, що тхне таранею. Ці постояльці не потребують ні суботньої трапези, ні ліжок. Вони розташовуються всі на підлозі або в подвір'ї біля своїх хур і купують лише сіно та овес. Від таких постояльців втіхи мало, а прибутків ще менше. І сидіти на морозі біля воріт теж не дуже приємно. Герой цього життєпису добре пам'ятає той час, коли він сидів на лавочці біля воріт. Влітку, в спеку, його смалило сонце, а взимку, в холоднечу, він мерз, як собака, в своєму подертому кожушку й чобітках, що вже давно просили їсти. Постукуючи одною ногою об другу, він виглядав, чи не їде якась будара або хура з пасажирами, щоб кинутись їм назустріч з криком: "Сюди їдьте! Заїжджайте сюди!" Але балагули, як на те, проносились мимо й заїжджали в сусідній, багатий заїзд, що насупроти, до Рувима Ясногородського. У нього в заїзді, кажуть, великі кімнати, гарно опоряджені м'якими меблями, дзеркалами та іншими різними речами, яких у Рабиновичів нема. Тому там повно "жирних" постояльців, а в Рабиновичів у заїзді пусто, хоч собак ганяй. І це викликає у Шолома велику досаду. На кого? На бога! Чому бог не зробив так, щоб він, Шолом, краще народився у Рувима Ясногородського, а не у Нохема Рабиновича?

І Рувим Ясногородський стає у нього символом щастя, багатства й добробуту, а велика кількість "жирних" постояльців — його ідеалом, другим скарбом, про який він мріє тепер так само, як мріяв колись, за часів дружби із Шмуликом. І коли мимо проїжджає візок, Шолому уявляється, ніби то їдуть багаті пасажири, "жирні" постояльці у ведмежих шубах. Він не встигає гукнути: "Сюди!", а балагула сам зупиняє конячок біля їхнього заїзду: "Тпрр-ру!" З візка вилізають один по одному поважні пасажири в своїх ведмежих шубах. За ними виносять жовті шкіряні чемодани, напхані всіляким добром, і кожний чемодан важить пуд! Прибулі урочисто входять у хату, кожен займає окремий номер, вони просять подати їм самовари й замовляють обіди, вечері. До них входить усміхаючись батько в ярмулці, вітає їх і питає, чи вони залишаються на суботу. А вони сміються й кажуть: "Чому, власне, на одну суботу? Чому не на цілих три суботи?" Виявляється, що то купці, які приїхали торгувати пшеницею. А з такої нагоди батько зможе ще заробити трохи комісійних. І чому, справді, не скористатися з цього? Тим часом з'являється мачуха в накинутій на плечі суботній шовковій хустці. Обличчя її пашить з радості, вона скоса позирає на "жирних" постояльців і тихо питає: "Хто це їх привів?" — "То я їх привів, я!" —гордо озивається Шолом, задоволений з брехні, яку щойно придумав, і щасливий тим, що і в них нарешті буде хоч один гарний день, хоч одна щаслива субота. Ах, яка радісна субота в них буде! І чому, власне, одна така субота? Чому не цілих три суботи?

Усе це було б дуже добре, якби воно не було тільки фантазією, мрією. "Жирні" пасажири у ведмежих шубах з жовтими чемоданами таки під'їхали й зупинились, але не в їхньому заїзді, а насупроти, у Рувима Ясногородського... "Ах, які лихі люди! Хіба вони не могли краще в нас зупинитись?" — думає мрійник Шолом і входить, змерзлий до кісток, у хату. А в хаті батько, згорблений, у халатику, підбитому котячим хутром, схилився над книгою, і мачуха аж кипить з люті:

— Ніхто не приїхав? Що його робити з хлібом, який я спекла, і з рибою, яку наварила? Хоч візьми та викинь усе це собакам! Чи, може, ви сподіваєтесь, що це вам дістанеться? — звертається вона до пасинків.— Вас хвороба не візьме, якщо їстимете черствий хліб! Чи ви боїтесь, що він стане вам поперек горла або ваш шлунок, боронь боже, не перетравить? Чи ти ба які делікатні! Ціла галайстра, нівроку, і всі такі випещені! Не могли їх залишити разом з дівками в Богуславі у діда та баби, щоб вони краще там здихали. Навіщо було їх сюди брати, щоб вас усіх дідько забрав. Вони тільки допомагають їсти, щоб вас черва їла й гризла живцем, щоб з вас шматки м'яса падали, як з мене падають, коли надходить зима, щоб вас напала ломота, нудота, сухота...

І полилася знайома мова. Мрійник Шолом забуває, що йому холодно, й вибігає на мороз, назад до лавочки. Там краще. Там можна хоч спокійно сидіти й мріяти, може, господь бог все-таки пришле нарешті "жирних" постояльців у ведмежих шубах і з жовтими чемоданами, і вони зупиняться не навпроти, у Рувима Ясногородського, а у них, Рабиновичів... Якщо бог захоче, він усе може!

47

КОЛЕКТОР

Саксонські й брауншвейзькі лотерейні квитки. — Великі надії й мізерні виграші. — Наш герой пише роман на зразок твору Мапу "Сіонсьна любов"*

Можна було тільки дивуватися із витримки цієї кволої людини, тихого й задумливого Нохема Рабиновича, який мужньо зносив нестерпну вдачу мачухи, вислухував нескінченні потоки її прокльонів, дивився, як вона виварює воду з його дітей, і мовчав! Ніхто не знає, що він переживав у душі, він ніколи не виявляв цього й ні з ким не ділився. Саме тому ця жінка, мабуть, ставилась до нього з великою повагою, шанувала його, поводилася з ним не так брутально, як з його дітьми, і цінила його настільки, наскільки така жінка здатна цінити, жінка, яка сама не знала радості, поневірялася, бідолашна, і тяжко робила, як віл, на таке велике господарство й на цілу галайстру дітей своїх та чужих.

А може, вона так ставилась до батька тому, що бачила, з якою пошаною ставляться до її чоловіка городяни, хоча всі знали, що він далеко не багатій, ледве заробляє на хліб. Вона була, як ми вже казали, жінка не дурна, але озлоблена, нестримана на язик і з натури щира, одверта: що на думці, те й на язиці. Так само як батько ніколи не заважав їй висловлюватись, так і вона не заважала йому в його справах: читати книжки, грати в шахи, зустрічатися з різними людьми. А зустрічався батько тільки з людьми освіченими, вільнодумними, можна сказати, з цвітом тодішньої переяславської інтелігенції. То була ціла група просвітителів, які заслуговують, щоб їх назвали й змалювали кожного окремо з усіма його повадками й звичками.

Насамперед слід описати Колектора, людину опасисту, мляву, але надзвичайно розумну і, як подейкують, трохи вільнодумну, хоча він носив довгий сурдут і густі пейси. Нохем Рабинович говорив про нього, як про людину мудру й широкоосвічену. Вони могли цілі дні сидіти вдвох і розмовляти, розмовляти без кінця-краю. Де вони брали стільки тем для своїх розмов? Колектор частенько приносив батькові якусь книгу або брав у нього книгу. Мачуха прозвала його Ковтун, бо в нього борода завжди була розкудлана. Але в місті його звали Колектор. Він торгував саксонськими й брауншвейзькими лотерейними квитками, носив темні окуляри, бо мав хворі очі, взимку й влітку ходив у глибоких калошах; чобіт він не носив — тільки білі панчохи й калоші. Великий бідар, але страшенний оптиміст, він був певен, що хтось з його клієнтів мусить рано чи пізно виграти великий виграш, і тоді йому теж перепаде дещо. А виграє обов'язково саме Нохем Рабинович, запевняв він, бо ніхто так не потребує великого виграшу, як реб Нохем Рабинович. Можливо, що Колектор запевняв У цьому також і інших своїх клієнтів. А клієнтів він мав чимало, майже все місто купувало в нього лотерейні квитки. Але Нохем Рабинович вірив у нього, як у праведника, і разом з цим сподівався на головний виграш, як на пришестя месії. Він зітхав, тужив, сподівався, що ось-ось прийде Колектор з радісною звісткою: "Вітаю вас, реб Нохеме, ви виграли двадцять п'ять тисяч..."

Герой цього життєпису пам'ятає, як під час кожного останнього тиражу останньої серії батько не міг всидіти на одному місці, він зітхав більш, ніж завжди, часто позіхав, потягався, наче в лихоманці. Разом з батьком трусило й Шолома, який чекав щасливого дня, може, більш, ніж сам батько. Він був певен, що саме його батько є перший кандидат на головний виграш. Тут із Шоломом діялося те саме, що й після Шмуликових розповідей про скарб. Цілі дні він мріяв про виграш, знав напам'ять усі номери батькових квитків, бачив їх уві сні. Він не міг собі уявити, щоб господь бог був такий жорстокий: невже йому, Всевишньому, шкода, коли виграє батьків номер? Адже богові зробити це легше легкого!

Сидячи на лавочці біля воріт, Шолом якось побачив здалеку Колектора, що простував у своїх глибоких калошах прямо до них, і кинувся в хату до батька із звісткою:

— Він іде!

— Хто?

— Колектор!

— Що ж тут такого?

— Як то що такого? Адже сьогодні останній день тиражу! — каже Шолом і бачить, як батькове жовте, зморшкувате обличчя зблідло і в його сумних очах спалахнув вогник і відразу погас.

Колектор входить засапаний — його мучить астма. "Хай вона при ньому й залишиться",— каже мачуха. Перш ніж привітатися, він мусить віддихатись. Батько його ні про що не питає. Якби щось було, він би сам сказав... Колектор сідає, заломлює шапку, витирає полою спітнілий лоб і сповіщає новину, що сьогодні страшенно жарко, аж пече! Потім — пауза, обидва мовчать. Нарешті він розв'язує засмальцьовану червону із зеленими плямами хустку, що тхне оселедцем. У цю хустку загорнуті таблиці виграшів. Тремтячими волохатими руками він виймає великий аркуш паперу з численними стовпчиками цифр і шукає, шукає. Ага, знайшов! Він втуплюється темними окулярами в батька:

— Ваш номер, реб Нохеме, здається, якщо не помиляюсь, шістнадцять тисяч триста вісімдесят чотири?

— Не розумію, чом ви мене питаєте,— відповідає батько з усмішкою.— У вас, здається, непогана пам'ять, ви самі знаєте, які в кого номери.

— Знаю, кажете? Можливо. Отже, шістнадцять тисяч триста вісімдесят чотири.

Він дивиться крізь свої темні окуляри, водячи пальцем по списаному цифрами аркуші паперу.