Процес - Кафка Франц
Отже, в чому полягає ваша невірність щодо адвоката?
– Я, – заговорив був купець, і в його голосі вчувалося вагання, неначе він робив щось ганебне, – маю, крім нього, ще й інших адвокатів.
– Це ще не найгірше, – кинув трохи розчарований К.
– Тільки не тут, – озвався купець, що, признавшись у своєму переступі, важко дихав, а після слів К. пройнявся до нього більшою довірою. – Бачите, цього не дозволено. І аж ніяк не можна поряд із так званим адвокатом наймати ще й отих писарчуків, адвокатську дрібноту. А я найняв їх, я маю, крім нього, ще п'ятьох адвокатиків.
– П'ятьох! – скрикнув К., вражений такою великою кількістю. – Аж п'ятьох адвокатів, крім оцього?
– Саме тепер я домовляюся з шостим, – кивнув головою купець.
– Але навіщо вам стільки адвокатів? – дивувався К.
– Мені потрібні всі.
– Може, ви поясните мені? – спитав К.
– Залюбки, – відповів купець. – Передусім тому, що не хочу програти свій процес, це річ зрозуміла. Тому я не можу нехтувати те, що може мені згодитись; навіть коли в тому чи тому випадку надія на допомогу мізерна, я не можу не хапатися за неї. Одне слово, все, що я мав, пішло на процес. Я, наприклад, забрав усі капітали зі своєї торгівлі, раніше моя контора займала майже цілий поверх, а тепер я задовольняюсь комірчиною в будинку на затиллі, де я працюю з одним учнем. Такий занепад став, звичайно, наслідком не так відпливу грошей, як виснаження, я не мав сили для роботи. Коли людина хоче домогтися чогось у своєму процесі, вона навряд чи спроможна клопотатися ще чимсь.
– Отже, ви ще й самі працюєте на правосуддя? – запитав K. – Саме про це я б залюбки щось послухав.
– Про це я можу розповісти вам дуже мало. Спочатку я, звичайно, намагався, але незабаром облишив геть усе. То дуже виснажлива робота, а успіху майже ніякого. Ходити туди на роботу й вести переговори виявилось, принаймні для мене, абсолютно неможливим завданням. Навіть просто сидіти там і чекати вже потребує величезних зусиль. Та ви й самі знаєте, який важкий дух у канцеляріях.
– А звідки ви знаєте, що я там був? – несподівано поцікавився К.
– Я саме сидів у почекальні, коли ви проходили там.
– Який дивний збіг! – закричав вражений К., геть забувши, яким сміховинним видавався йому купець. – Ви, отже, бачили мене! Ви сиділи в почекальні, коли я проходив нею. Так, справді, колись я туди заходив.
– Збіг не такий уже й дивний, – промовив купець, – я там щодня буваю.
– Відтепер, мабуть, і мені доведеться ходити туди частіше, – зітхнув К., – але мене навряд чи прийматимуть так шанобливо, як давніше. Всі попідводились. Певне, гадали, ніби я суддя.
– Ні, – заперечив купець, – ми тоді привітали судовця. Те, що ви – звинувачений, ми вже знали. Такі вістки поширюються навдивовижу швидко.
– Отже, ви вже знали, – протягнув К. – Тоді моя поведінка, напевне, видавалася вам зарозумілою. Ви не говорили про це?
– Та ні, – відповів купець, – скорше навпаки. Але все те дурниці.
– Що дурниці?
– А чого ви питаєте про це? – розсердився купець. – Ви, здається, просто не знаєте тих людей, і у вас склалося про них хибне враження. Адже подумайте: при таких процесах не раз доводиться розмовляти про те, що для розуму незбагненне, людина просто знесилена, тож багатьох речей не сприймає, і мислення тоді починають заступати всілякі забобони. Я кажу не про себе, але я й сам не кращий. Наприклад, один з таких забобонів полягає в тому, що багато людей з обличчя обвинуваченого, надто з обрису його вуст, можуть провістити, чим скінчиться процес. Ці люди ще заявили, буцімто з ваших вуст вони виснували, що вас дуже скоро, і то безперечно стратять. Кажу вам ще раз: це сміховинний забобон, і в більшості випадків факти цілковито його спростовують, та, коли живеш серед суспільства, дуже важко відгородитись від таких поширених думок. Лишень подумайте, як може приголомшити людину отаке марновірство! Ви ж там до когось звертались, пам'ятаєте? І той чоловік не спромігся вам відповісти. Є, звичайно, багато причин, щоб збентежитись у канцелярії, але однією з них був вираз ваших вуст. Той чоловік згодом розказував, що з ваших вуст він би, напевне, вичитав і призвістку навіть свого смертного вироку.
– З моїх вуст? – перепитав К., витягаючи кишенькове люстерко й розглядаючи їх. – Я не бачу на своїх вустах нічого незвичайного. А ви?
– Я теж не бачу, – заквапився відповісти купець, – нічогісінько не бачу.
– Які ж забобонні люди! – обурювався К.
– А хіба я вам не казав?
– То ви, отже, спілкуєтесь і обмінюєтесь думками? – запитав К. – Я от досі тримався осторонь.
– Загалом ми не спілкуємось одне з одним, – відповів купець, – бо просто не мали б змоги, нас дуже багато. Крім того, в нас мало спільних інтересів. Якщо коли-небудь у якійсь групі виникає думка про спільність інтересів, невдовзі виявляється, що вона хибна. Гуртом правосуддя не побореш. У кожному випадку провадять окреме розслідування, це правосуддя виконує найретельніше. Отже, об'єднуватись – марна річ, у двобої з правосуддям інколи можна чогось досягти лише поодинці і потай. Тільки після досягнення такого успіху про нього довідується решта, але ніхто не знає, як саме його досягнено. Отже, немає ніякої спільноти, вряди-годи люди збираються по кілька в почекальні, але майже не розмовляють. А всілякі забобони існують іще здавна і множаться, власне, самі собою.
– Я справді бачив людей у почекальні, – мовив К., – і їхнє чекання видалось мені марним.
– Чекання – аж ніяк не марне, – заперечив купець, – марні намагання діяти самостійно. Я вже казав вам, що, крім цього, я маю ще п'ятьох адвокатів. Хтось може подумати, – я й сам спершу так думав, – ніби тепер свою справу я можу цілковито перекласти на них. То була облудна надія. Я міг перекласти на них менше, ніж якби я мав лиш одного адвоката. Ви що, не розумієте мене?
– Ні, – відповів К. і заспокійливо поклав долоню на руку купця, щоб той говорив не так швидко, – я хочу вас тільки попросити говорити трохи повільніше, я для себе з'ясовую дуже важливі речі і не встигаю стежити за вашою думкою.
– Добре, що ви нагадали мені про це, – проказав купець. – Адже ви ще новачок, недосвідчена молодь. Вашому процесові тільки півроку, правда? Атож, я вже чув про нього. Який молодий процес! А я вже міркував про ці речі безліч разів, вони мені – найзрозуміліші на світі.
– А ви радієте, що ваш процес зайшов уже так далеко? – запитав К., не бажаючи зразу розпитувати, в якому, власне, стані купцеві справи. Проте ясної відповіді не дістав.
– Атож, мій процес триває п'ять років, – повторив купець, понуривши голову, – це вже неабияке досягнення. – Купець на хвилину замовк, а К. наслухав, чи не вертається Лені. З одного боку, він не хотів, щоб дівчина прийшла, бо ще багато про що мав розпитати і не хотів, щоб вона застала його за цією довірчою розмовою з купцем, а з другого боку, сердився, що вона попри його присутність так довго бариться в адвоката, набагато довше, ніж треба, щоб подати суп. – Я ще добре пам'ятаю той час, – знов озвався купець, а К., звичайно, враз нашорошив вуха, – коли мій процес був десь такий за тривалістю, як ваш. Я мав тоді тільки цього адвоката, проте був не дуже ним задоволений.
"Зараз я дізнаюся про все", – думав К. і жваво кивав головою, немов міг таким чином заохотити купця розповідати все варте уваги.
– Мій процес, – провадив далі купець, – не рухався вперед, розслідування, щоправда, провадили, я ходив на кожне, збирав матеріал, заніс до правосуддя всі свої бухгалтерські книги, хоча, як я згодом довідався, такої потреби не було, ненастанно бігав до адвоката, він теж подавав різні заяви…
– Різні заяви? – здивувався К.
– Так, звичайно, – потвердив купець.
– Це для мене дуже важливе, – взявся пояснювати К., – у моєму випадку він ще й досі працює над вступною заявою. Він, власне, нічого й не робив. Я тепер бачу, що він ганебно занедбав мою справу.
– Якщо заява ще не готова, значить, були якісь поважні причини, – втішив його купець. – Адже, зрештою, згодом з'ясувалося, що всі заяви мого адвоката не мали жодного сенсу. Завдяки послужливості одного судовця потім я навіть прочитав одну з них. Складено її, правда, по-вченому, але глузду там не було ніякого. Передусім забагато латини, якої я не розумію, потім на кілька сторінок звертання до правосуддя загалом, далі лестощі окремим судовикам, щоправда, не названим, проте втаємничені однаково б здогадалися, ще далі самовихваляння адвоката, причому він майже по-собачому принижувався перед правосуддям, і нарешті перегляд давніх судових справ, які начебто схожі на мою. Але цей перегляд, наскільки я міг його простежити, був зроблений дуже ретельно. Цими словами я, звісно, аж ніяк не хочу оцінювати роботу адвоката, до того ж заява, яку я читав, – лиш одна з багатьох, але, хай там як, і про це я зараз говоритиму, я не міг добачити у своєму процесі жодного поступу.
– А який поступ ви там намагались добачити? – запитав К.
– Слушне запитання, – засміявся купець, – у таких процесах узагалі дуже рідко можна добачити поступ. Але тоді я ще не знав про це. Я був купець, – у ті часи ого-го який! – і в усьому прагнув очевидного поступу, справа для мене мала або скінчитися, або згідно з законами посунутись далі. Замість цього були тільки домовленості, і то завжди однакового змісту, відповіді я скоро вивчив як молитви, по кілька разів на тиждень до мене в контору, додому або туди, де могли натрапити на мене, ходили посланці, це, звичайно, заважало мені (сьогодні принаймні в цьому аспекті набагато краще, телефонний дзвінок заважає куди менше), серед моїх торговельних партнерів, а надто серед родичів стали поширюватися чутки про мій процес, з усіх боків я зазнавав усіляких збитків, проте не було навіть найменшого натяку на те, що найближчим часом відбудеться бодай перший судовий розгляд. Отож я ходив до адвоката і скаржився. Він давав мені довжелезні пояснення, проте одразу відмовлявся дослухатись до моїх пропозицій, бо ніхто не має впливу на розвиток процесу, якщо в заяві наполягати на прискоренні розгляду, – я цього вимагав, – її просто не почують, а така наполегливість занапастить і мене, і його. А я собі подумав: якщо цей адвокат не хоче або не може нічого зробити, знайдеться інший, що хоче і може.